Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Із-за лісу помалу викотився величезний повнолиций місяць, й одразу ж верби над водою кинули тихі та м’які тіні. На рівній гладі води, заколисуючи річку, тихо поколихувалися білосніжні лілеї.

— Як же тут гарно, Сонечко, — тихо сказав Сашко. — Здається, сидів би поруч із тобою тут цілу вічність і ніколи б не перестав захоплюватися цією красою.

— А мені в такий час здається, що нікого навколо немає: лише ти і я, — сказала мрійливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нічного неба.

— Так і є. Ти, я і наше кохання.

— Я хочу скупатися, — несподівано сказала Соня, відчуваючи внутрішній жар.

— Зараз?! Вода ж холодна — застудишся. Може, не треба?

— Ні, я все-таки скупаюся, — наполягла вона й швидко скинула із себе одяг. Сашко не став заперечувати. Попри, здавалося, м’який характер дівчини, вона вміла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пішла до річки, яка гралася блискітками м’якого місячного сяйва. Вона зайшла у воду по коліна та, охнувши, одразу пірнула. Виринула майже на другому боці річки, там, де росли лілеї. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софійка підплила до них.

— Хотіла зірвати квіточку для тебе, — крикнула вона Сашкові. — Але не можу — вони так стривожилися, злякалися мене. Шкода зривати!

— То й не тривож їх! Пливи вже до мене! — крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина виринула з води, а на водяній гладі затремтіли, як струни, срібні кола. У сріблястому світлі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця, і він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

— Іди до мене, моя зіронько, — прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

— Зіронька чи Сонечко? — Соня обвила його шию прохолодними руками.

— Удень Сонечко, уночі Зіронька, — прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.

Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злитися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельки води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…

— Коханий, ти мені обіцяв щось показати, — нагадала Софійка Сашкові, коли вони сиділи біля багаття.

— Іди-но сюди, — підізвав він Соню до себе. — Дивись туди. Що ти бачиш у річці?

— Зорі. Я бачу зорі.

— А ось там? Біля лілей?

— Дві зірки. Ці зорі в парі. Вони так близько одна від одної, ніби ми з тобою зараз.

— А що вони роблять? — запитав Сашко, з ніжністю кидаючи закоханий погляд на Соню.

Дівчина уважно подивилася на воду. Місяць уже піднявся високо над землею, і було видно, як на воді грають у тому місці маленькі хвилі.

— Зорі купаються! — захоплено, якось по-дитячому скрикнула Соня, ніби побачила якесь диво. — Це неймовірно! Справжнє диво природи! Вони пірнають і виринають! Зорі купаються в річці! Як ти помітив?

— Я помітив це, коли приїздив минулого разу, але промовчав. Наразі, коли ти завела розмову про розбиті сподівання, я знову згадав, бо все в житті минає. Політики сваряться поміж собою, воюють за крісла та товсті портфелі, але ми багатші за них духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового місця, як ця верба над річкою…

— Де купаються зорі, — тихо додала Соня, боячись сполохати зорі, що пірнають.

Розділ 4

У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила, ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди страждала від його від’їзду, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук і розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.

— На щастя, — зауважив Сашко й усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити засмучену дівчину.

Вона натягнуто усміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.

— Сонечко, я приїду в серпні. Залишилося тільки два місяці. Я візьму відпустку, і ми будемо цілий місяць разом! — Сашко обійняв Соню за плечі, пильно заглянув їй у вічі.