Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Субота глипнув ліворуч, на стіну, — та дійсно була зовсім близько.

— Але навіщо?

— Це просто. Про це ще один ефективний менеджер казав: немає архангела — немає проблеми.

— То ви все-таки архангел?

— У цьому не може бути сумнівів, — твердо відповів панотець Михайло.

У Суботи сумнівів якраз вистачало. Але він не став говорити про них: навіщо турбувати хвору людину? Натомість спитав про інше:

— Чому ж ви тут? Чому не почали Армагеддон, як збиралися?

— Це жертва, — важко промовив панотець Михайло. — Ще одна жертва заради людей…

— Ви принесли себе в жертву? — здогадався Субота.

— Не я… — неохоче пояснив співрозмовник. — А мене.

Говорив він погано, невиразно, губи ворушилися важко. Напевне, йому теж вкололи якісь ліки.

— Це зовсім не ліки, — мовив панотець Михайло занімілими губами. — Набагато гірше… У нас зовсім мало часу, треба поспішати…

Субота зітхнув і відвернувся від нещасного безумця.

— Ти помиляєшся, — пробурмотів панотець Михайло вже зовсім невиразно. — Помиляєшся… Я розповім усе від самого початку, і ти зрозумієш, не зможеш не зрозуміти. Тільки б устигнути…

Субота, сам того не бажаючи, поглянув на нього. Невдалий кандидат в архангели спрямував зупинений погляд в стелю, силкувався сказати ще щось і не міг. Але стільки болю було в його очах, що Суботі стало шкода. Хай розповість, подумав він, зрештою, йому навіть гірше, ніж іншим. Він вважав, що здатний урятувати світ. Або знищити його, що, по суті, майже одне й те саме… Ну що може сказати йому зараз панотець Михайло і що Субота в змозі зрозуміти, якщо він такий же божевільний, чиє життя і добробут залежать від похмурого санітара та лікаря зі сталевим поглядом?

Отець Михайло знову заговорив, але Субота вже не слухав. Щось штовхнуло його в серце, він завмер, почав задихатися… Страх охопив його, вперше в житті він повністю опанував, зжер без залишку. Він миттєво ослаб, боявся думати, боявся дихати.

Ні, ні, дайте йому нарешті спокій! Занадто довго мучився, його дурили нездійсненними надіями, лякали страшними видовищами, змушували віддавати себе, згинатися, ламатися. Він заслужив хоч трохи спокою, тому не турбуйте його, не спокушайте, бо він нікому й нічому вже не вірить — так уже склалося його життя на цій планеті…

Субота заціпенів, поглинений своїм відчаєм, і не помітив, як божевільний на сусідньому ліжку замовк і заплющив очі… Але йому вже було все одно. Чорний смуток затьмарив білі стіни, все було марне, безглузде, чуже. А головне, все було брехнею. Не всемогутній архангел розкривав перед ним свою душу, а звичайний божевільний.

І навіть більше: все, що бачив він, чого боявся, на що сподівався — нічого цього не було. Примарилося, наснилося, привиділося. Він і зараз спить. Йому ввели якісь сильні ліки, він у забутті, йому сниться бородатий панотець Михайло, який йому, Суботі, розповідає його ж власний сон. Ось чому йому все відоме, до найдрібніших деталей.

Але насправді ніякого панотця Михайла немає. Немає і ніколи не було. А його, Суботу, вилікують. Щодо цього немає ніяких сумнівів. Наша психіатрія — найкраща у світі. Від неї одужують навіть абсолютно здорові люди, а вже справжні психи — дуже просто. Усі, в тому числі й уявний архангел, будуть здорові. І добре, що він лежить тут, пристебнутий до ліжка, навіть голову об стіну розбити не може. Отже, все йде своєю чергою…

Була тільки одна річ, яка його турбувала, не давала заспокоїтись і розслабитись. Дуже важлива річ, і її слід було з’ясувати негайно.

— У мене питання, — промовив Субота в простір, — лише одне. Що тепер буде?

Він замовк, чекаючи відповіді. Застиг на своєму ліжку і панотець Михайло. Він лежав зовсім нерухомо, дихання не було чути, від нього віяло холодом.

— Ви… ви спите? — з тремтінням у голосі озвався Субота.

Але ще не закінчивши фразу, вже знав відповідь. Так, спить. Знесилений, занурений у вічну кому, поруч із ним лежав колишній архангел і нинішній божевільний. Речовина, яку йому ввели, забезпечить йому вічний спокій. І нехай, так має бути. Тому що на Землі немає місця архангелам… тут і людям трохи затісно. Рано чи пізно він, Субота, точно так само зануриться у вічний сон… Можливо, це станеться дуже скоро. Що ж до Землі… Земля згорнеться в хмару космічного пилу, зникне в глибинах Усесвіту, частинки пилу стануть плазмою, випаруються, і все повернеться до вихідного рубежу: порожнечі, хаосу й божевілля…

Двері повільно відчинилися. Йому не хотілося зараз нікого бачити — ні санітарів, ні лікарів. Тим більше, якщо з’являться темні. Субота опустив повіки, сподіваючись, що це не до нього. Почулися кроки. Хтось зупинився біля його ліжка, схилився над ним.

— Як себе почуваєте, хворий?

Голос був чужий, але інтонації!.. Інтонації видалися до болю знайомими.

— Рубінштейн?!

Він широко розплющив очі. На нього дивився порівняно молодий ще чоловік у білому халаті: ніс із невеличкою горбинкою, попелясте волосся, ясноокий, усміхається трохи лукаво і водночас заспокійливо.