Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Поздоровляю! Яка ж ти молодець! — Соня схопила подругу за руку й не відпускала. — На роботу вже влаштувалася?

Олеся ніяково усміхнулася, і Соня огляділася навколо. Лише тепер вона помітила, що вся увага молоді була спрямована на них. З десяток очей із неприхованою цікавістю дивилися на подруг.

— Може, підемо звідси? — запропонувала Софійка.

— З великим задоволенням! — згодилася Олеся.

Дівчата вийшли на вулицю, знайшли більш-менш вцілілу лавку.

— Тут спокійніше, — промовила Олеся.

— Я прийшла до клубу лише заради того, щоб зустрітися з тобою, — зізналася Софійка.

— А звідки ти дізналася про мій приїзд?

— Здогадайся з трьох разів!

— Баба Параска донесла?

— А то ж хто?! — засміялася Соня. — Розкажи мені, як ти? Де ти? З ким ти?

— А що розповідати? Диплом на руках, першого серпня виходжу на роботу, приймаю свій перший клас. Так хвилююся, що не передати словами. Розумієш, Соню, батьки мені довірять своїх першокласників і потрібно з першого ж дня виховати в них любов до школи, до книжок, до самого навчання. Треба зробити так, щоб сам процес навчання в школі не став для них тягарем, а був у радість і задоволення. Навіть не знаю, чи впораюся я з цим, чи ні, — із запалом сказала дівчина та знизала плечима.

— Звичайно, впораєшся! Ти ж у нас он яка розумниця! Інститут закінчила, не те, що я — неук.

— Не кажи так, Соню. Можна навчатися заочно.

— Можна, — зітхнула Соня. — Але як? Я не можу покинути дідуся напризволяще навіть на кілька днів. Він уже зовсім немічним став. Удає, що є ще порох у порохівниці, але ж я бачу, що він зовсім знесилений. Цього року навіть траву для корови мені самій доведеться косити.

— Він ще тупає потихеньку?

— Так. По хліб до магазину ходить та вдома по господарству допомагає. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж розумієш, що в нас у селі біля магазину збираються люди, то й він іде туди, а я й не заперечую. Доки очікують хлібовозку, дідусь усі сільські новини почує, про політику, як і всі, побалакає — дивись, уже й розвіявся. Та що я все про себе та про себе?! Де ти живеш, Олесю?

— Винаймаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають двічі на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру винаймати.

— Зізнавайся, хлопця маєш?

— Ні… — Олеся похитала головою та ніяково усміхнулася. — Нема в мене нікого.

— А то ж чому? Нехай тут, у селі, хлопців не залишилося, а в місті їх повно, бо із сіл туди всі повтікали. Це в нас один дурнуватий Грицько зостався.

— Сільські хочуть зачепитися за міських дівчат, щоб житло було, а міські хлопці розбещені. Їм потрібні фотомоделі, у яких ноги від вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба, та й годі! — Олеся гірко усміхнулася.

— Яка ти товстуха? Ти трішечки повненька. Не всім же подобаються ходячі скелети?!

— Розумієш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трішечки нахабною, навіть наполегливою, треба вміти себе показати з кращого боку, гарно вдягатися, уміти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стільки не маю, щоб купувати брендовий одяг у модних бутиках, ходити в СПА-салони, на масажі й так далі.

— Не вірю я в це. Справжнє кохання живе не лише в салонах краси. Воно може знайти тебе будь-де: у бібліотеці, на роботі й навіть на вулиці, — мрійливо сказала Соня. — Треба лише дочекатися свого зіркового часу.

— А як ти познайомилася із Сашком?

— Я? Ти ж знаєш, що я поїхала до Києва в дні помаранчевої революції.

— Це я знаю. Ти розповідала, що ви познайомилися на Майдані, просто на вулиці. Розкажи, як це було, — попрохала Олеся й обняла подругу за плечі.

— Сашко працював у СБУ. У ті неспокійні дні його послали на майдан Незалежності пильнувати, щоб не було провокаторів, які могли б підбити натовп до насилля. А я так відчула себе революціонеркою, так повірила в те, що в країні настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голосніше за всіх. Ніби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навіть поїсти, не зважала на закляклі від холоду руки та ноги, стояла на площі серед таких, як я, людей, вірячи в краще майбутнє. Я свято вірила, що ці дні ввійдуть в історію України як дні народження нового щасливого життя, що сподівання мільйонів людей справдяться й будуть зміни, обов’язково будуть, — розповідала Соня із запалом. Її очі світилися, щоки палали. — Треба було лише вистояти, відвоювати правду, здобути перемогу. Розумієш, я відчула себе творцем історії, нової історії країни. Я повірила, що і дітям, і своїм онукам буду з гордістю розповідати, як ми змінили життя країни. І я несамовито кричала в натовпі, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тоді мене в цьому багатотисячному натовпі помітив Сашко та підійшов до мене. Ми зустрілися поглядом лише на мить. Але цього було досить, щоб нутром відчути щось нове, незвідане, від якого було і приємно, і трішечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо, я тоді забула в палатці свої рукавички, пальців рук майже не відчувала, але прапор нікому не віддала. Він подивився на мої вже зовсім білі пальці й сказав: «Дівчино, у тебе зараз відпадуть відморожені пальці».

— А ти на те?