Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому ти усміхаєшся? — запитав Сашко, відкинувшись на лавці під яблунею.

— Ти гадаєш, у нас нема хліба? — не втрималася й пирснула сміхом Соня. — Два буханці лежать на полиці, але треба ж подарунком похвалитися! То й пішов дідусь туди, де щоденні сільські збори проходять, — до крамниці.

— Ну-у, — протягнув Сашко, — це теж важлива справа!

— Ми з тобою також колись думали, що робимо велику та важливу справу, — задумливо мовила Софійка, тісніше притиснувшись до Сашка.

— Ти маєш на увазі помаранчеву революцію?

— Так. Як же я сподівалася, що ще трішки — і ми переможемо, обстоїмо справедливість, свободу слова, що все зміниться в Україні на краще, що прийде зовсім нове, щасливе життя…

— Що бандити сидітимуть у тюрмах, — з іронією в голосі додав хлопець. — А до цього часу саджають невинних, а бандити залишилися при владі. Як процвітали корупція та хабарництво, так і процвітають.

— Ні, вони розцвіли новим, буйним цвітом, — сумно мовила Соня.

— Я, як останній дурень, щиро вірив, що держава надасть мені житло, буде достойна оплата праці. А що маю? Як був у черзі на житло другий, так і до цього часу такий же, хоча п’ять квартир отримали мої колеги.

— А чому так?

— Тому що корупція всюди. Керівництво має немаленькі гроші, бо бере хабарі за всі підвищення на посаді, за зірочки на погонах, за прикриття наркоторгівців, за все, що можна. Ті, хто має змогу дати на лапу, й отримують житло поза чергою, а я не маю. Та, напевне, не зміг би, якби й мав, що дати. Працював не покладаючи рук, збирав гроші, вкладав у банк на депозит. Гадав, що ще трішки — і вже не буду чекати благ від держави, сам зможу купити квартиру, забрати тебе з дідусем, але й тут не так! Своїх коштів не вистачає, а кредитів на житло тепер не дають. Відчуваєш себе безпорадним, загнаним у глухий кут, якоюсь маленькою комахою на дорозі, яку будь-хто може розчавити брудною ногою.

— Що тепер нам робити? — запитала дівчина.

— Продовжувати жити, — Сашко підбадьорив сумну Софійку. — Життя триває, і завжди треба сподіватися на краще.

— Мої сподівання буяли на Майдані. Вони там і залишилися, бо їх розтоптали можновладці. Якщо трапиться так, що люди знову підуть на площу обстоювати свої права, я вже не піду. Я більше не зможу нікому повірити. Ні-ко-му! Коли згадую ті дні, то мені стає соромно за те, що мене було так легко обдурити. Я вірила кожному слову, що звучало з трибуни. Це були слова надії, слова-бальзам. Я дурне дівчисько!

— Ні, неправда, — заперечив Сашко. — Брехали керівники, а ти була щира, тому тобі не повинно бути соромно. Нехай стидаються ті, хто вкрав сподівання народу з Майдану. До того ж ти героїня!

— Це чому ж!

— Пам’ятаєш, як одного дня зросло напруження на Майдані? Як ти, проста сільська дівчина, не маючи й крапельки страху, підійшла до натовпу озброєних людей та простягла їм троянду? Я, відверто кажучи, дуже злякався за тебе та кинувся, щоб урятувати від міліціянтів але під натиском натовпу не встиг цього зробити. Напевне, і на краще, бо твій м’який погляд, відверта, по-дитячому щира усмішка, зробили свою справу. Перші хвилини жодний м’яз не ворухнувся за щитком на обличчі людей зі зброєю, а потім я побачив, як той хлопець усміхнувся тобі у відповідь. Ледь помітно, але все-таки усміхнувся. Я цього ніколи не забуду. І тоді інші дівчата за твоїм прикладом простягли їм гвоздики. Це було незабутнє видовище. Я захоплювався й пишався тобою.

— Кров не пролилася, але й користі мало. Як сказав би мій дід, «пішли по вовну, а прийшли стрижені».

— Не зовсім так, моє сонечко, — сказав Сашко й міцніше притиснув дівчину до себе. — Усе минає, сподівання на краще, можливо, трохи згасли, але якби не ця революція, то ми б ніколи не зустрілися.

— Тоді будемо вдячні Майдану за нашу незабутню й доленосну зустріч, — уже веселіше сказала дівчина. На її щоках з’явилися принадливі ямочки.

— Ось бачиш! У всьому, що стається, можна знайти й гарне. Головне — уміти це помічати, знаходити серед темряви хоча б маленький світлий промінчик.

— Ти маєш рацію. Як завжди, — погодилася Соня.

Вона не раз помічала, що Сашко був набагато розсудливіший та мудріший, ніж вона сама. Можливо, так було тому, що він був старший за неї на сім років і мав більше життєвого досвіду, а можливо, тому, що працював із багатьма різними людьми. А що бачила вона у своєму житті? Вимираюче село, у якому залишалися люди, щоб доживати свого віку.

— Усе минає, але є вічні цінності, — Соню вивів із задуми низький голос Сашка.

— Наприклад?

— Кохання. А що ще — я покажу тобі ввечері.

— Як завжди? Біля річки? — запитала пошепки Софійка, і в її очах засвітилися грайливі іскорки.

— На нашому місці. Як завжди, — стишеним голосом промовив Сашко.

…Понад берегом невеличкої спокійної річки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонний шум води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, усе принишкло з цікавості, коли в темряві до берега річки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися дві постаті. Вони зупинилися біля тихої заводі, затіненої старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила в дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а друга не витримала, і величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути й спробувала поборотися. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через уцілілу кору, напувала цілющою водою річки. Півверби таки вижило, бо дід Андрій обмазав чимось рани, перемотав їх ганчіркою та зафарбував. Так і росли вони до цього часу — один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге лежало майже на землі так, що гілля торкалося води.

Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. Вони сідали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цілі ночі. Місцина вабила закоханих до себе, подаючи живий приклад підтримки одне одного. Цієї напрочуд тихої, майже казкової ночі Соня та Сашко знову прийшли на улюблене місце. Дівчина розстелила стару ковдру, і закохані тихенько сіли, боячись сполохати своє щастя. Софійка відчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися від радості, що заповнила все її єство, і якби не нічна річкова свіжість, напевно, не змогла б зробити глибокий вдих.