Ніч перед кінцем світу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лис і ліс

Вже у першу ніч були феєрверки — вони, можливо, могли б і налякати, якби нагадали про інші, незмірно страшніші речі, — проте зараз це було прекрасно: ракети шугали у старожитнє і приязне небо Мексики і, розбиваючись об зірки, опадали синіми і білими цятками. Чудовим було все, а духмяне повітря — немов тонкий аромат смерті і життя, дощів і пилюки, в якому змішались запах ладану, що пахтів від церкви, і мосяжу — від туб на естраді, що видували розлогі ритми «La Paloma».[1] Крізь відчинені навстіж церковні двері у пломінцях і димках являлися зору мільйони свічок, від чого здавалось, наче це велетенське жовте сузір’я впало з жовтневих небес і тепер палає на стінах. А над прохолодними плитами площі, немов канатохідці, бігли нові і ще більш приголомшливі феєрверки, відбивались від глиняних стін кафе і неслися сторчголов по вогненних дротах бити на сполох на найвищу дзвіницю, де метушлива босонога дітлашня, підстрибуючи і пританцьовуючи, вже раз по раз розхитувала гігантського дзвона, а той страхітно гудів. Під сміх чоловіків і вереск дітей по площі гасав вогняний бик.[2]

— Тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік, — зауважив з усміхом Вільям Тревіс, стоячи з дружиною осторонь гамірного натовпу. — Гарний рік.

Бик кинувся на них. Ухиляючись від вогняних куль, що розліталися навсібіч, вони побігли крізь музику і гамір, мимо церкви й естради під зорями, тримаючи одне одного за руки і сміючись. Бик помчав далі — меткий мексиканець легко ніс на плечах бамбукову споруду, що стріляла пороховими зарядами.

— Я ще ніколи в житті не була такою щасливою, — сказала Сьюзен Тревіс, зупинившись передихнути.

— Це було дивовижно, — підтвердив Вільям.

— Це триватиме довго, правда?

— Всю ніч.

— Ні, я маю на увазі нашу подорож.

Він спохмурнів і поплескав себе по нагрудній кишені:

— Чеків, що в мене є, вистачить на все життя. Веселися. Забудь про все. Вони ніколи нас не знайдуть.

— Ніколи?

— Ніколи.

У цей час хтось із дзвіниці під бамкання дзвону запустив величезні феєрверкові вертушки, які з оглушливим тріскотом, у хмарах диму летіли у переляканий натовп і розквітали вогнями між тупочучих ніг і хитливих тіл. У повітрі висів дивовижний запах смаженої тортильї,[3] за столиками кафе, час від часу поглядаючи на вулицю, з кухлями пива у смаглявих руках сиділи відпочивальники.

Бик упокоївся. Вогонь у бамбукових трубочках загас, і з ним було покінчено. Мексиканець зняв із плечей раму. Дітвора оточила кинуте опудало, навперебій мацаючи то голову із пап’є-маше, що виглядала наче жива, то справжні роги.

— Давай подивимося на нього, — запропонував Вільям.

Поки вони проходили повз кафе, Сьюзен встигла помітити там чоловіка, що придивлявся до них — білошкірого чоловіка в костюмі кольору солі, з блакитною краваткою поверх блакитної сорочки, обличчя той мав худорляве і засмагле. Світле і пряме волосся, блакитні очі — поки вони йшли, він не зводив із них погляду. Вона нізащо не помітила би його, якби не ряд пляшок біля його бездоганно чистого ліктя — пузата пляшка з м’ятним лікером, прозора — з вермутом, і ще сім різнокольорових лікерів, а біля самих кінчиків пальців вишикувалися з десяток крихітних чарочок, з яких він, мружачись від задоволення, присьорбував стиснутими тонкими губами, не забуваючи при цьому міряти очима вулицю. У вільній руці диміла тонка гаванська сигара, а поряд на кріслі лежали двадцять пачок турецьких сигарет, шість коробок сигар і кілька пакуночків із одеколоном.

— Білле! — прошепотіла Сьюзен.

— Спокійно! — сказав Вільям. — Він сам по собі.

— Я бачила його сьогодні вранці на площі.

— Не озирайся, йдемо як ішли. Розглядай бика із пап’є-маше. Саме так. Тепер запитуй.

— Як ти гадаєш, він із Шукачів?

— Вони не могли би нас вистежити!

— Вони могли би!

— Який чудовий бик! — звернувся Вільям до його власника.

— Він не міг пройти за нами крізь двісті років, правда?

— Обережніше, заради Бога, — сказав Вільям.

Вона похитнулась. Він міцно взяв її під лікоть і повів геть.

— Поводься бадьоріше, — сказав він, роблено посміхаючись. — Все буде добре. Підемо прямо у те кафе, сядемо навпроти нього і будемо пити, тож якщо він є тим, за кого ми його вважаємо, він не запідозрить нас.

— Ні, я не зможу!

[1] «La Paloma» («Голубка») — найзнаменитіша іспанська пісня-хабанера і світовий шлягер. Її написав у 1863 році іспанський (баскський) композитор Себастьян Ірадьєр (1809–1865) після свого візиту на Кубу.

[2] Святкова розвага у багатьох іспаномовних країнах, коли до бика (у наш час зазвичай до муляжу) прикріплюють феєрверки і петарди, а відтак він ганяється за учасниками свята.

[3] Тортилья — (ісп. tortilla — «круглий корж») — тонкий коржик із кукурудзяного або пшеничного борошна, що вживається в їжу головним чином в Мексиці, США, країнах Центральної Америки та Канаді. У Мексиці тортилья — національна страва.