Втрачені ілюзії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

До інвентарного опису був долучений договір про укладення спілки між батьком та сином. Добрий батько здавав спілці у винайм свій будинок за тисячу двісті франків — хоч сам купив його за шість тисяч ліврів, і при тому залишав собі одну з двох кімнаток на мансарді. Поки Давід Сешар не сплатить йому тридцять тисяч франків, прибутки ділитимуться порівну; єдиним і повноправним власником друкарні син стане того дня, коли остаточно розрахується з батьком. Давід прикинув у думці вартість патенту, клієнтури та «Листка оголошень», не беручи до уваги устаткування; він вирішив, що зможе викрутитись, і пристав на ті умови. Батько, який звик до селянського лукавства і зовсім не розумівся на далекосяжних розрахунках парижан, здивувався, що син так відразу погодився.

«Чи, бува, не забагатів мій син у Парижі? — подумав старий. — А може, він метикує, як би мені не заплатити?»

Виходячи з таких міркувань, батько взявся випитувати в Давіда, чи не привіз він із собою грошей, щоб дати щось у рахунок завдатку. Батькова цікавість насторожила сина, і Давід замкнувся в собі. На другий день старий Сешар звелів учневі перенести всі меблі в свою кімнатину на третьому поверсі, маючи намір вивезти їх на село, коли селяни їхатимуть із міста порожняком. Три голі кімнати другого поверху він відступив синові і передав йому друкарню, не вділивши й сантима, щоб заплатити робітникам. Коли Давід попросив батька, як свого компаньйона, взяти участь у витратах, необхідних для спільного виробництва, старий друкар прикинувся, ніби нічого не второпав. Він, мовляв, не зобов’язаний на додачу до друкарні давати ще й гроші. Його пайка уже вкладена в діло. Припертий слушними доводами сина, старий відповів, що, купуючи у вдови Рузо друкарню, він викрутився, не маючи й су за душею. Якщо він, убогий, неписьменний робітник, дав собі раду, то вихованець Дідо упорається й поготів. До того ж Давід і гроші заробляє тільки завдяки своїй освіті, а кому він завдячує цю освіту, як не батькові, що на старості літ трудився в поті чола, аби вивести сина в люди. Отож і настала синові пора вкласти ті гроші в діло.

— Куди ж ти подів свої заробітки? — поцікавився він, намагаючись з’ясувати питання, не розв’язане напередодні, бо син учора промовчав.

— А з чого ж я жив, за що купував книжки? — роздратовано відповів Давід.

— Ага! Ти купував книжки? Погано ж ти поведеш діло! Тому, хто купує книжки, не личить їх друкувати, — сказав Ведмідь.

Давід зазнав найважчого з принижень, приниження, якого завдала йому батькова ницість; йому довелося вислухати цілий потік плаксивих, облудних гендлярських доказів, якими старий скнара виправдовував свою відмову дати гроші. Давід затамував душевний біль, відчувши себе самотнім, без жодної підтримки. Переконавшись, що його батько гендляр, він із філософської цікавості захотів узнати старого до решти. Він, мовляв, ніколи не домагався у нього звіту про материні статки. Але якщо вони не можуть піти в рахунок його плати за друкарню, то чи не вкласти б їх принаймні в спільну справу?

— Статки твоєї матері? — перепитав старий Сешар. — Тими статками були її розум і врода.

У цій відповіді Давід побачив усю батькову натуру і зрозумів, що домогтися від нього звіту можна, хіба що затіявши нескінченний, надто обтяжливий і ганебний позов. Шляхетне серце взяло на себе призначений йому тягар, хоч Давід і збагнув, як важко буде йому виконувати зобов’язання щодо батька.

«Працюватиму, — подумав він. — Зрештою, якщо і стане непереливки, то й старому бувало не з медом. Та й хіба ж я не сам на себе працюватиму?»

— Я залишаю тобі скарб, — сказав батько, непокоячись мовчанкою сина.

Давід спитав, що воно за скарб.

— Маріон, — відповів Сешар.

Маріон була огрядна сільська дівчина, без якої не обійтися в друкарському ділі: вона змочувала й нарізала папір, виконувала всілякі доручення, готувала їсти, прала білизну, розвантажувала підводи з папером, ходила одержувати гроші, чистила тампони. Якби вона вміла читати, старий Сешар підпріг би її й до складання.

Батько пішки пішов на село. Хоч він і був вельми задоволений зі своєї оборудки, прикритої під вивіскою спілки, а проте непокоївся, як же стягнути з сина належні йому гроші. По тривогах продажу приходить непевність у тому, чи пощастить отримати з боржника гроші. У всіх пристрастях є щось єзуїстське. Цей чоловік, який вважав, що з освіти — ніякого пуття, тепер намагався переконати себе, що наука ушляхетнює людей. Він дав свої тридцять тисяч франків під заставу честі, яку його синові прищепила освіта. Як добре вихована людина Давід трудитиметься до сьомого поту, щоб додержати угоди, знання допоможуть йому добрати способу; він уже виявив свою великодушність, він заплатить! Багато батьків, поводячись отак, вважають, що це по-батьківськи, в чому переконав себе і старий Сешар, підходячи до свого виноградника в Марсаку, невеличкому селі за чотири льє він Ангулема. Ця садиба, де колишній господар спорудив гарний будинок, із року в рік поширювалася, починаючи з 1809 року, коли її придбав старий Ведмідь. Він поміняв роботу біля друкарського верстата на піклування про те, що виходить із-під преса — зрештою, він мав на тому розумітися, адже здавна водив дружбу з винами.

Протягом першого року самітного життя на селі заклопотане обличчя старого Сешара весь час манячіло між виноградними тичками; він тепер порпався на винограднику, як ото раніше, майже не виходячи, жив у друкарні. Несподівані тридцять тисяч п’янили його дужче, ніж молоде вересневе вино, він подумки вже тримав гроші в руках і рахував їх. Що несправедливіше діставався йому цей куш, то більше хотілося йому покласти його до кишені. Тим-то, гнаний тривогою, старий часто бігав із Марсака в Ангулем. Він вибирався схилом узгір’я, на вершині якого розкинулося місто, і спішив до друкарні, щоб подивитись, як син дає собі раду. Машини стояли на своїх місцях. Єдиний учень у паперовому ковпаку чистив тампони. Старий Ведмідь чув, як скрипить верстат, друкуючи якесь повідомлення, впізнавав свої старожитні шрифти, бачив сина і фактора, які, кожен у своїй комірчині, читали книжки, що їх старий Ведмідь вважав за коректури. Пообідавши з Давідом, він вертався до Марсака, міркуючи про свої тривоги. Скупість, як і кохання, заздалегідь бачить можливі небезпеки, вона передчуває їх і мовби підганяє. Далеко від майстерні, де споглядання верстатів зачаровувало старого, переносячи його в ті дні, коли він починав багатіти, виноградар помічав у синові тривожні ознаки неробства. Фірма Брати Куенте наганяла на нього страх, він бачив, що вона випереджав фірму Сешар і син. Коротше, старий відчував повів нещастя. Передчуття не підвело його: лихо нависло над Сешаровим домом. Але в скупарів свій бог. Завдяки непередбаченому збігові обставин цей бог повинен був кинути в калитку п’яниці весь зиск од його лихварської оборудки. Сешарова друкарня, хоч і мала всі підстави для процвітання, занепадала, і ось чому: байдужий до клерикальної реакції, що її Реставрація викликала в урядових колах, але так само байдужий і до лібералізму, Давід тримався в політичних і релігійних питаннях досить небезпечного нейтралітету. Адже він жив за тих часів, коли провінційні комерсанти, якщо вони хотіли мати клієнтів, повинні були визнати певні погляди і вибрати між лібералами та роялістами. Любов, що запала в Давідове серце, його наукові інтереси й шляхетна вдача не дали вкорінитися в ньому пристрасті до наживи, яка притаманна справжньому комерсантові й могла б схилити його до вивчення особливостей провінційної та паризької промисловості. Відтінки, такі прикметні в провінції, стираються в кипучій метушні Парижа. Брати Куенте співали в один голос з монархістами, підкреслено постилися, неухильно відвідували собор, запобігали ласки в духівництва і перші заходилися перевидавати церковні книжки, як тільки на них виник попит. Таким чином Куенте випередили Давіда Сешара в цій зисковній галузі, а на додачу звели на нього наклеп, звинувативши його у вільнодумстві та безбожництві. Як можна, — обурювалися вони, — мати справу з людиною, чий батько — один із сентябристів[10], п’яниця, бонапартист, старий скнара, котрий рано чи пізно залишить синові купу золота? Вони бідні, обтяжені сім’ями, тоді як Давід неодружений і стане казково багатий; отож він тільки й дбав про власні примхи і таке інше. Під впливом цих звинувачень проти Давіда префектура та єпископат передали нарешті всі свої замовлення братам Куенте. Невдовзі зажерливі конкуренти, підбадьорені недбальством суперника, взялися видавати другий «Листок оголошень». Стара друкарня зійшла на дрібні замовлення, а прибуток від оголошень зменшився наполовину. Забагатівши на вельми прибутковому виданні церковних требників та інших душеспасенних книжок, фірма Куенте незабаром запропонувала Сешарам, щоб вони продали «Листок», коротше кажучи, поступилися їм правами на публікацію департаментських оголошень та судових повідомлень. Ледве Давід устиг сказати про це батькові, як старий виноградар, і так уже наляканий успіхами фірми Куенте, прилетів із Марсака на майдан Мюр’є зі швидкістю крука, що зачув трупи на бойовищі.

— Дай мені самому поладнати з Куенте, не втручайся в це діло, — сказав він синові.

Старий умить збагнув інтереси Куенте, він настрахав їх своєю прозорливістю. Син ладен зробити дурницю, якій він хоче запобігти, сказав батько. Навіщо б ми здалися нашим клієнтам, якби відступили вам «Листок»? Адвокати, нотаріуси, всі купці — ліберали. Куенте хотіли втопити Сешарів, звинувачуючи їх у лібералізмі, а самі ж кинули їм якоря порятунку, бо оголошення лібералів залишаться у Сешарів. Продати «Листок»? Але ж це те саме, що продати устаткування й патент.

Він заправив із Куенте шістдесят тисяч франків — вартість усієї друкарні, щоб не зруйнувати сина: він любить, він захищав його. Виноградар покликався на сина, як селяни покликаються на жінок: син погоджувався або не погоджувався залежно від пропозицій, які старий виривав одну по одній у Куенте, і, зрештою, він змусив їх, хоч і не без зусиль, заплатити за «Шарантський листок» двадцять дві тисячі франків. Але Давід зобов’язався надалі не друкувати будь-якої газети, інакше мусив би сплатити тридцять тисяч франків за порушення угоди. Цей продаж був самогубством для Сешарової друкарні, та це не обходило виноградаря. Де злодійство, там завжди і вбивство. У старого був намір забрати цю суму в рахунок свого паю, вкладеного в спільне діло, і, щоб отримати ці гроші, він ладен був віддати й Давіда на додачу, тим паче, що цей капосний син мав право на половину несподіваного скарбу. На відшкодування втрат великодушний батько віддав синові друкарню, проте за приміщення Давід і далі мав платити оті горезвісні тисячу двісті франків. Продавши братам Куенте «Листок», старий зрідка приходив у місто: він посилався на похилий вік. А справжня причина була в тому, що друкарня більше його не цікавила, — вона йому вже не належала. Проте він не міг позбутися давньої любові до своїх верстатів. Коли справи приводили його до Ангулема, уже важко було збагнути, що більше вабило старого заглянути до свого дому — дерев’яні машини чи син, кому він «для порядку» нагадував про платню за оренду приміщення. Його колишній фактор, що перейшов до Куенте, розгадав, чим викликана ця батькова великодушність; він казав, що хитрий лис тим самим зберігає право втручання в синові справи: адже борг за винайм приміщення усе накопичувався — і в такий спосіб Сешар-батько став головним кредитором сина.

Безтурботність Давіда мала свої підстави, котрі виразно змальовують вдачу цього юнака. Кілька днів по тому, як він став власником батьківської друкарні, Давід зустрів свого шкільного товариша, що саме тоді дуже бідував. Люсьєн Шардон, юнак близько двадцяти одного року, був сином колишнього хірурга республіканської армії, котрий після важкого поранення пішов у відставку. Хімік за покликанням, Шардон-батько з примхи випадку став аптекарем у Ангулемі. Смерть несподівано спіткала його в самому розпалі підготовчих робіт, необхідних для здійснення дуже прибуткового винаходу, якому він віддав багато років наукових досліджень. Він хотів знайти спосіб для лікування всіх видів подагри. Подагра — недуга багачів, а багачі щедро платять, щоб повернути собі втрачене здоров’я. Тому аптекар і обрав саме цю проблему з-поміж багатьох інших, що цікавили його. Покійний Шардон, поставлений перед вибором між наукою й практикою, зрозумів, що лише наука зможе йому забезпечити достаток; отоді він і заходився вивчати причини цього захворювання й поклав у основу свого способу лікування певний режим, пристосовуючи його до властивостей кожного організму. Він помер у Парижі, куди поїхав домагатися визнання свого винаходу в Академії наук, так і не скориставшися плодами своєї праці. Сподіваючись на майбутні достатки, він нічого не шкодував задля освіти сина й дочки, і всі прибутки від аптеки йшли на утримання сім’ї. Отже, він не тільки залишив дітей у злиднях, але й, на їхнє лихо, виховав їх у надії на блискуче майбутнє, яка згасла разом із ним. Славетний Деплен, що лікував його, бачив, як він страждав від безпорадної люті. Шанолюбство колишнього хірурга походило з його палкої любові до дружини, останнього пагону дворянського роду де Рюбампре, яку він чудом урятував од ешафоту 1793 року. Не питаючи в дівчини згоди на обман, він заявив, що вона вагітна, і вигадав час. Заробивши певне право побратися з нею, він і справді взяв її за дружину, хоча обоє вони були вбогі, їхні діти, як усі діти кохання, дістали в спадщину саму лише дивовижну материну вроду, — дар нерідко фатальний. коли його супроводжують злидні. Ошукані сподівання, безпросвітна праця й розпач, що так гнітили сім’ю, геть зів’ялили вроду пані Шардон, а невилазні злидні змінили її звички; однак мужність матері та дітей була не менша за їхнє горе. Бідолашна вдова продала аптеку, що була на головній вулиці Умо, найбільшого ангулемського передмістя. Гроші, виторгувані з продажу аптеки, давали триста ліврів ренти — суму, якої не вистачало навіть на прожиття самої пані Шардон; але мати й дочка змирилися зі своїм становищем і, анітрохи цього не соромлячись, пішли працювати в наймах. Мати доглядала породіль, і за лагідну вдачу їй віддавали перевагу перед іншими в багатих домах, де вона й жила, нічого не коштуючи своїм дітям та ще й заробляючи по двадцять су в день. Щоб син менше переймався думкою, що його мати посідає таке принизливе становище в суспільстві, вона стала називатися пані Шарлотта. Люди, котрі потребували її послуг, зверталися до аптекаря Постеля, наступника пана Шардона. Люсьєнова сестра працювала в сусідки, статечної жінки, шанованої в Умо пані Прієр, що тримала пральню тонкої білизни; дівчина заробляла там близько п’ятнадцяти су на день. Вона наглядала за роботою праль і вважалася там ніби старшою, що підносило її над становищем гризеток[11]. Мізерні заробітки разом із трьомастами ліврів пані Шардон становили близько восьмисот франків за рік, на які усі троє мусили жити, одягатися й оплачувати квартиру. За найсуворішої ощадливості сім’ї не вистачало цієї суми, що мало не вся йшла на самого Люсьєна. Пані Шардон та її дочка Єва вірили в нього, як вірила в Магомета його дружина, їхня самопожертва задля Люсьєнового майбутнього була безмежна. Бідна родина жила в Умо, наймаючи в наступника пана Шардона за дуже скромну плату квартирку, що містилася над лабораторією в глибині внутрішнього двору. Люсьєн займав убогу кімнату на мансарді. Під упливом батька, якого захоплювали природничі науки, Люсьєн став одним із найздібніших учнів Ангулемського колежу; він навчався у третьому класі в той час, як Сешар закінчував курс.

Коли випадок звів двох шкільних товаришів, Люсьєн, пізнавши, почім ківш лиха, дійшов межі й був напередодні того відчайдушного рішення, до якого часто приходять у двадцять років. Сорок франків на місяць, що їх великодушно запропонував йому Давід, узявшись навчати його ремесла фактора, хоч і не мав жодної потреби в факторі, врятували Люсьєна від розпачу. Шкільна дружба, тепер поновлена, швидко зміцніла через схожість долі й різницю характерів. Вони обидва були обдаровані світлим розумом та багатьма талантами, які підіймають людину на висоти духу, й усвідомлювали, що їх кинуто на дно суспільства. Несправедливість долі міцно поєднала двох юнаків. До того вони обидва різними шляхами прийшли до поезії. Призначений для розумової праці в царині природничих наук, Люсьєн палко поривався до літературної слави; тим часом Давід, натура мрійлива і поетична, захоплювався точними науками. Такий обмін ролями породив своєрідне духовне братерство. Люсьєн невдовзі поділився з Давідом широкими задумами, які перейняв од батька, що мріяв про застосування науки в промисловості, а Давід вказав Люсьєнові нові шляхи, якими той повинен увійти в літературу, щоб здобути славу та багатство. За короткий час товаришування переросло в палку дружбу, що народжується тільки в кінці юності. Незабаром Давід побачив Єву й закохався в неї, як закохуються натури, схильні до мрійливості та смутку. Слова літургії: Et nunc et semper et in secula seculorum[12] — то девіз невідомих поетів, чия піднесена творчість народжується й гине у двох серцях. Коли закоханий проник у таємницю, що її покладали мати й сестра на Люсьєнові поетичні здібності, коли їхня сліпа жертовна віра передалась і йому, він збагнув, як солодко зближуватись із коханою, поділяючи з нею її прагнення й сподівання. Люсьєн став Давідові братом. Як ото крайні праві хочуть бути більшими роялістами, ніж сам король, так і Давід перевершив матір та сестру вірою в Люсьєнову геніальність і ніжив його, як мати ніжить дитину. Якось, коли друзям було сутужно на гроші, що зв’язувало їм руки, і вони, як усі юнаки, сушили собі голову над способами швидкого збагачення, намарне обтрушуючи всі плодові дерева, обнесені їхніми попередниками, Люсьєн згадав, що батько міркував над двома завданнями. Він казав, ніби можна вдвічі зменшити вартість цукру, коли запровадити в його виробництво одну хімічну речовину, і на стільки ж здешевити папір, використавши привезену з Америки і куплену за безцінь рослинну сировину, подібну до тієї, яку застосовують китайці. Давід, розуміючи важливість другої ідеї, вже обговорюваної в Дідо, вхопився за цю думку, що обіцяла багатство, і став вважати Люсьєна за свого добродійника, перед яким він залишатиметься у вічному боргу.

Кожному зрозуміло, як тяжко було керувати друкарнею двом захопленим високими помислами юнакам, які жили внутрішнім життям. Куди їм було вгнатися за братами Куенте, — друкарями, книговидавцями єпископату і власниками «Шарантського листка», нині єдиної в усьому департаменті газети, яким друкарське ремесло давало п’ятнадцять-двадцять тисяч прибутку! Друкарня Сешара-сина ледве спромоглася натягти триста франків за місяць, із яких частина йшла на утримання фактора й Маріон, частина — на оплату податків та приміщення, а самому Давідові залишалась якась сотня франків. Люди ділові й заповзятливі поновили б шрифти, придбали б металеві верстати, дістали б у паризьких видавців замовлення й виконували б їх за невисоку ціну; проте хазяїн і фактор, витаючи в своїх мріях, удовольнялися замовленнями, що надходили від останніх кількох клієнтів. Брати Куенте, зрештою, розгадали натуру й нахили Давіда і вже не обмовляли його; навпаки, практична кмітливість підказала їм, що в їхніх інтересах дати змогу цій друкарні животіти й далі і підтримувати її нужденне існування з тим, щоб вона не потрапила до рук якогось небезпечного супротивника; вони навіть самі стали надсилати туди дрібні замовлення, так звані акцидентні роботи. Отже, сам того не відаючи, Давід Сешар існував як комерсант тільки завдяки передбачливості своїх конкурентів: Куенте, радіючи з Давідової, як вони казали, манії, поводилися щодо нього, здавалося, цілком чесно, але насправді вони чинили, як компанія поштових сполучень, котра іноді влаштовує собі штучну конкуренцію, аби уникнути справжньої.

Зовні Сешарів будинок цілком відповідав тій огидній скупості, що панувала в ньому, бо старий Ведмідь ніколи його не лагодив. Від дощів, сонця та негоди всіх чотирьох пір року надвірні двері стали схожі на репаний стовбур старезного дерева — такі вони були покопирсані тріщинами. Фасад, без будь-якого ладу вимуруваний із цегли впереміж із каменем, аж ніби скособочився під тягарем жолобчастої черепиці, якою звичайно покривають дахівки на півдні Франції. На поточених шашелем вікнах були, з огляду на гарячий клімат, важкі віконниці з навкісними прогоничами. У всьому Ангулемі навряд чи знайшовся б іще такий потрісканий будинок, що тримався купи лише міцним цементом. Уявіть собі майстерню, освітлену з двох кінців і темну посередині; стіни, позаклеювані афішами і потемнілі внизу від того, що робітники за тридцять років устигли геть заялозити їх брудним одягом, і протягнене під стелею мотуззя, стоси паперу, ряди складальних кас, а в самому кінці дві клітки, де сиділи, кожен у себе, хазяїн і фактор, і ви зрозумієте, як жили обидва приятелі.

Десь на початку травня 1821 року Давід і Люсьєн стояли біля вікна, що виходило в двір; було близько другої години дня, і четверо-п’ятеро робітників пішли з майстерні на обід. Побачивши, як учень замикає надвірні двері з дзвінком, господар повів Люсьєна в двір, начебто йому був нестерпний запах паперу, фарби, машин і старого дерева. Вони посідали в альтанці, звідки могли бачити кожного, хто йшов до майстерні. Сонячне проміння ряхтіло на виноградному листі й пестило обох поетів, охоплюючи їх наче ореолом. Несхожість цих двох постатей і характерів у цю хвилину проступала так виразно, що могла б привабити пензель великого художника. Давід був тієї кремезної будови, якою природа наділяє людей, призначених для великої боротьби, відвертої або прихованої. Його широкі груди й могутні плечі були в повній гармонії з усією його міцною статурою. На товсту шию опиралася голова з чорним буйним волоссям, що облямовувало повне, засмагле квітуче лице, яке з першого погляду нагадувало обличчя каноніків, оспіваних Буало[13]; але пильніше придивившись, ви помітили б у складці повних губ, у виямку підборіддя, у формі широкого й трохи роздвоєного на кінчику носа — а надто в очах! — незмінний огонь сталої любові, проникливість мислителя, палкий смуток душі, що спроможна охопити обрій з кінця в кінець, проникаючи в усі його вигини, і легко пересичується найвитонченішими насолодами, безжально розтинаючи їх світлом аналізу. Якщо це обличчя й осявав блиск генія, що поривається у височінь, то біля вулкана помітний був і попіл; надія згасала від глибокого усвідомлення своєї суспільної нікчемності, в якій низьке походження та бідність тримають так багато видатних умів. Поруч убогого друкаря, якому було осоружне його ремесло, хоч і таке близьке до розумової праці, поруч цього Силена, що шукав опори в самому собі і пив уповільненими ковтками з келиха науки й поезії, щоб у сп’янінні забути про знегоди провінційного життя, стояв Люсьєн у граційній позі, яку скульптори обрали для італійського Вакха. В рисах його обличчя була досконалість античної краси: грецькі чоло й ніс, біла бархатиста шкіра, як у жінки, очі такі сині, що здавалися чорними — сповнені пристрасті очі, з чистими й свіжими, немов у дитини, білками. Ці чудові очі під дугами брів, ніби наведених китайською тушшю, були отінені довгими каштановими віями. На щоках блищав шовковистий пушок, гармоніюючи кольором із білявим, хвилястим від природи волоссям. Золотаво-білі скроні дихали божественною свіжістю. Незрівнянна шляхетність позначалася на короткому заокругленому підборідді. Усмішка засмученого ангела блукала на коралових устах, їхню яскравість підкреслювала білизна чудових зубів. У нього були руки аристократа, елегантні руки, на один знак яких скоряються чоловіки, а жінки люблять їх цілувати. Люсьєн був стрункий, середнього зросту. Глянувши на його ноги, можна було подумати, що це переодягнена дівчина, тим паче, що в нього, як у більшості лукавих, щоб не сказати підступних, чоловіків, стегна мали жіночу будову. Ця прикмета, рідко коли оманлива, справджувалась і на Люсьєнові; коли, бувало, він критикував звичаї тогочасного суспільства, невпокійливий розум часто збивав його на шлях дипломатів, котрі в своїй розбещеності гадають, ніби успіх виправдовує засоби, хай би які ганебні вони не були. Одне з нещасть, від якого страждають люди великого ума — те, що вони мимоволі здатні розуміти як доброчесні вчинки, так і гідні осуду.

Обидва юнаки судили суспільство тим суворіше, чим нижче вони посідали в ньому становище, бо люди невизнані мстять світові за своє приниження зверхністю думок. І їхній розпач був тим більший, чим швидше йшли вони назустріч неминучій долі. Люсьєн багато читав, багато порівнював; Давід багато думав, багато розмірковував. Незважаючи на своє міцне здоров’я й дужі м’язи, друкар був меланхолійного й хворобливого душевного складу. Він сумнівався сам у собі; тоді як Люсьєн, наділений кмітливим, але несталим розумом, був зухвалий усупереч своїй тендітній, майже кволій, сповненій жіночої звабливості, статурі. Люсьєн був з природи справжній гасконець — сміливий, енергійний, заповзятливий, схильний перебільшувати добро й применшувати лихо; він не боявся переступу, якщо це обіцяло йому успіх, і не гребував пороком, якщо він правив йому за щабель на шляху до мети. Однак ці нахили честолюбця стримувалися прекрасними мріями палкої юності, що завжди пориває людину на шляхетні вчинки, до яких насамперед і вдаються ті, хто закоханий у славу. Він поки що боровся лише із власними бажаннями, а не з життєвими труднощами, зі своїми поривами, а не з людською ницістю, яка подає згубний приклад для натур незрівноважених. Зачарований блискучим розумом Люсьєна, Давід захоплювався ним, проте, бувало, і втримував друга від хибних вчинків, на які штовхало його французьке завзяття. Ця справедлива людина, всупереч своїй могутній будові, була сором’язливої вдачі, проте їй не бракувало наполегливості, властивої жителям Півночі. Якщо Давідові зустрічалися труднощі, він рішуче брався переборювати їх і не падав духом; якщо йому й була властива майже апостольська суворість доброчесності, то вона зрівноважувалась невичерпною поблажливістю. В цій уже давній дружбі один любив до обожнювання — це був Давід. Люсьєн командував, як жінка, котра певна, що її кохають. Давід корився охоче. Фізична краса його друга давала тому право на зверхність, і Давід визнавав її, вважаючи себе незграбним і пересічним.

«Волові судилося гарувати, а птахові — в небі ширяти! — думав друкар. — Віл — це я, а орел — Люсьєн».

Вже минуло близько трьох років відтоді, як друзі поєднали свої долі, такі блискучі в мріях. Вони читали великі твори, що після відновлення миру з’явилися на літературному й науковому обрії: твори Шіллера, Гете, лорда Байрона, Вальтера Скотта, Жан-Поля, Берцеліуса, Деві, Кюв’є, Ламартіна та інших. Вони запалювалися від цих вогнищ геніальної думки, вони пробували сили у власних незрілих спробах, то кидаючи їх, то знову гаряче беручись до праці. Вони трудилися наполегливо, не вичерпуючи, проте, безмежної снаги молодості. Однаково бідні, але заохочувані любов’ю до мистецтва й науки, вони забували повсякденні злигодні в прагненні закласти підвалини своєї майбутньої слави.

— Знаєш, Люсьєне, що я отримав із Парижа? — мовив друкар, витягуючи з кишені томик на вісімнадцяту частку аркуша. — Послухай!

Давід прочитав, як уміють читати поети, ідилію Андре Шеньє, котра називається «Неєра», потім ідилію «Хворий юнак», далі елегію про самогубця та ще одну на античний зразок і два останні «Ямби».

— То ось він який, Андре Шеньє! — аж двічі вигукнув Люсьєн. — Його поезія навіює розпач, — сказав він утретє, коли Давід, занадто схвильований, щоб читати далі, подав другові томик.

[10] Так у Франції називали учасників розправ над аристократами, які вчинив революційний народ Парижа у вересні 1792 р.

[11] Гризетки — дівчата-робітниці, зокрема пралі, швачки тощо.

[12] І нині, і завжди, і на віки вічні (лат.).

[13] Маються на увазі образи каноніків із іроїкокомічної поеми «Налой» Н. Буало-Депрео (1636–1711), французького поета й сатирика, теоретика класицизму.