Втрачені ілюзії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Частина перша

ДВА ПОЕТИ

За тих часів, коли починається наша повість, по малих провінційних друкарнях ще не було верстатів Стенгопа і валків для накатування фарби. Хоч Ангулем своїм паперовим промислом був зв’язаний із паризькими друкарнями, тут по-давньому працювали на дерев’яних машинах, завдяки яким і виник у нашій мові нині вже забутий вираз: довести верстат до скрипу. У відсталій місцевій друкарській справі й досі використовували просякнуті фарбою шкіряні тампони, якими відбивальник наносив фарбу на шрифт. Висувна плита, де містилася форма з набраним Шрифтом, на яку накладали аркуш паперу, витісувалася з каменю і виправдовувала свою назву — мармур. Сучасні ненажерні механічні верстати так уже зітерли з пам’яті цей механізм, котрому, при всій його недосконалості, ми завдячуємо прекрасними виданнями Ельзевірів, Плантенів, Альдів та Дідо[1], що варто докладніше розповісти про оте старовинне устаткування, до якого Жером-Нікола Сешар відчував забобонну любов, оскільки воно відіграє певну роль у цій великій повісті про малі діла.

Сешар був колись підмайстром-відбивальником, тим, кого складачі на своєму жаргоні називають Ведмедем. Так відбивальників прозвали, певно, тому, що вони, як ведмідь у клітці, топчуться туди-сюди — від стола з фарбами до верстата і від верстата знову до стола з фарбами. Щоб помститися складачам, Ведмеді охрестили їх Мавпами, бо ті з мавп’ячою спритністю хапають літери зі ста п’ятдесяти двох комірок набірної каси, по яких розкладений шрифт. У грізну пору 1793 року Сешар мав уже п’ятдесят років і був одружений. Похилий вік та сімейне становище врятували його від загального призову, коли трохи не всіх робітників забрали до війська. Старий відбивальник зостався сам у друкарні, бо її власник, інакше кажучи Простак, помер, залишивши бездітну вдову. Підприємству, здавалося, загрожувала неминуча руїна: працюючи сам-один, Ведмідь не міг обернутися на Мавпу, бо цей друкар, виявляється, не вмів ні читати, ні писати. Незважаючи на його невігластво, один із народних представників, прагнучи якнайскоріше поширити чудові декрети Конвенту, видав відбивальникові патент майстра друкарської справи і зобов’язав його працювати на державні потреби. Діставши всупереч усякому глузду такий патент, громадянин Сешар із заощаджень своєї дружини відшкодував збитки вдові колишнього свого хазяїна купив у неї за півціни все друкарське устаткування. Та головні труднощі були попереду. Треба було грамотно і без затримки друкувати республіканські декрети. За таких вельми скрутних обставин Жерому-Нікола Сешарові поталанило зустріти одного марсельського дворянина, котрий не хотів ні емігрувати, щоб не втратити своїх маєтків, ані залишатися на видноті, щоб не позбутися голови, і мусив задля шматка хліба шукати собі роботи. Отож граф де Мокомб надів скромну куртку провінційного фактора: він набирав текст і правив коректуру декретів, що проголошували смертну кару громадянам, котрі переховували дворян. Ведмідь, ставши Простаком, друкував ті декрети, сам розклеював їх по стінах будинків, і обидва вони залишалися живі й здорові. 1795 року, коли шквал терору вщух, Нікола Сешар мусив шукати іншого майстра на всі руки, який міг би виконувати роботу за складача, коректора й метранпажа. Один абат, що відмовився прийняти присягу,[2] а пізніше, за Реставрації, став єпископом, заступив графа де Мокомба і працював у друкарні аж до того дня, коли перший консул повернув католицькому духівництву всі права. Граф та єпископ згодом зустрілися в палаті перів і сиділи там на одній лаві. Хоч 1802 року Жером-Нікола Сешар умів читати й писати не краще, як 1793-го, а проте на той час він добре натоптав калитку і вже міг найняти собі фактора. Колишній підмайстер, який раніше не надто замислювався про своє майбутнє, став пострахом для своїх Мавп і Ведмедів. Скнарість починається там, де кінчається убозтво. Тільки-но друкар учув можливість забагатіти, потяг до вигоди розвинув у ньому практичну кмітливість — пожадливу, підозріливу й проникливу. Людина з життєвим досвідом, він зневажливо ставився до теорії і так набив собі руку, що з одного погляду, залежно від щільності набору, визначав вартість друкованої сторінки чи аркуша. Він доводив нетямущим замовникам, що набір жирним шрифтом обходиться дорожче, ніж світлим, а коли йшлося про петит, запевнював, ніби складати цим шрифтом значно важче. Складання становило ту галузь друкарського ремесла, в якій Сешар анічогісінько не тямив і, боячись продешевити, він завжди намагався злупити лев’ячу частку зиску. Якщо його складачі працювали погодинно, він не спускав із них ока. Коли йому випадало пронюхати, що якийсь із підприємців потрапив у скруту, Сешар за безцінь купував у нього папір і ховав його у свої склепи. На той час будинок, у якому з незапам’ятних часів містилася друкарня, вже належав Сешарові. В усьому йому таланило. Він овдовів і мав лише одного сина, якого послав до ліцею не так задля того, щоб дати йому освіту, як з розрахунку підготувати собі спадкоємця; старий поводився з ним дуже суворо, прагнучи щонайдовше тримати його в батьківській покорі, під час канікул примушував хлопця працювати, не відходячи від складальної каси, кажучи, що той повинен привчатися заробляти собі на прожиток, щоб згодом віддячити бідолашному батькові, який зі шкури пнувся, аби вивчити сина. Розставшись із абатом, Сешар поставив на його місце одного з чотирьох своїх складачів, про котрого майбутній єпископ відгукувався як про людину чесну й тямущу. Отже, старий міг спокійно чекати того дня, коли його син очолить підприємство, і воно забуяє в його молодих умілих руках. Ангулемський ліцей Давід Сешар закінчив блискуче. Хоч батько Сешар, колишній Ведмідь, темний і безрідний вискочень, науку вельми зневажав, однак послав сина в Париж навчатися вищого друкарського ремесла, але, виряджаючи хлопця, старий так наполегливо радив йому зібрати якомога більше грошей у місті, яке називав робітничим раєм,[3] і так рішуче остерігав його не покладати надій на батьків гаманець, що, видно, вважав перебування сина в країні Премудрості лише засобом для досягнення своєї мети. Опановуючи в Парижі ремесло, Давід водночас завершив свою освіту. Метранпаж друкарні Дідо став ученим. Наприкінці 1819 року Давід Сешар покинув Париж, де перебування його не обійшлося батькові й сантима; старий кликав сина додому, щоб передати на його руки всі справи. Друкарня Нікола Сешара містила судові оголошення в єдиній тоді на весь департамент газеті, виконувала замовлення префектури та єпископату, і ці три клієнти повинні були забезпечити енергійному юнакові повний достаток.

Саме тоді брати Куенте, власники паперової фабрики, купили патент на другу в Ангулемі друкарню, яка через воєнні потрясіння, що за часів Імперії спричинилися до цілковитого застою в промисловості, стояла без роботи. З огляду на цей застій він і сам не купував її, і його скупість призвела до занепаду старовинної друкарні. Узнавши новину про купівлю, Сешар зрадів, розуміючи, що боротьбу, яка неминуче виникне між його друкарнею та друкарнею братів Куенте, доведеться тепер вести його синові, а не йому. «Я не вистояв би, — міркував він, — але хлопець, який навчався в панів Дідо, ще потягається з ними». Сімдесятирічний старий зітхав по тих часах, коли зможе пожити собі на втіху. Хоч він мало тямив у тонкощах типографії, зате зажив собі слави великого знавця в тому мистецтві, яке друкарі жартома називають п’янографією, в мистецтві, що його так високо шанував божественний автор «Пантагрюеля», і яке, зазнаючи переслідувань так званого Товариства тверезості, щодалі більше занепадає. Жером-Нікола Сешар, покірний долі, яку визначило йому саме прізвище,[4] був одержимий непогамовною спрагою. Тривалий час дружина стримувала в належних межах цю пристрасть до виноградного соку — пристрасть таку властиву всім Ведмедям, що пан Шатобріан запримітив її навіть у справжніх американських ведмедів;[5] однак філософи зауважили, що в старості звички молодих літ проявляються з новою силою. Сешар підтверджував цей закон природи: що більше він старівся, то дужче любив випити. Ця пристрасть наклала на його ведмежу фізіономію сліди, які надавали їй певної своєрідності; його ніс вельми вибуяв і набрав форми заголовної літери А — кегля потрійного канону; щоки з прожилками стали подібні до виноградного листя, всипаного ліловими, багряними, а то й багатобарвними бородавками, і можна було подумати, що це страхітливий трюфель виглядає з-поміж виноградного листя. Маленькі сірі оченята, що ховалися під кошлатими бровами, подібними до запорошених снігом кущів, лукаво поблискували від скнарості, яка вбивала в ньому всякі почуття, навіть батьківські, і зберігали проникливість навіть тоді, коли він був п’яний. Облізла голова з лисиною на тім’ї, облямована вінчиком сивуватого, але кучерявого волосся, викликала в уяві образи францисканців із Лафонтенових казок[6]. Він був оземкуватий і пузатий, мов ті старовинні лампадки, в яких згорає більше оливи, ніж гнота; адже надмірне вживання будь-чого штовхає людину на шлях, найбільше їй властивий: від пияцтва, як і від розумової праці, опасистий стає ще товщим, а худий іще худішим. Жером-Нікола Сешар уже років тридцять не знав іншого головного убору, окрім славнозвісного муніципального трикутного капелюха, якого ще й тепер можна побачити десь у провінції на голові міського барабанщика. Його жилетка й штани були зеленавого оксамиту. Він носив стареньку коричневу сюртучину, бавовняні смугасті панчохи і черевики з срібними пряжками. Цей одяг буржуа, з якого знати було недавнього простолюдина, так пасував до його вад і звичок, так викривав спосіб його життя, що здавалося, ніби він і народився вдягнений: без цього одягу ви не змогли б і уявити його, як цибулину без лушпиння. Якби навіть старий друкар здавна не виявив своєї сліпої скнарості, досить було глянути, як він передавав синові підприємство, щоб скласти точне уявлення про його вдачу. Хоч син і мав набратися великого розуму в школі панів Дідо, старий уже давно обміркував, як йому ошукати спадкоємця. Батькова вигода означала синову втрату. Та коли йшлося про справи, для старого не існувало ні сина, ні батька. Якщо раніше він дивився на Давіда як на єдину свою дитину, то тепер син став для нього звичайним покупцем, чиї інтереси були протилежні його власним: він хотів продати якомога дорожче, Давід мав прагнути купити якомога дешевше; отже, сьогодні син був супротивником, якого належало перемогти. Таке переродження почуттів на сліпий потяг до наживи, яке в людей вихованих звичайно відбувається поступово, приховано й лицемірно, у старого Ведмедя сталося відверто, нахрапом і показало, як підступна п’янографія може перемогти учену типографію. Коли син приїхав, старий поставився до нього з корисливою люб’язністю, якою ділові люди обплутують тих, кого прагнуть пошити в дурні: батько упадав коло сина, як закоханий біля милої, брав його під руку, показував, куди ступити, щоб не забруднив ніг, велів нагріти йому постіль, затопити грубку, приготувати вечерю. На другий день, надумавши за багатим обідом упоїти сина, Жером-Нікола Сешар, сам уже добре випивши, раптом сказав: «Ну, що ж, поговоримо про справи». Ці слова так несподівано вихопилися у старого між двома нападами гикавки, що Давід попросив відкласти ділову розмову на завтра. Але старий Ведмідь надто добре вмів використовувати своє сп’яніння, щоб відмовитися від давно обміркованого поєдинку. Мовляв, він і так півсотні років тягнув ярмо і навіть зайвої години не хоче залишатися в ньому. Завтра ж його син стане Простаком.

Тут, либонь, доречно буде сказати кілька слів про саме підприємство. Друкарня ще з кінця царювання Людовіка XIV містилася на розі вулиці Больє, там, де вона виходить на майдан Мюр’є. Отже, будинок уже давно був пристосований до потреб цього виробництва. Весь його нижній поверх займала величезна робітня, що освітлювалася крізь старі скляні двері з вулиці та крізь широке вікно, яке виходило в невеличкий двір. До контори хазяїна можна було пройти і коридором. Але в провінції друкарська справа викликала таке жваве зацікавлення, що замовники воліли заходити просто з вулиці скляними дверима, проробленими в фасаді, хоч їм доводилося спускатись на кілька приступок, бо долівка в майстерні була нижча за рівень тротуару. Приголомшені видовищем, відвідувачі звичайно не зважали на незручності такого шляху. Коли вони, бувало, задивлялися на склепіння, що їх утворювали аркуші паперу, які звисали з натягнених під стелею мотузок, то наштовхувалися на складальні каси або збивали собі капелюхи, зачепившися за металеву розтяжку, котрою кріпилися друкарські машини. Якщо ж замовники загавлювалися, втупившись у складача, який спритно хапав літери із ста п’ятдесяти двох комірок каси, перечитував набраний рядок і ставив у верстатку шпону, вони натикалися на стоси зволоженого й пригніченого каменем паперу або вдарялися ногою об ріг друкарської машини; все те відбувалося на превелику втіху Мавп та Ведмедів. Не бувало випадку, щоб хтось без халепи добрався в глиб тієї печери, до двох кліток, що виступали в двір двома нужденними прибудовами, в одній із яких сидів фактор, а в другій — хазяїн друкарні. В дворі виноградні лози мальовничо вилися по мурах, надаючи будівлі — та ще коли зважити на славу господаря — вельми привабливого місцевого колориту. В глибині двору, притулившись до темної стіни сусіднього будинку, бовваніла напівзруйнована повітка, де змочували й готували до друку папір. Там же містилася кам’яна плита з мийницею, в якій перед друкуванням і після нього мили форми, чи друкарські дошки, як їх називають по-простому; звідти постійно стікала чорна від фарби вода і змішувалася з кухонними помиями; селяни, які в базарні дні приїжджали до міста, дивлячись на той чорний струмок, лякалися, гадаючи, що в цьому будинку миється сам сатана. До повітки з одного боку приткнулася кухня, а з другого — дровітня. У горішньому поверсі дому, над яким здіймалася тільки мансарда на дві комірчини, було три кімнати. Перша, що над коридором і майже така сама довга, з ветхими дерев’яними східцями на мансарду, освітлювалася з вулиці крізь довгасте вікно, а з двору — крізь слухове віконце; вона правила і за передпокій, і за їдальню. Вельми скромно побілена вапном, вона з грубою відвертістю свідчила про скупість хазяїна дому. Брудна підлога ніколи не милася; усе вмеблювання складалося з трьох поганеньких стільців, круглого стола та буфета, що стояв між двома дверима, які вели до спальні та вітальні; вікна й двері почорніли від бруду; кімнату звичайно захаращували стоси друкованого й чистого паперу; на них частенько можна було бачити пляшки та недоїдки після обіду Жерома-Нікола Сешара. Спальня, вікно якої зі свинцевою рамою виходило в двір, була обтягнена благенькими килимами, що ними прикрашають стіни будинків на свято Тіла господнього. Тут стояло широке ліжко з колонками, запнуте рясним запиналом і застелене укривалом червоної саржі, двоє поточених шашелем крісел, два м’які горіхові стільці з гаптованою оббивкою, старовинне бюрко і на каміні — годинник. Цю, в брунатних тонах кімнату, що дихала патріархальною благодушністю, обставив іще пан Рузо, попередник і хазяїн Жерома-Нікола Сешара. Вітальня, яку опорядила на новітній лад покійна пані Сешар, являла очам жахливі дерев’яні панелі, помальовані, як у перукарні, синьою фарбою; над ними стіни були обклеєні паперовими шпалерами, де на світлому тлі зображено сцени з життя Сходу. Умеблювання тут складалося з шести стільців, оббитих синім сап’яном, зі спинками на взірець ліри. Двоє незграбно складених арками вікон, що виходили на майдан Мюр’є, були без фіранок; на каміні не було ні свічників, ні годинника, ані дзеркала. Пані Сешар померла в самому розпалі свого захоплення оздобленням дому, а Ведмідь, не добачаючи глузду у витівках, що не приносять зиску, відмовився від них. Саме сюди, pede titubante[7], і привів Жером-Нікола Сешар сина. Він показав йому на круглий стіл, де лежав опис друкарського устаткування, що його склав за вказівками хазяїна фактор.

— Читай, синку, — сказав Жером-Нікола Сешар, переводячи п’яний погляд із паперу на сина і з сина на папір. — Упевнишся, що я віддаю тобі не друкарню, а скарб.

— «Три дерев’яні верстати із залізними підпорами, з чавунною плитою для розтирання фарб...»

— Моє вдосконалення, — мовив старий Сешар, перебиваючи сина.

— «...з усім обладнанням: діжками для фарби, валками, столами тощо — тисяча шістсот франків...» Але ж, тату, — сказав Давід Сешар, випускаючи з рук інвентарний опис, — оці ваші верстати — всього-на-всього дрова, не варті й ста екю, ними хіба що в печі протопити.

— Дрова?! — крикнув старий Сешар. — Хе, дрова! Бери-но опис та ходімо вниз. Побачиш, чи ваше хитромудре залізяччя зможе орудувати так, як ці добрі, випробувані старі верстати. Отоді язик тобі не повернеться ганити ці чесні машини, що ходять як ото поштові карети і слугуватимуть тобі все твоє життя, не потребуючи анінайменшого ремонту. Дрова! Та вони забезпечать тобі шматок хліба! Дрова! Твій батько працював на них двадцять років, без них і ти не став би тим, чим ти став.

Батько прожогом метнувся вниз і навіть не спіткнувся на старих, вичовганих, хитких східцях; він одчинив двері з коридора в друкарню, кинувся до першого з верстатів, котрий, як і решта, був тайкома ретельно почищений та протертий мастилом, і показав на дубові бруски, що їх підмайстер наглянсував воском.

— Лялечка, не верстат! — сказав він.

В машині було підготовлене до друку запрошення на весілля. Старий Ведмідь опустив рамку з набором на декель, а декеля — на мармур, який подав під верстат; тоді висмикнув шворня, розмотав мотузку, щоб висунути мармур назад, підняв декель і раму зі спритністю молодого Ведмедя. Верстат під його руками заскрипів так по-чудному, ніби то забриніла віконна шиба, в яку, пролітаючи, вдарився птах.

— Чи хоч один англійський верстат може так працювати? — сказав батько здивованому синові.

І старий Сешар перебіг від першої друкарської машини до другої, від другої до третьої і по черзі проробив на кожній те саме, однаково вправно. На останній він помітив затуманеним од вина оком пляму, що її залишив недбалий учень; п’яниця круто вилаявся і став полою сюртука терти верстат, як, буває, баришник чистить коня перед тим, як вести його на продаж.

— З цими трьома верстатами, Давіде, ти навіть без фактора можеш загребти тисяч дев’ять за рік. Як твій майбутній компаньйон, я забороняю тобі заміняти їх на оті чавунні одоробла, що тільки шрифт стирають. Ви там у Парижі зчинили галас — ото, мовляв, чудасія! — побачивши винахід того клятого англійця, французького ворога, що тільки й дбає про вигоди словолитників! А вам — гвалт! — забандюрилося стенгонів! Красненько дякую за ваші стенгони! За кожен луплять дві тисячі п’ятсот марок, майже вдвічі дорожче за всі мої три чудо-машини! До того ж чавунні верстати не досить пружні і збивають літери. Я не такий учений, як ти, але добре затям: стенгони — то смерть для шрифтів. Мої дерев’яні верстати служитимуть тобі вірно, робота буде чиста, а більше з тебе ангулемці й не вимагатимуть. Друкуй ти на залізі чи на дереві, на золоті чи на сріблі, вони все одно тобі й лівра зайвого не накинуть.

— «Item[8], читав далі Давід, — п’ять тисяч фунтів шрифту із словолитні пана Вафлара...»

Натрапивши на це ім’я, учень Дідо не міг утриматися від посмішки.

— Смійся, смійся! Двадцять років одслужили і як новісінькі. От де словолитня! Пан Вафлар людина чесна і постачає матеріал добротний: як на мене, найкращий словолитник той, до котрого не треба часто ходити.

— «...оцінені на десять тисяч франків», — читав далі Давід. — Десять тисяч, батьку! Та це ж виходить по сорок су за фунт, а пани Дідо новий ціцеро продають усього по тридцять шість! Ціна вашим вухналям десять су за фунт — як свинцевому брухтові!

— Вухналі? Отак ти називаєш батарди, куле, рондо пана Жілле, колишнього імператорського друкаря? Та цим шрифтам ціна — шість франків за фунт! Вершина граверного мистецтва! П’ять років тому куплені, а подивись, блищать, як новісінькі!

Старий Сешар схопив кілька пакунків шрифту, який ще не був у вжитку, і показав їх синові.

— Я не проходив усяких там наук, не годен ні читати, ні писати, та в мене досить кебети, аби збагнути, що шрифти твоїх панів Дідо походять од курсивів фірми Жілле. Ось глянь-но, яке рондо! — сказав він, витягуючи з каси літеру М круглого цицеро, досі невживаного.

Давід упевнився, що сперечатися з батьком — марна річ. Треба було або на все погоджуватися, або від усього відмовитися, сказати «так» або «ні». Старий Ведмідь заніс до опису геть усе до останньої мотузки, на якій розвішують папір. Найнікчемніша гранка, дощина, миски, щітка для миття форм — усе було оцінено з дбайливістю скупаря. Загальна сума разом із патентом на звання друкаря та всіма замовленнями сягала тридцяти тисяч франків. Давід замислився, чи може з того бути якесь пуття. Помітивши, що син мовчить, збитий тією сумою з пантелику, старий Сешар занепокоївся; він волів би запеклий торг над мовчазну згоду. Коли покупець торгується, видно, що він чоловік тямущий і здатний обстоювати свої інтереси. «Хто не торгується, — часто казав старий Сешар, — той нічого й не купить». Намагаючись розгадати синову думку, він перераховував різне начиння, необхідне для роботи провінційної друкарні; він по черзі підводив Давіда до верстата для налощування паперу, до верстата для різання паперу, призначеного для міських замовлень, і все вихваляв їхню надійність та досконалість.

— Старе обладнання завжди найкраще, — казав він. — У друкарському ділі треба було б платити за нього дорожче, ніж за нове, як це й заведено в золотобитників.

Страхітливі віньєтки із зображенням гіменів, амурів, мерців, що підіймають плити свого надгробка, призначені оздоблювати якесь М чи В, величезні обрамлення театральних афіш, прикрашені масками, завдяки красномовству п’яного Сешара перетворювалися на речі, яким ціни немає. Він запевняв сина, що провінціали цупко тримаються своєї звички, що даремно він пропонуватиме їм щось навіть і краще. Він, Жером-Нікола Сешар, сам пробував продавати їм календарі, куди кращі за «Подвійні Льєжські»[9], друковані на обгортковому папері! І що з того? Перевагу перед його чудовим календарем завжди віддавали звичному «Подвійному Льєжському». Та Давід незабаром і сам упевниться в цінності цієї старовини, коли почне продавати її дорожче за всяку там невигідну новизну.

— Отак-то, синку! Провінція — вона і є провінція, а Париж — це Париж. Уяви собі, прийде до тебе такий собі чолов’яга з Умо замовити запрошення на весілля, а ти відмолотиш їх без купідонів з гірляндами. Та він же сам не повірить, що одружується, і поверне оті запрошення, коли побачить на ньому голе-голісіньке З, як у твоїх панів Дідо, котрі хоч і славляться в друкарстві, але в провінції їхні витребеньки приживуться хіба років через сто. Он як!

Люди великодушні — кепські комерсанти. Давід був із тих сором’язливих і лагідних натур, котрі страхаються суперечок і поступаються відразу ж, тільки-но супротивник торкнеться їхнього серця. Високі почуття та батьківська влада, яку ще зберігав над ним старий пияк, не дозволяли хлопцеві вести з батьком ниці торги, тим паче, що син був упевнений в добрих намірах старого, бо спочатку пояснював його жадібність любов’ю до своєї друкарні. Та, оскільки Жером-Нікола Сешар відкупив у вдови Рузо все устаткування за десять тисяч франків асигнаціями, а за теперішніх обставин тридцять тисяч були сумою величезною, син не втримався від вигуку:

— Та ви ж мене живцем ріжете, тату!

— Я? Твій рідний батько?.. — вигукнув старий п’яниця, здіймаючи руки до стелі, де сушився папір. — Ну, а на яку ж суму ти оцінюєш, Давіде, патент? Чи знаєш ти, чого вартий самий лише «Листок оголошень», рахуючи по десять су від рядка? Та він один за минулий місяць дав п’ятсот франків зиску! Синку, розгорни книги, перевір рахунки і сам побачиш, скільки дають афіші, відомості префектури, замовлення мерії та єпископату. Ти просто ледащо, не хочеш забагатіти. Торгуєшся за коника, що вивезе тебе в який-небудь чудовий маєток на зразок марсакського.

[1] Відомі голландські, французькі та італійські друкарі XV–XIX ст.

[2] Йдеться про присягу на вірність конституції, яку мали приймати священики під час французької буржуазної революції 1789–1794 рр. Тих священиків, які не приносили присяги, позбавляли права відправляти богослужіння і вважали ворогами республіки.

[3] Гра слів: французьке слово «paradis» (рай) на жаргоні простолюду означав «спільна могила для бідняків».

[4] Séchard (Сешар) від дієслова sécher — всихати (фр.).

[5] Тут Бальзак обігруе той факт, що французький письменник Ф.-Р. Де Шатобріан (1768–1848) жив кілька років у Північній Америці й описав її первісні ліси в своїх творах (повість «Атала» та інші).

[6] У своїх віршованих новелах, названих «Казками», французький байкар Ж. Де Лафонтен (1621–1695) дотепно висміював розбещеність і лицемірство духовенства, зокрема членів чернецького ордену францисканців.

[7] Заточуючись (лат.).

[8] Також (лат.).

[9] Поширені у Франції старовинні календарі, що почали виходити з 1636 р.