— А що потрібно небу і вітру для того, аби всі навколо бачили їхню красу?
— Мабуть, повітряний змій — багато зміїв, за якими кудись зникне одноманітність та постійність неба. Кольорові змії на вітру!
— Отже, — промовила донька Мандарина, — ви, Ґуань-сі, востаннє перебудуєте мури власного міста, які повинні мати подобу нічого іншого, а вітру. А ми зведемо місто в образі золотого повітряного змія. Вітер додаватиме краси змію і піднесе його до небачених висот. А повітряний змій уквітчає одноманітність буття самого вітру, надасть йому значення та мети. Одне без одного вони ніщо. Вкупі — взірець краси ти співпраці на знак-тривалого життя.
Обидва мандарини так зраділи, що вперше погодилися щось із’їсти за останні кілька днів. Обід вернув їм сили, вони пригорнули одне одного і подарували слова вдячності і похвали одне одному, назвали Мандаринову доньку хлопцем, чоловіком, стовпом кам’яним, воїном і щирим незабутнім сином. Не барячись, вони попрощалися, поквапилися до своїх міст, гукаючи навсібіч і співаючи пісні слабкими, зате щасливими голосами.
Минуло трохи часу, і міста стали відомими як Місто Золотого Змія і Місто Срібного Вітру. Люди повернулися на лани і до своїх справ. Знову наснажені, мешканці прогнали всі недуги, і ті втікали, немов перелякані шакали. І щоночі мешканці Міста Повітряного Змія відчували дужий вітер, який підтримував їх, а в Місті Вітру лунав спів і шепіт повітряного змія, люди відчували його підйоми і те, як він додає їм краси.
— Тож нехай буде так, — промовив Мандарин перед шовковою ширмою.
Вишивання
Сутеніло, повітря на темному ґанку пронизували спалахи голок, схожі на блискіт срібних комах у сонячному промінні. Три жінки, спілкуючись, схилилися над роботою. Крісла-гойдалки тихо поскрипували, злегка колисаючи їхні тіла назад і вперед. Кожна уважно дивилася собі у руки, ніби тримала в них власне серце.
— Котра година?
— За десять п’ята.
— За хвилину треба йти лущити горох на вечерю.
— Але ж… — вимовила інша жінка.
— Ох, точно, я, дурна, геть забула… — Перша жіночка відклала вишивання та поглянула крізь відчинені двері веранди, крізь теплий спокійний будинок у тиху кухню. На столі, ніби найяскравіший з усіх відомих їй символів домашнього затишку, лежала купа вимитого горошку в охайних пружних шкарлупках, очікуючи, як її руки вивільнять кожен біб.
— Ну, йди, полущи, якщо тобі від цього стане краще, — промовила друга пані.
— Ні, — відказала перша. — Не буду. Не буду, і все.
Третя жінка зітхнула. Вона вишивала троянду, листочок та маргаритку на зеленому полі. Голка то виринала, то ховалася у гаптуванні.
Друга працювала із найвитонченішою, найскладнішою частиною вишивки, спритно вколюючи, витягаючи та повертаючи назад із нескінченної кількості подорожей швидку голку. Кожен свій рух вона швидко окидала поглядом чорних очей. Квітка, людина, дорога, сонце, будинок — із-під її руки поставала картина, краса в мініатюрі, досконала в кожному окремому стібку.
— Інколи, ось так, як зараз, здається, що все в житті залежить від рук, — сказала вона, а решта закивали головами так, що крісла знову загойдалися.
— Я думаю, — сказала перша пані, — що душі знаходяться у нас в руках. Адже все на світі ми робимо руками. Інколи мені здається, що ми і впівсили не працюємо руками, не кажучи вже про голови.
Вони ще більш зосереджено поглянули на руки у роботі.
— Правда, — сказала перша жіночка, — згадуючи всі ті роки позаду, розумієш, що у пам’яті залишаються швидше не обличчя, а руки та їх витвори.
Вони заговорили про всі покрови, що їм доводилося піднімати, всі двері, що вони їх відкривали та зачиняли, про квіти, які вони збирали, про всі вечері, приготовані моторними чи неквапливими руками, що відповідали характеру та звичкам їхніх хазяйок. Споглядаючи минуле, бачиш безліч рук зі сну фокусника, а ще — прочинені двері, відкриті крани, стерті віники, відлупцьованих дітей. Натомість єдиними звуками було тріпотіння рожевих долонь, а решта — німий сон.
— Більше не буде вечері, ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра, — проказала третя жінка.
— Більше не прочинятимуться і не закриватимуться вікна.
— Більше не палитимемо взимку вугіллям пічку у підвалі.
— Більше не вирізуватимемо з газет статті про кулінарію.
Раптом вони заплакали. Сльози тихо котилися по обличчях та падали на шитво у пальцях майстринь.
— Сльозами горю не зарадиш, — сказала врешті перша пані та витерла повіки великим пальцем, тоді подивилася на нього.
— Гляньте, що я накоїла! — вигукнула роздратовано друга жіночка. Інші відірвалися від роботи та схилилися до неї. Гаптувальниця тримала вишивку, що зображала загалом ідеальну картину: вишиване жовте сонце світило на вишите зелене поле, а вишита брунатна дорога звивалася до вишитого рожевого будиночка, на дорозі стояв чоловік, та щось із його обличчям було не те.