Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Сили небесні! Куди ж ви їдете?

— До китайців.

Перед тим, як їхати до китайців, Рат навідався до Центральної ринкової зали, розташованої за два кроки від Замку.

Гамір і метушня, типові для цього місця рано вранці, задовго до того, як прокидається решта частина міста, давно вже стихли. Центральна ринкова зала насправді складалася з двох зал, відокремлених одна від одної вулицею — Кайзер-Вільгельм штрасе, — по обидва боки якої стояли припарковані фургони, спричиняючи затори рано-вранці. Ратові довелося розпитувати продавців, щоб зорієнтуватися. Городина, овочі і фрукти продавались у північній залі. Кращі товари було давно розпродано, на прилавках сумно в’янули залишки салату. Рат звернувся до червонопикого вусаня, схожого на моржа, яка складав ящики з-під товару, позначені логотипом великої компанії.

— Чого вам? — відсапуючись запитав морж.

— Я шукаю китайського торговця фруктами й овочами тут, у ринковій залі.

— Я схожий на такого?

— Ні, але, можливо, ви такого знаєте.

— А хто його шукає?

Рат показав своє посвідчення.

— Дайте спокій косооким! Їм і без того нелегко!

— Мені просто потрібна інформація. Про китайський фрукт.

Чоловік якусь мить дивився на нього, ніби розмірковуючи, чи можна довіритися поліціянту, а тоді сказав:

— Підніміться отам сходами нагору, до галереї. Там, просто у середньому проході, де стоять різники, запитайте про Лінґуаня.

Рат торкнув капелюха на знак подяки і рушив через залу до сходів. Важко було повірити, що така маса їжі продається тут і купується щодня, хоча о цій порі більшість продавців пропонували вже тільки залишки — те, що пережило ранковий торгівельний ажіотаж. Рат знайшов сходи і піднявся до галереї. Тут оперували дрібніші роздрібні торговці, яким не треба було стільки місця і до яких вчащало менше клієнтів. Рат не мав потреби розпитувати про Лінґуаня, бо відразу побачив його кабінку. Великий китайський паперовий ліхтар, що висів у передпокої, міг служити за орієнтир. Лінґуань пропонував не тільки екзотичні фрукти й овочі, але також спеції і трави, яких Рат ніколи досі не бачив. Пахощі нагадували йому китайський ресторан на Гогенцоллерндам; він почувався так, ніби його перенесли в інший світ, невеликий острівець Азії посеред Берліна. Королем цього острова був маленький китаєць у зеленому фартуху поверх сірого західного костюма. Тільки риси обличчя зраджували його походження, німецькою мовою він розмовляв без акценту. Не мав навіть типових проблем із приголосними.

— Що бажаєте? — запитав він.

— Просто інформацію, — сказав Рат, цього разу відразу показавши своє посвідчення. Китаєць смиренно кивнув і посміхнувся.

— Ви продаєте китайські продукти...

— ... вже понад сім років...

— ... у вас можна придбати янґтао?

Лінґуань показав на стопку коробок.

— Ось, — сказав він, — залишки партії, що прибула з Китаю два тижні тому.

— Так давно?

— Янґтао достатньо зберігати у прохолоді, тоді вони довго залишаються свіжими. До півроку.

— Це, мабуть, дороге задоволення? Імпорт з Китаю.

Лінґуань знизав плечима.

— Попит чималий, — ствердив він. — Знаєте, скільки китайців мешкає тут, у місті? Кілька тисяч. Бідніші на Сілезькому вокзалі, заможніші у Шарлоттенбурзі, решта розсіяні по всьому місті.

— І всі вони купують у вас?

— Я б сказав, що у мене купують усі китайські ресторани. І дві-три китайські крамниці теж.

— У вас є адреси?