— Вони мурують свою стіну у подобі свині! — відказав Мандарин. — Хіба ти не розумієш? Мури нашого міста збудовані у подобі помаранчі. Ця свиня із жадібністю націлилася на нас!
— А!
Вони обоє замислилися.
Життя сповнене символів та прикмет. Куди не глянь, там зачаїлися демони. У сльозинці нипає смерть, поворот крила мартина означає дощ; ось таким чином підхоплене віяло, кривизна даху і, так, навіть міські мури відігравали величезне значення. Подорожні та гості, каравани, музики, лицедії прибуватимуть до обох міст, будуть однаково оцінювати знаки і промовлятимуть: «Що? Місто в подобі помаранчі? Ні! Я обираю місто в подобі свині і тому процвітатиму, їстиму все, гладшатиму від доброї долі та достатку!»
Мандарин заплакав.
— Усе втрачено. Ці символи та знаки жахають. Лиха година настала для нашого міста.
— Тоді, — заявила його донька, — гукай своїх мулярів та будівничих храмів. Я шепотітиму до них із-за шовкової ширми, і ти зможеш почути ці слова.
У відчаї старий сплеснув у долоні.
— Агов, мулярі! Агов, будівничі міст і палаців!
Хутко прибули знавці мармуру та граніту, оніксу та кварцу. Мандарин і собі не знаходив місця, поки чекав на шепіт із-за шовкової ширми, що знаходилася позаду його престолу. Нарешті звідти почулося:
— Я скликав вас тут, — казали слова.
— Я скликав вас тут, — голосно повторив за ними Мандарин, — через те, що наше місто має подобу помаранчі, а цього дня порочне місто Ґуань-сі змурувало свої стіни в подобі невситимої свині…
Муляри застогнали і заплакали. У дворі перед палацом смерть простукотіла своєю патерицею. Злидні забухикали вологим кашлем у тінях покоїв.
— Отже, — правив далі шепіт, правив далі Мандарин, — ви, що вгору здіймаєте мури міста, беріть свої кельми, беріть каміння і міняйте подобу нашого міста!
Зодчі і мулярі од подиву порозкривали роти. Сам Мандарин од подиву роззявив рота. Шепіт шепотів. Мандарин продовжував:
— І ви зміните подобу нашого міста на дубець, яким побивають і відганяють свиню!
Муляри з криком скочили на ноги. Навіть Мандарин у захваті від слів, що злетіли з його вуст, плескав у долоні і спустився зі свого престолу.
— Хутчіше! — крикнув він. — До роботи!
Коли його люди пішли, завзяті і веселі, Мандарин із любов’ю розвернувся до шовкової ширми.
— Донечко, — прошепотів він, — дай-но я пригорну тебе.
Йому ніхто не відповів. Мандарин рушив за ширму, але нікого там не побачив.
Яка скромниця, подумав він. Тихенько вислизнула і залишила мене торжествувати, немовби це торжество належить мені.
Новина швидко поширювалася містом. Мандарина всі хвалили. Всякий містянин ніс каміння до мурів. Люди запалили феєрверки, і демони смерті та злиднів не барилися в місті, адже всі спільно працювали. Наприкінці місяця мури змінили свої обриси. Тепер місто мало подобу дебелого кийка, яким годиться далеко ганяти свиней, вепрів і навіть левів. Мандарин щоночі вкладався спати щасливий, немов лис.
— Хотів би я побачити Мандарина Ґуань-сі, коли він зачує про цю новину. Стовпотворіння, істерика. Напевно, він кинеться в прірву! Налий мені ще вина, о, донечко, що мислить, немов син.
Та вдоволення, подібне до зимової квітки, швидко в’яне. Того самого дня в палати ввірвався посланець:
— О, Мандарине, недуги, рання туга, лавина, сарана та отруєна вода в криницях!
Мандарин здригнувся.
— Місто Ґуань-сі, — проказав посланець, — що було зведене в образі свині, яку ми відігнали, перебудувавши власні мури на подобу могутнього кия, розсіяло наше торжество зимовим попелом. Тепер їхні мури нагадують собою багаття, в якому згорить наш дубець!
Серце Мандарина пожухло, ніби осінній плід на старожитньому дереві.
— О, боги! Подорожні тепер гребуватимуть нами. Купці прочитають знаки, відвернуться від кийка, який можна так легко знищити у вогні, що поглине нас усіх!