Втрачені ілюзії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Поет, відкритий поетом[14], — мовив Люсьєн, глянувши на прізвище, що стояло під передмовою.

— І, написавши такі вірші, — зауважив Давід, — Шеньє вважав, що не створив нічого гідного друку.

Люсьєн, у свою чергу, прочитав епічний уривок із «Сліпця» та кілька елегій. Дійшовши до рядка:

він поцілував книжку, й друзі заплакали, бо обидва були безтямно закохані. Виноградні лози наче розквітли, старі стіни будинку, порепані, горбасті, скопирсані тріщинами, волею фей оздобилися канелюрами, рустиками, барельєфами, численними шедеврами якоїсь чудесної архітектури. Фантазія розсипала в темному дворику квіти й рубіни. Камілла Андре Шеньє для Давіда обернулася на його кохану Єву, а для Люсьєна — на ту знатну даму, по якій він зітхав. Поезія розпустила пишні поли своїх зоряних шат над майстернею, де кривлялися друкарські Мавпи й Ведмеді. Вибило п’яту, але друзям не хотілося ні їсти, ні пити; життя для них було золотим сном, всі земні скарби лежали біля їхніх ніг. Вони побачили той блакитний просвіт у небесному склепінні, на який Надія вказує тим, чиє життя сповнене тривог і кому вона ніжним голосом сирени наспівує: «Линьте сюди, і ви позбудетесь горя в цій далині, золотій і сріблясто-блакитній!..» В цю хвилину відчинилися невеличкі скляні двері, і учень Серізе, паризький бродяга, якого Давід привіз в Ангулем, вийшов із майстерні в двір. З ним був якийсь незнайомець. Серізе показав йому на двох приятелів, і той, уклонившись, підійшов до них.

— Пане, — звернувся він до Давіда, дістаючи з кишені грубого зошита, — ось моя праця, і мені хотілося б надрукувати її. Скажіть, будь ласка, скільки це коштуватиме.

— Ми, добродію, не друкуємо таких великих рукописів, — відказав Давід, не глянувши на зошит. — Зверніться до панів Куенте.

— Але ж ми маємо дуже гарний шрифт, саме підходящий до цього, — зауважив Люсьєн, беручи рукопис. — Може б, ви були ласкаві залишити рукопис і зайти завтра — ми прикинемо, скільки коштуватиме друк.

— Чи не з паном Люсьєном Шардоном маю честь?..

— Так, добродію, — відказав фактор.

— Я дуже радий, ласкавий пане, — сказав автор, — познайомитись із молодим поетом, якому провіщають блискуче майбутнє. Мені порадила сюди прийти пані де Баржетон.

Почувши це ім’я, Люсьєн зашарівся й промимрив кілька слів, висловлюючи подяку пані де Баржетон за її увагу. Давід, помітивши, як його друг збентежився й почервонів, відійшов, надавши йому змогу самому поговорити з провінційним дворянином, автором статті про розведення шовкопрядів, який із марнолюбства хотів надрукувати свою працю, щоб її могли прочитати його колеги по Землеробському товариству.

— Скажи, Люсьєне, — озвався Давід, коли дворянин пішов, — чи не закохався ти в пані де Баржетон?

— Безтямно!

— Та якби вона жила в Пекіні, а ти в Гренландії, відстань роз’єднувала б вас не так, як станові упередження.

— Воля закоханих перемагає все, — відповів Люсьєн, опустивши очі.

— Ти забудеш нас, — мовив несміливий закоханець прекрасної Єви.

— Навпаки! Може, задля тебе я пожертвую коханою.

— Що ти хочеш сказати?

— Незважаючи на мою любов, незважаючи на інтереси, які спонукують мене бувати в її домі, я сказав їй, що ноги моєї там не буде, коли той, хто перевищує мене талантами, той, кого чекає більша слава, коли Давід Сешар, мій брат, мій друг, не буде в неї прийнятий. Я сподіваюся, що вдома мене чекає відповідь. І хай усю тутешню аристократію сьогодні запрошено слухати мої вірші, але якщо відповідь буде негативна, я ніколи більше не піду до пані де Баржетон.

Давід, утерши сльозу, міцно потис Люсьєнові руку. Вибило шосту.

— Єва, певно, турбується. Прощай! — раптом сказав Люсьєн.

І він пішов, залишивши Давіда під гнітом почуттів, що їх так болісно переживають лише в тому віці, в якому перебували два молоді лебеді, котрим провінційне життя ще не підрізало крил.

— Золоте серце! — вигукнув Давід, проводжаючи Люсьєна очима, аж поки той не зник за дверима майстерні.

Люсьєн вертався в Умо чудовим бульваром Больє, через вулицю Мінаж і браму Сен-П’єр. Якщо він обрав саме цю найдовшу дорогу, то вам стане ясно, що вона пролягала повз будинок пані де Баржетон. Люсьєнові було так приємно проходити попід вікнами цієї жінки, що він, сам того не помітивши, вже два місяці тому як занедбав коротший шлях до Умо крізь браму Пале.

Зупинившись під деревами Больє, він замислився над відстанню, що відокремлює Ангулем від Умо. Місцеві звичаї поставили суспільні перепони, які було важче здолати, аніж круті схили, що ними спускався Люсьєн. Юний шанолюб, недавно діставши доступ в особняк де Баржетонів, перекинув повітряного моста слави поміж містом та передмістям і тепер тривожився, чекаючи вироку своєї коханої, неначе той фаворит, що переступив свою владу й чекав неласки. Ці слова можуть видатися незбагненними для тих, кому не доводилося спостерігати особливих звичаїв у містах, поділених на верхнє і нижнє; отож тут треба дати деякі пояснення, що стосуються Ангулема і допоможуть читачеві зрозуміти пані де Баржетон, одну з головних дійових осіб цієї історії.

Ангулем — старе місто, збудоване на вершині кам’яної гори, подібної до брили цукру і піднесеної над розлогими луками, де тече Шаранта. З боку Перігора гора прилягає до видовженого плоскогір’я, що круто обривається над шляхом із Парижа в Бордо, утворюючи щось на зразок високого мису, облямованого трьома мальовничими долинами. Про значення цього міста за часів релігійних воєн свідчать земляний вал, брами та руїни фортеці на самому шпичаку гори. За своїм розташуванням Ангулем колись являв собою особливий стратегічний пункт, однаково важливий як для католиків, так і для кальвіністів; але те, що в давнину було його силою, сьогодні стало слабкістю: вали та стрімкі урвища, заважаючи місту розростатися в бік Шаранти, прирекли його до згубного застою. За тих часів, про які розповідав наша історія, уряд пробував був поширити місто в напрямі Перігора, проклавши вздовж плоскогір’я вулиці, спорудивши будинки префектури, морської школи та військові казарми. Однак торгівля уже раніше осіла в іншому місці. Передмістя Умо здавна розрослося, немов купа грибів, біля підніжжя гори й по берегах річки, вздовж якої пролягає шлях із Парижа в Бордо. Всім відомі знамениті ангулемські паперові фабрики, ще триста років тому споруджені на берегах Шаранти та її приток, багатих на водоспади. У Рюелі держава збудувала величезний гарматний завод для озброєння флоту. Транспортні контори, пошта, заїзди, каретні майстерні, компанії поштових диліжансів, усі промисли, що живуть із дороги й річки, зосередились біля підніжжя Ангулема, щоб уникнути труднощів узвозу. Природно, що чинбарні, пральні, всі підприємства, пов’язані з водокористуванням, розташувалися понад Шарантою; потім винні погреби, склади сировини, яку підвозили річкою, нарешті, всі посередницькі контори скупчилися на берегах Шаранти. Тим-то передмістя Умо стало багатим промисловим містом, другим Ангулемом, якому заздрив Ангулем горішній, де залишились урядові установи, управління єпархією, суд, аристократія. Проте Умо, попри свою діловитість і дедалі більшу вагу, так і залишилося додатком до Ангулема. На горі — дворянство і влада, долі — купецтво і гроші. Дві соціальні верстви постійно і всюди ворогували між собою; важко було сказати, котре з двох міст більше ненавиділо суперника. За дев’ять років свого існування Реставрація загострила становище, досить мирне за часів Імперії. Більшістю будинків горішнього Ангулема володіють або дворянські сім’ї, або старовинні буржуазні родини, що живуть на ренту і становлять у певному розумінні корінне населення, куди чужинцям доступ заборонений. Тільки проживши в Ангулемі років двісті або породичавшись із тутешньою знаттю, захожа з сусідньої провінції сім’я діставала право бути прийнятою в це коло, хоча корінні жителі завжди дивитимуться на неї, як на вчорашнього прибульця. Префекти, начальники податкового управління, адміністративна верхівка, які часто мінялися впродовж останніх сорока років, марно намагалися укоськати оті давні родини, що вмостилися на своїй скелі, немов недовірливі круки: вельможне папство відвідувало їхні бали та обіди, але приймати у себе рішуче відмовлялося. Насмішкуваті, лихомовні, заздрісні, скупі, ці сім’ї родичаються тільки зі своїми і, складаючи замкнуту касту, не дозволяють нікому ні ввійти туди, ні звідти вийти; їм чужі вигадки сучасної розкоші; на їхню думку, послати дитину в Париж — те саме, що віддати її на згубу. Така обережність показує відсталі звичаї і вподобання цих родин, заражених тупим роялізмом, скоріше захряслих у святенництві, ніж побожних, і так само далеких від життя, як їхнє місто та їхня гора. Однак у сусідніх провінціях Ангулем зажив собі доброї слави як місто, де дістають чудове виховання. Сусідні міста посилають своїх дівчат у ангулемські пансіони й монастирі. Легко зрозуміти, як кастовий дух впливає на почуття, що розділяють Ангулем і Умо. Купецтво багате, дворянство здебільшого збідніле. У ці чвари втягнені й ангулемські городяни. Говорячи про купця з нижнього міста, висловлюються тоном, який годі передати: «Та це ж умовець!» Визначивши дворянству особливі привілеї у Франції і подавши йому надії, нездійсненні без загального перевороту, Реставрація духовно роз’єднала Ангулем та Умо більше, ніж роз’єднувала їх фізична відстань. Дворянська каста, пов’язана тоді з урядовими колами, посіла в Ангулемі ще винятковіше становище, ніж деінде у Франції. Житель Умо у великій мірі нагадував парію. З цього зродилася глуха й глибока ненависть, яка надала грізної одностайності повстанню 1830 року і зруйнувала підвалини довготривалого суспільного ладу Франції. Пиха придворних вельмож відштовхнула від трону провінційне дворянство так само, як останнє відштовхнуло від себе буржуазію, постійно вражаючи її марнолюбство. Отже, поява у вітальні пані де Баржетон людини з Умо, аптекаревого сина, була в повному розумінні революцією. Хто ж до неї призвів? Ламартін і Віктор Гюго, Казимір Делавінь і Каналіс, Беранже і Шатобріан, Вільмен і пан Еньян, Суме і Тіссо, Етьєн і Давріньї, Бенжамен Констан і Ламенне, Кузен і Мішо, — одне слово, старі й молоді літературні світила, як ліберали, так і роялісти.[15] Річ у тім, що пані де Баржетон кохалася в мистецтві й літературі — примха смаку, дивацтво, про яке відверто шкодували в Ангулемі і яке необхідно пояснити, розповівши про життя цієї жінки, народженої для слави, але фатальними обставинами змушеної зоставатися в тіні, жінки, чий вплив на Люсьєна визначив його долю.

Пан де Баржетон був правнуком бордоського синдика на ймення Міро, удостоєного дворянства за довголітню службу Людовікові XIII. За Людовіка XIV його син, що став Міро де Баржетоном, був офіцером придворної гвардії й так вигідно одружився, що за Людовіка XV його сина уже звали просто паном де Баржетоном. Цей де Баржетон, онук Міро-синдика, жив на вельми широку дворянську ногу і, розтринькавши всі родові маєтки, зруйнував добробут своєї родини. Два його брати, двоюрідні діди нинішнього Баржетона, знову взялися до торгівлі, і прізвище Міро ще й тепер трапляється серед бордоських купців. Оскільки земля Баржетонів в Ангумуа[16], яка перебувала в ленній залежності від феодального уділу Ларошфуко, як і ангулемський будинок, так званий палац де Баржетонів, були невідчуженою власністю, то онук пана де Баржетона, того, який носив прізвисько «Марнотрат», дістав у спадщину обидва ці володіння. 1789 року він утратив права стягувати феодальні податки і жив самими прибутками від землі, що забезпечувала йому близько десяти тисяч ліврів на рік. Якби його дід пішов за славним прикладом Баржетона І та Баржетона II, то Баржетон V, котрому пасувало б прізвисько «Німий», був би маркізом де Баржетоном; він би породичався з яким-небудь знатним родом і став би, як багато інших, герцогом і пером; вийшло так, що 1805 року він визнав за велику честь побратися з панною Марі-Луїзою-Анаїс де Негрпеліс, дочкою такого собі дворянина, давно забутого в своєму маєтку, хоч він і належав до молодшого пагона одного з найстаровинніших родів південної Франції. Один із Негрпелісів був серед заложників Людовіка Святого; причому голова старшого пагона називається славним ім’ям д’Еспарів, яке він дістав, одружившися за Генріха IV із спадкоємницею цього роду. Згаданий же дворянин, молодший нащадок молодшого пагона, жив із статків дружини на прибутки від невеликого маєтку поблизу Барбезьє, в якому він добре господарював, сам, не зважаючи на кпини, продавав на базарі пшеницю, сам робив вино і складав гроші та час од часу поширював свої володіння. Завдяки збігові обставин, вельми рідкісному для глухої провінції, в пані де Баржетон розвинувся смак до музики й літератури. Під час революції якийсь абат Ніолан, найкращий учень абата Роза, переховувався в маленькому замку д’Ескарба зі всім своїм композиторським доробком. Він щедро оплатив гостину старого дворянина, зайнявшись вихованням його дочки Анаїс, або, як її звали, Наїс; якби не цей випадок, вона була б покинута на саму себе або, ще гірше, її віддали б якійсь лихій покоївці. Абат виявився не лише музикантом, а й неабияким знавцем літератури, говорив по-італійському й по-німецькому. Отож він навчив дівчину обох цих мов і контрапункту — ознайомив її з шедеврами французької, італійської та німецької літератури, розучив із нею твори визначних композиторів. Нарешті, щоб не нудьгувати з дозвілля й самоти, до яких прирекли його політичні події, він навчив її грецької та латинської мов і дав деякі знання з природничих наук. Присутність матері нічого не змінила в цьому чоловічому вихованні, яке здобула молода дівчина, що її сільсько життя і так схилило до надмірної незалежності. Абат Ніолан, натура запальна й поетична, особливо визначався артистичним розумом, який, при багатьох цінних рисах, підіймається над обивательськими забобонами свободою міркувань та широтою поглядів. Якщо світ і прощає зухвалу сміливість такої мислі за її самобутність та глибину, то в особистому житті вона може завдати шкоди, ведучи до відхилення від прийнятих норм. Абатові не бракувало темпераменту, тому його думки заражали юну дівчину, чиї поривання, властиві молодості, посилювалися під впливом сільської самітності. Абат Ніолан передав учениці свою незалежність поглядів і незалежність мислі, не думаючи про те, що ці прикмети, такі необхідні чоловікові, стануть вадою в жінки, призначеної для скромних обов’язків дружини й матері. Хоч абат настійно радив своїй вихованці бути тим вибачливішою та скромнішою, чим освіченішою вона ставала, мадмуазель Негрпеліс засвоїла високу думку про саму себе й пройнялася неймовірною зневагою до людства. Бачачи довкола тільки людей, які стояли нижче за неї й були готові покірно їй слугувати, вона перейняла зарозумілість вельможних дам, не похопивши лукавої звабливості їхніх манер. Бідний абат занадто панькався з нею, постійно лестив її марнославству, милуючись у ній самим собою, як автор милується своїм твором, а вона, на лихо, не зустрічала жодного взірця, з яким би могла себе порівняти, щоб скласти про себе правильну думку. Одна з найбільших вад сільського життя — брак товариства. Якщо немає потреби бодай чимось жертвувати на догоду вимогам доброго тону — ні в поводженні, ні в одежі, — відвикаєш стежити за собою. А це нівечить і дух, і тіло. Вільнодумство панни де Негрпеліс, не стримуване світськими звичаями, позначилося на її манерах та зовнішності: вона набула того надмірно сміливого вигляду, що на перший погляд може видатися своєрідним і привабливим, проте личить він тільки тим жінкам, котрі прагнуть любовних пригод. Отже, це виховання, нерівності якого згладились би в світському товаристві, в Ангулемі загрожувало поставити Наїс у смішне становище, тільки-но зітхальники відмовляться боготворити її вади, чарівні лише замолоду. Що ж до пана де Негрпеліса, то він віддав би всі доччині книжки, якби тим самим можна було врятувати хворого бика; він був такий скупий, що не накинув би і двох ліарів над прибуток, на який вона мала право, навіть коли б ішлося про купівлю якоїсь дрібнички, вкрай необхідної для її виховання. Абат помер 1802 року, до одруження мадмуазель Негрпеліс, одруження, від якого він, безперечно, відрадив би свою дорогу вихованку. По абатовій смерті дочка стала для старого великим тягарем. Він відчув себе надто кволим, щоб витримати боротьбу, яка неминуче виникне між його скнарістю та незалежною вдачею нічим не зайнятої дочки. Як і всі молоді дівчата, котрі не бажають іти призначеним для жіноцтва шляхом, Наїс дивилася на шлюб по-своєму й анітрохи його не прагнула. Їй була осоружна думка підпорядкувати свій розум і своє «я» чоловікові сірому й пересічному, а тільки такі могли їй тут трапитись. Вона хотіла наказувати, а не коритися. Вона, не вагаючись, утекла б із коханим, аби не схилятися перед грубими примхами того, хто не шанував би її смаків. Пан де Негрпеліс, хоч би там що, був дворянин і лякався нерівного шлюбу. Як і багато батьків, він прагнув видати дочку не так заради неї самої, як задля власного спокою. Він волів би якого-небудь знатного чи навіть простого дворянина не дуже великого розуму й нездатного позиватися через звіт про опіку над доччиним спадком — а такий звіт він уже заздалегідь склав, — волів би чоловіка обмеженого й безвольного, щоб Наїс могла жити, як їй заманеться, і воднораз безкорисливого, щоб погодився взяти дружину без посагу. Та де знайти претендента, який годився б і для батька, і для дочки? Такий чоловік був би не зятем, а справжнім скарбом. Виходячи з цього подвійного інтересу, пан де Негрпеліс почав приглядатися до женихів у себе в провінції. Пан де Баржетон, чоловік років сорока, уже добре надвереджений вибриками молодості, був єдиний, хто відповідав його вимогам; прикметний своїм недоумством, він, проте, мав досить здорового глузду, щоб управляти своїм маєтком, і досить світського такту, щоб, буваючи у вищому ангулемському товаристві, не бовкнути чогось недоречного і не накоїти дурниць. Пан де Нагрпеліс відверто розтлумачив дочці, яку велику вартість мають вади зразкового чоловіка, котрого він радить їй, і яку вигоду з того шлюбу дістане вона для свого особистого щастя. Вона матиме прізвище Баржетонів і здобуде право на їхній старовинний двохсотлітній герб; розділений на чотири поля шит; на першому полі по золотому тлу три червоні оленячі голови, дві над однією; на четвертому полі по золотому тлу три чорні бичачі голови, одна над двома; на другому й третьому полі по шість срібних і лазурових поясів; лазурові пояси обтяжені шістьма мушлями — три, дві й одна. Взявши собі такого супутника, вона зможе на свій розсуд керувати власною долею, покладаючись на захист закону і на зв’язки, що їх забезпечать їй у Парижі власний розум і врода. Наїс приваблювали втіхи такої свободи. Пан де Баржетон вважав цей шлюб дуже вигідним, бо сподівався, що тесть не забариться залишити йому свій маєток, який поширював з такою любов’ю. Але в ті часи, про які йдеться, більше скидалося на те, що панові де Негрпелісові доведеться складати епітафію своєму зятеві.

Пані де Баржетон на ту пору вже виповнилося тридцять шість років, а її чоловікові — п’ятдесят вісім. Така різниця в роках вражала тим прикріше, що пан де Баржетон виглядав років на сімдесят, тоді як його дружина могла безкарно вдавати із себе молоденьку дівчину, вдягатися в рожеві сукні й зачісуватися по-дівочому. Хоч їхні статки забезпечували їм не більше як двадцять тисяч річної ренти, одначе вони були зараховані до шести найбагатших родин старого міста, коли не брати до уваги купців та чиновників. Необхідність доглядати батька, від якого пані де Баржетон чекала спадщини, що дала б їй змогу переселитися до Парижа, — а батькові судилося пережити зятя! — змусила дочку жити в Ангулемі, де блискучі розумові здібності Наїс та нерозтрачені скарби її серця були приречені гинути безплідно і з часом стати смішними. Справді-бо, наші смішні сторони здебільшого походять від високих почуттів, від чеснот або талантів, доведених до крайнощів. Гордість, не обмежена великосвітськими звичаями, обертається на пиху, марнується на дрібниці, замість того щоб підноситися до шляхетних почувань. Захопленість — чеснота над усі чесноти, — яка породжує святих, надихає людину на таємні самопожертви та поетичні поривання, під впливом провінційної суєти вироджується в бундючність. Далеко від центру, де сяють великі уми, де навіть повітря насичене мислями, де все невпинно поновлюється, освіта й та старіє, а смак псується, немов стояча вода. Пристрасті, не знаходячи собі мети, дрібніють і звеличують мале. Саме в цьому причина скупості та пліток, що отруюють провінційне життя. Обмеженість думки та міщанські манери швидко прищеплюються навіть найкраще вихованій людині. Так гинуть чоловіки, небуденні від природи, жінки, що могли б стати чарівними, якби здобули світське виховання та зазнали впливу визначних умів. Пані де Баржетон бралася за ліру з першого-ліпшого, навіть незначного, приводу, не відрізняючи поезії для себе від поезії для товариства. А проте є почуття, яких нікому не збагнути, їх слід берегти в самому собі. Звичайно, захід сонця — велична поема, та чи не ризикує видатися смішною жінка, яка пишномовно змальовуватиме цю картину людям досить прозаїчним? Є радощі, якими можна втішатися тільки вдвох — поетові з поетом, серцю із серцем. У пані де Баржетон була звичка недоречно вживати довжелезні й кучеряві фрази, пересипані вигадливими слівцями й дотепно звані тартинками на жаргоні журналістів, котрі щоранку частують ними своїх передплатників, а ті покірно споживають цю страву, хоч би як важко було перетравити її. Вона понад усяку міру зловживала високими словесами, і тому найдрібніші речі зростали в неї до велетенських розмірів. На ту пору вона почала все типізувати, індивідуалізувати, синтезувати, драматизувати, аналізувати, поетизувати, прозувати, англізувати, неологізувати, гігантизувати, трагізувати; доводиться іноді чинити справжнє насильство над мовою, щоб показати модні дивацтва, до яких удаються деякі жінки. А втім, думка її запалювалась, як і мова. Дифірамби тріпотіли в неї на устах і в серці. Вона завмирала, умлівала, захоплювалася з усякого приводу й від чого завгодно: її хвилювали і самопожертва якої-небудь сестри-жалібниці, і страта братів Фоше[17], й «Іпсібое»[18] віконта д’Арленкура та «Анаконда»[19] Льюїса, і втеча Лавалета[20], і хоробрість подруги, яка, закричавши басом, наполохала злодіїв. Їй усе здавалося величним, надзвичайним, дивним, божественним, чудовим. Вона спалахувала, гнівалась, непритомніла, поривалась, падала, споглядала то небо, то землю; на очах у неї бриніли сльози. Вона спалювала своє життя на вогні нескінченних захоплень і чахла від огиди до всього. Вона розуміла Янінського пашу, вона прагнула позмагатися з ним у його сералі, і її навіть приваблювала доля жінки, зашитої в мішок і кинутої у воду[21]. Вона заздрила леді Естер Стенгоп, цій синій панчосі пустелі, її поривало постригтися в черниці ордена Святої Камілли, доглядати хворих у Барселоні і вмерти там від жовтої пропасниці, — ото славна, ото шляхетна доля! Коротко кажучи, вона жадала всього, що не було змістом її життя, похованого в глушині. Вона обожнювала лорда Байрона, Жан-Жака Руссо, всяке поетичне й драматичне існування. Їй не бракувало сліз для кожного нещастя і фанфар для кожної перемоги. Вона співчувала поваленому Наполеонові, вона симпатизувала Мехметові-Алі, що вигублював єгипетських тиранів. Коротше, вона оточувала геніїв ореолом і вважала, ніби вони харчуються пахощами та світлом. Багатьом здавалося, що вона вражена навіженством, але небезпеки для оточення не становить; однак проникливий спостерігач у всіх цих дивацтвах помітив би уламки прекрасного кохання, що загинуло відразу по тому, як виникло, руїни небесного Єрусалима, одне слово, кохання без коханого. Так воно й було. Історію вісімнадцяти років подружнього життя пані де Баржетон можна описати в кількох словах. Деякий час вона жила своїм внутрішнім світом і невиразними надіями. Згодом, зрозумівши, що життя в Парижі, по якому вона зітхала, для неї недоступне за браком коштів, вона почала приглядатися до свого оточення й злякалася своєї самоти. Довкола неї не було жодного чоловіка, здатного надихнути її на ті шаленства, що в них впадають жінки з розпачу, причина якого в безвихідному, одноманітному й безпросвітному існуванні. Вона не могла ні на що сподіватися, навіть на випадок, бо трапляються життя, в яких не буває випадків. За часів Імперії, коли Франція сліпила своєю славою, коли Наполеон здійснював похід у Іспанію, куди він вирядив цвіт свого війська, надії цієї жінки, доти ошукані, знову відродилися. Цікавість, природно, спонукувала її побачити героїв, що на одне слово наказу руйнували Європу і воскрешали легендарні подвиги лицарства. Найскупіші й найнепокірніші міста змушені були влаштовувати свята на честь імператорської гвардії, яку, ніби коронованих осіб, мери та префекти вітали врочистими промовами. Пані де Баржетон, з’явившись на бал, що його влаштував у місті якийсь полк, закохалася в молодого дворянина, простого корнета, котрого лукавий Наполеон звабив жезлом маршала Франції. Та стримана, шляхетна і глибока пристрасть, така відмінна від тодішнього кохання, яке аж надто легко зав’язувалось і так само легко рвалося, була освячена в своїй цнотливості рукою смерті. Під Ваграмом гарматне ядро розбило на серці маркіза де Кант-Круа заповітний портрет, який засвідчував вроду пані де Баржетон. Вона довго оплакувала вродливого юнака, що, натхнений славою і коханням, за дві кампанії дослужився до полковника і над імператорську ласку цінував листа від Наїс. Жалоба накинула на обличчя цієї жінки серпанок глибокої скорботи. Хмара смутку розвіялася лише в тому страшному віці, коли жінка починає оплакувати свої кращі роки, що минули без радощів, коли вона бачить, як в’януть її троянди, коли прагнення любові відроджується бажанням розтягти останні усмішки молодості. Всі жіночі принади Наїс стали тільки ранити їй душу, коли її огорнув холод провінції. Вона б, як ото горностай, померла від печалі, якби забруднила себе інтрижкою з одним із тих чоловіків, котрі тільки і мріють, як би після обіду пограти в карти на кілька су. Гордість уберегла її від банальних провінційних пригод. Поставлена перед вибором між нікчемністю місцевих чоловіків та самотою, така визначна жінка обрала, звичайно, самоту. Отже, шлюб і світське товариство стали для неї монастирем. Вона жила поезією, як кармелітка релігією. Творіння славетних чужоземців, доти невідомі, що з’явилися між 1815 і 1821 роками, талановиті трактати пана де Бональда[22] й пана де Местра, цих двох орлів мислі, нарешті, менш величні твори французької літератури, які пустили тоді своє перше могутнє пагіння, скрасили її життя, але не надали гнучкості ні її розумові, ні вдачі. Вона трималася прямо й міцно, як дерево, що вистояло бурю. Гідність переродилася на пиху, велич — на хизування й манірність. Як і всі, хто прагне поклоніння, але невибагливий у доборі поклонників, вона царювала попри свої вади чи навіть завдяки їм. Таким було минуле пані де Баржетон; цю невтішну історію треба було розповісти, щоб читач міг краще зрозуміти її взаємини з Люсьєном, який потрапив до її вітальні в досить незвичний спосіб. Річ у тім, що тієї зими в місті з’явилась особа, котра пожвавила одноманітне життя пані де Баржетон. Саме тоді звільнилося місце начальника управління непрямими податками, і пан де Барант[23] призначив на нього чоловіка, який уславився такими походеньками, що жіноча цікавість стала йому найкращою перепусткою до місцевої королеви.

Пан дю Шатле з’явився на світ просто Сікстом Шатле, але 1806 року йому вхопилася голови бундючна думка титулуватися; це був один із тих приємних молодиків, котрі за Наполеона викрутилися від усіх рекрутських наборів, тримаючись поблизу імператорського сонця. Він почав кар’єру з посади особистого секретаря однієї з принцес імператорської родини. У пана дю Шатле були всі прикмети, потрібні при його посаді. Стрункий, гарний, він добре танцював, непогано грав на більярді, був удатний на всілякі витівки; пересічний актор-аматор, виконавець романсів, шанувальник дотепного слова, одчайдух, медоуст, заздрісник, дю Шатле знав усе й не знав нічого. Невіглас у музиці, він завжди міг сяк-так проакомпанувати на фортепіано якій-небудь дамі, котра «з люб’язності» погоджувалася проспівати романс, розучуваний у поті чола цілісінький місяць. Нездатний відчувати поезію, він просив десять хвилин подумати і зухвало складав експромт, плаский, як ляпас, куплет, де думку заміняла рима. Пан дю Шатле був наділений іще одним хистом: він вишивав по канві і, бувало, домережував квіточки, що їх починала принцеса; з надзвичайною грацією тримав він моточки шовку, які принцеса звивала на клубок, і теревенив усіляку нісенітницю, прикриваючи непристойності більш чи менш прозорим серпанком. Анітрохи не тямлячись на малярстві, він міг скопіювати пейзажик, накидати профіль, начеркати олівцем і розфарбувати костюми. Одне слово, в нього були всі дрібні таланти, що правили за місток до успіху в ту пору, коли жінки мали більший вплив, аніж заведено думати. Він удавав із себе знавця дипломатії, науки тих, хто невіглас у будь-якій науці, хто вміє видавати свою порожнечу за глибокодумність; науки, зрештою, дуже вигідної, бо виражається вона зовні тільки в обійманні високих посад; вимагаючи від людей тримати язика на припоні, вона дає змогу невігласові значливо мовчати, відбуваючись таємничим похитуванням голови; і, як відомо, найсильніший у цій науці той, хто плаває, тримаючи голову над потоком подій і вдаючи, ніби він ними керує, хоч насправді уся суть у його особливій легковажності. Тут, як і в мистецтві, на одну талановиту людину припадає тисяча людей пересічних. Незважаючи на те, що він не тільки вірно служив її імператорській високості, а й виконував при ній особливі обов’язки, його висока заступниця, попри всю свою силу, не прилаштувала його в державну раду і не тому, що з нього не вийшов би чудовий, не гірший за інших доповідач прохань, а просто принцеса вважала, що він більше надається для слугування її власній особі. Проте пана дю Шатле вшанували баронським титулом, відрядили його надзвичайним послом до Касселя, і він справив там неабияке враження. Коротше кажучи, Наполеон скористався ним в один із критичних моментів як дипломатичним кур’єром. Напередодні падіння Імперії йому було обіцяно пост посла в Вестфалії при королі Жеромі[24]. Коли пішло прахом це сімейне, як він казав, посольство, барон впав у розпач і вирушив у подорож до Єгипту разом із генералом Арманом де Монріво. Розлучений зі своїм супутником за досить загадкових обставин, він два роки блукав із пустелі в пустелю, від племені до племені, будучи бранцем арабів, що перепродували його одні одним, не вміючи дістати ніякісінької користі з його талантів. Нарешті він добрався до володінь імама Маскотського, тим часом як Монріво прямував до Танжера; але баронові поталанило застати в Маскоті англійське судно, що саме підіймало якоря, і він повернувся до Парижа на рік раніше за свого супутника. Недавні поневіряння, деякі колишні зв’язки і послуги, зроблені людям, що на той час користувалися ласкою, схилили до нього першого міністра, і той примістив його до барона де Варанта, при якому він і перебував, аж поки в Ангулемі звільнилася посада. Роль, що її свого часу виконував барон дю Шатле при її імператорській високості, його слава жіночого улюбленця, надзвичайні пригоди та страждання, яких він зазнав у Єгипті, — усе це страх як зацікавило ангулемських дам. Вивчивши звичаї верхнього міста, барон Сікст дю Шатле повівся відповідно: він прикинувся хворим, удавав із себе людину розчаровану й пересичену. Він раз у раз хапався за голову, мовби давні рани не давали йому спокою — маленькі хитрощі, щоб підтримати цікавість до себе і постійно нагадувати про свої колишні поневіряння. Його приймали вищі представники влади: генерал, префект, головний податковий управитель та єпископ, але всюди він тримався поштиво, холодно, трохи зневажливо, як людина, котра певна, що їй тут не місце, і чекає на ласку згори. Він залишав здогадуватися про свої світські таланти, які тільки набували більшої ваги, зостаючись невідомими; ось так він став усюди жаданим гостем, постійно підтримуючи інтерес до себе; воднораз він переконався в нікчемності тутешніх чоловіків і, уважно придивившись до жінок під час недільних відправ у соборі, впевнився, що пані де Баржетон — це особа, гідна його уваги. Дю Шатле вирішив, що музика відчинить йому двері цього дому, неприступного для чужака. Потай роздобувши месу Міруара, він вивчив її на фортепіано; тоді якось у неділю, коли все вище ангулемське товариство посходилося на відправу, дю Шатле зачарував невігласів своєю грою на органі і збудив ще більшу цікавість до своєї особи, нескромно розтрубивши через церковних послугувачів ім’я органіста. Виходячи з собору, пані де Баржетон похвалила його гру й висловила жаль, що не мала нагоди зайнятися з ним музикою. Після цієї жаданої зустрічі перед ним відчинилися двері її особняка, чого не домігся б він проханням. Спритний барон явився до ангулемської королеви й почав відверто за нею упадати. Підтоптаний красень, адже йому було сорок п’ять років, помітив у цій жінці молодість, яку можна відживити, скарби, з яких можна мати зиск, багату вдову в майбутньому, на якій, дивись, можна буде й женитися і в такий спосіб породичатись із родиною Негрпелісів, що дало б йому змогу зблизитися в Парижі з маркізою д’Еспар, а вже при її заступництві знову вийти на політичну арену. Незважаючи на те, що буйна омела псувала це прегарне дерево, дю Шатле вирішив заходитися біля нього, підрізати, плекати його й домогтися від нього чудових плодів. Аристократичний Ангулем зчинив галас, не бажаючи впускати гяура до храму, бо вітальня пані де Баржетон була фортецею найдобірнішого товариства. Завсідником там був лише єпископ, префекта приймали двічі-тричі на рік, а головний податковий управитель узагалі не мав туди доступу; пані де Баржетон бувала в його домі на вечорах, концертах, але ніколи там не обідала. Нехтувати головного податкового управителя й щиро вітати простого начальника податкового управління було справжнім переворотом у місцевій ієрархії, незбагненним для зневажених сановників.

Хто може подумки проникнути в коло цих дріб’язкових інтересів, що, зрештою, існують у всіх суспільних прошарках, тому легше збагнути, яким значущим здавався особняк де Баржетонів ангулемській буржуазії. Що ж до жителів Умо, то велич цього маленького Лувра, слава цього ангулемського палацу де Рамбульє[25] засліплювали їх на відстані, як сонце. А тим часом усі, що там збиралися, були найжалюгідніші, найубогіші духом, найнедоумкуватіші люди, яких тільки можна було знайти в околі двадцяти льє. Політика там зводилася до банальної й багатослівної балаканини; «Котідьєн»[26] вважали там за помірковану газету, Людовіка XVIII величали якобінцем. Що стосується жінок, здебільшого придуркуватих і незграбних, нечупарно зодягнених, то всі вони були потворні, — кожна по-своєму, — і нічогісінько в них не приваблювало: ні мова, ні вбрання, ні розум, ані тілесні принади. Якби Шатле не плекав певної надії щодо пані де Баржетон, він би не стерпів цього товариства. Проте кастовий дух і манери, статечний вигляд, гордість дрібномаєткового дворянства, знання законів гречності прикривали їхню порожнечу. Вірнопідданські почуття були тут набагато щиріші, ніж у колах паризької знаті; тут У всьому блиску виявляли шанобливу прихильність до Бурбонів, незважаючи ні на що. Це товариство можна було порівняти, якщо такий образ припустимий, до старовинного срібного посуду, потьмянілого, але масивного. Застійність політичних поглядів тут вважали вірністю. Відстань, яка пролягала між цим товариством та буржуазією, те, що в нього важко було проникнути, ніби підносили його й надавали йому умовної вартості. Кожен із цих вельмож мав у очах тутешніх городян певну ціну, як ті черепашки, що правлять за гроші неграм бамбарського племені. Чимало жінок, яким дю Шатле підлестив, визнали в ньому переваги, що їх бракувало чоловікам їхнього кола, і вгамували своє обурене самолюбство: всі вони сподівалися посісти спадщину її імператорської високості. Ревні охоронці добрих звичаїв гадали, що хоч цей зайда і втесався до пані де Баржетон, але в інших домах його не приймуть. Дю Шатле вислухав немало ущипливих слів, але втримався на здобутих позиціях, упадаючи за духівництвом. Він лестив слабостям ангулемської королеви, які зросли на провінційному грунті, він приносив їй книжкові новини і читав поезії, що виходили друком. Вони разом захоплювалися творами молодих поетів, вона — щиро, він — нудьгуючи, бо як людина імператорської школи мало розумів романтичну поезію, хоч і вислуховував ті вірші досить терпляче. Зате пані де Баржетон була щиро захоплена цим відродженням, яке сталося в затінку королівських лілей, і полюбила Шатобріана за те, що він назвав Віктора Гюго натхненною дитиною. Вона сумувала, що тільки з чуток може познайомитися з цим генієм і зітхала за Парижем, де живуть великі люди. І тоді пан дю Шатле надумав здійснити чудо. Він сповістив її, що в Ангулемі існує своя «натхненна дитина» — юний поет, який, сам того не знаючи, блиском нової зорі затьмарює найяскравіші паризькі сузір’я. Майбутня знаменитість народилася в Умо! Мовляв, директор колежу показував баронові прекрасні вірші. Вбогий і скромний хлопець був новим Чаттертоном[27], але далеким від політичної ницості і тієї лютої ненависті до соціальної верхівки, ненависті, що спонукала англійського поета строчити памфлети проти своїх добродійників. Серед п’яти-шести осіб, котрі поділяли її смаки до мистецтва та літератури — цей тому, що цигикав на скрипці, а той умів так-сяк квацяти сепією, один був головою Землеробського товариства, а другий мав бас і, ніби той мисливець, що зацькував оленя, міг проревіти «Se fiato in corpo avete»[28], — серед цих химерних постатей пані де Баржетон почувалась, як голодний на театральному обіді, де стіл заставлений бутафорськими стравами з картону. Отож годі описати радість, з якою вона сприйняла цю новину. Вона хотіла побачити поета, цього ангела. Вона нетямилась, вона була в захваті й цілі години говорила тільки про нього. Через день колишній дипломатичний кур’єр завів з директором колежу розмову про те, що треба відрекомендувати Люсьєна пані де Баржетон.

[14] Збірка поезій французького поета А. Шеньє (1762–1794) була видана 1819 р. поетом А. Латушем.

[15] Делавінь К. (1793–1843) — французький поет і драматург; Каналіс — вигадана дійова особа роману; Вільмен А. Ф. (1790–1870) — французький критик та історик літератури; Еньян Е. (1773–1824) — французький письменник і публіцист; Суме А. (1788–1845) — французький драматург; Тіссо П. (1768–1854) — французький професор літератури й ліберальний публіцист; Етьєн Ш.-Г. (1777–1845) — французький письменник і публіцист; Давріньї Ш. (1760–1823) — французький поет і драматург; Констан Б. (1767–1830) — французький політичний діяч, публіцист і письменник, автор роману «Адольф»; Ламенне Ф.-Р. (1782–1854) — французький абат, представник «християнського соціалізму»; Кузен В. (1792–1867) — французький ліберальний філософ-еклектик; Мішо Ж.-Ф. (1767–1839) — французький історик консервативного спрямування.

[16] Ангумуа — старовинна французька провінція з центром в Ангулемі.

[17] Фоше Сезар і Константен (1759–1815) — брати-близнята, генерали наполеонівської армії, страчені після падіння Наполеона за наругу над королівським прапором.

[18] Псевдоісторичний роман французького письменника-рояліста Ш.-В. д’Арленкура (1789–1856).

[19] Твір англійського письменника М.-Г. Льюїса (1775–1818), представника «готичного роману».

[20] Лавалет А.-М. (1769–1830) — ад’ютант Наполеона; був засуджений до страти після падіння імператора, але втік із в’язниці.

[21] Йдеться про героїню поеми Байрона «Гяур».

[22] Де Бональд Л.-Г. (1754–1840) і де Местр Ж. (1753–1821) — реакційні французькі письменники й публіцисти, ідеологи феодально-католицької реакції в часи Реставрації.

[23] Де Барант Г.-П. (1782–1866) — французький політичний діяч і історик, у період Реставрації очолював податкове відомство.

[24] 1807 р. Наполеон створив у Німеччині королівство Вестфалію, правителем якого став його брат Жером; проіснувало до 1813 р.

[25] В середині XVII ст. в палаці маркізи де Рамбульє в Парижі збирався аристократичний гурток, який претендував на роль законодавця мод і літературних смаків.

[26] Паризька газета, орган крайніх роялістів.

[27] Чаттертон Т. (1752–1770) — англійський поет, який заподіяв собі смерть, щоб уникнути принизливого становища утриманця.

[28] Якби у тілі було дихання (іт.).