Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, — кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. — Якби я не вірила в те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.

— Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.

Сашко дивився в очі коханої кольору темного шоколаду й не міг відірвати погляду. Хотілося чимось втішити, казати їй теплі слова, але весь запас слів кудись раптом зник, залишивши тільки бажання невідривно дивитися в її прекрасні очі, де сховався сум.

— Добре, добре. Я вже опанувала себе, — згодилася Софійка.

Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Уранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Птах не сміявся, а плакав, ніби немовля. Соня відразу згадала прикмету, що пугач «плаче» не на добро, а на лихо. Її вразливе серце шалено закалатало в грудях, і туди гадюкою проникла тривога. Душа відчула, що незабаром станеться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка, — сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.

— Соню, щось сталося? Щось не так? — Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.

— Любий, коханий, — Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. — Благаю тебе, не їдь нікуди! Залишся зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

— Моя кохана, моя рідненька, — прошепотів він. — Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся. Ми розлучаємося не вперше, але я завжди повертаюся до тебе. Так буде й цього разу, час мине швидко — і ми знову будемо разом.

— Ні, любий, ні! — палко мовила дівчина. — Моя душа відчуває, що станеться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що станеться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Якщо з тобою щось станеться, я не витримаю! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

— Усе буде добре, усе буде добре, ось побачиш, — казав він, погладжуючи Сонине волосся. — З нами нічого лихого не станеться. Не має права.

— Я не помиляюся. Знаю лише одне: ми зараз не повинні розлучатися. У жодному разі! — схвильованим, тремтячим голосом повторювала Соня.

— Сонечко, моє любе сонечко, — Сашко торкнувся губами її м’яких вуст. — Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести в кількість днів, а дні поділити на добу, добу — на хвилини, хвилини — на секунди. Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо разом, — Сашко усміхнувся, подивився в очі дівчини.

— Навіть не знаю, — зітхнула Соня й знову повторила: — Упевнена, що ми не повинні зараз розлучатися, бо станеться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула, вона зараз плаче, кричить криком: не відпускай його від себе ні на мить.

— Люба, ти просто перехвилювалася, — сказав Сашко, притискаючи до себе тремтяче тіло коханої. — Коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

— Не знаю. — Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

— Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, у родинному колі?

— Ще не знаю. — Соня знизала плечима та усміхнулася куточками вуст.

— Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції, важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відчинених дверей вагона Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

— Обіцяй не плакати й не сумувати, — попрохав він.

— Обіцяю. А ти точно повернешся до мене? — запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

— Обов’язково. Слово офіцера! — сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: — Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

— Якщо приїдеш до мене, — якось сумно мовила дівчина.

— Я клянуся, що ніколи, запам’ятай, ні-ко-ли тебе не покину. Ти мені віриш?

— Так, — ствердно кивнула Софійка.

Сашко стрибнув до вагона й зустрівся поглядом із дівчиною. Серце в нього защеміло в грудях від того погляду. Скільки ж у ньому було любові, болі та туги одночасно! У прекрасних, зволожених, широко розплющених карих очах Соні застигли прохання не покидати, невимовний смуток і навіть відчай.

Ніколи до цього, жодного разу вона не дивилася так на нього. Сашко на мить відчув слабкість перед цим благальним поглядом, і йому нестерпно захотілося зістрибнути з потяга, що зацокав по рейках, кинути геть усе, схопити в обійми свою кохану, міцно притиснути до себе, сказати лише кілька слів: «Я завжди буду поруч», — але він стримався та замахав рукою на прощання.