— Ні, — проказав шепіт, упавши сніжинкою з-за-ширми.
— Hi, — повторив приголомшений Мандарин.
— Перекажи моїм мулярам, — дощинкою капнув шепіт, — щоб вони змурували наші стіни в подобі осяйного озера.
Мандарин виголосив усе це, і його серце зігрілося.
— Цим озером води, — казав шепіт і старий, — ми зіб’ємо полум’я і згасимо багаття назавжди!
Місто знову зраділо, коли дізналося, що їх укотре порятував неперевершений Імператор вигадки. Вони побігли до мурів і перекроїли їх ближче до нового образу і подоби, і робили вони це під співи, щоправда, не такі голосні, як минулого разу, адже тоді містяни працювали цілий місяць, а того мусили покинути свої звичні справи, зерно не вродило, тож люди були дещо охлялі та вбогі.
Після цього збігла низка страшних і дивовижних днів, кожен із яких гніздився в попередньому, наче моторошні шкатулки.
— Ох, Імператоре, — вигукнув посланець, — Ґуань-сі перебудував свої мури на подобу вуст, які осушать наше озеро.
— Тоді, — відповідав Імператор, умостившись під самісінькою шовковою ширмою, — збудуйте стіни на подобу голки, якою ми зашиємо ці вуста!
— Імператоре! — викрикнув посланець. — Вони перетворили свої мури на меч, яким зламають вашу голку!
Імператор тремтів і не випускав із рук шовкову ширму:
— Тоді, перемістіть каміння так, щоби вкласти їхнього меча до наших піхов!
— Зглянься! — заридав посланець удосвіта наступного дня. — Вони працювали всю ніч і перемурували власні стіни на громовицю, яка вдарить і розіб’є наші піхви для меча!
Хвороби ширилися містом, немовби зграя злих собак. Крамниці позамикалися. Люд, який тепер нескінченними місяцями невпинно працював над перебудовуванням міських стін, сам нагадував собою Смерть, яка торохтить білими кістьми, як музичними інструментами на вітрі. На вулицях з’явилися похоронні процесії попри те, що стояла середина літа — час, коли всі мають доглядати за іншими та жнивувати. Мандарин так сильно занедужав, що закрив власне ложе шовковою ширмою і вже звідти жалюгідним голосом віддавав архітектурні накази. Слова звучали слабко і ледве чутно, немов вітер попід стріхою.
— Ґуань-сі — орел. Отже, наші мури повинні бути тенетами, у які він утрапить. Вони — сонце, що спече наші тенета. Що ж, ми збудуємо місяць, який заслоне собою сонце!
Ніби зіржавілий механізм, місто повністю зупинилося.
Нарешті голос із-за ширми гукнув:
— Іменем богів, пошліть за Ґуань-сі!
Останнього дня літа Мандарина Ґуань-сі, дуже хворого та змиршавілого, до палацу внесли на ношах четверо служителів.
— Покладімо цьому край.
Старі чоловіки кивнули.
— Так не може тривати далі, — промовив слабкий голос. — Наш народ не займається нічим іншим, крім як перебудовуванням наших міст у різні подоби щодня і щогодини. Їм бракує часу на полювання, на рибалення, на кохання та гідне вшанування пращурів та дітей їхніх пращурів.
— Не можу не погодитися, — проказали мандарини міст Клітки, Місяця, Списа, Багаття, Меча і ще багатьох інших речей.
— Винесіть нас на світло! — наказав голос.
Старих винесли на сонце і поставили їхні ноші на пригірку. Цього пізнього літнього надвечір’я небагато худющих дітлахів запускали повітряних зміїв у подобі дракона всіх барв сонця, жаб і трави, усіх кольорів моря, монет і пшениці.
Донька першого Мандарина стояла обіч його ложа.
— Погляньте, — сказала вона.
— Це звичайні повітряні змії, — відповіли старі.
— Але що являє собою такий змій на землі? Нічого. Чого він потребує для того, аби виявити всю свою красу і піднесення духу?
— Певно, що вітру!