Рута: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Зранку поснідала і поїхала, — Андрій перейшов на діловий тон.

— Куди? — з притиском запитала дружина.

Андрій зітхнув:

— Їй уже двадцять років.

— А тобі скільки? — дружина зірвалася на крик. — Сам здурів зі своїм Майданом і дитину з пуття збиваєш?

Кричати у відповідь було безглуздо, тому Андрій обрав тактику дрібних уколів.

— Як погода у Краснодарі? — запитав він.

— Яка погода? Ти знущаєшся? Де Рута?

— Подзвони їй та спитай.

Голос дружини здригнувся:

— Вона поза зоною. Якби я могла подзвонити їй!

— Значить у метро, чи де, — якомога спокійніше сказав Андрій, хоча й сам відчув, як тривога зароджується десь у животі. — В нас тут зараз зв’язок нестабільний.

Дружина, мабуть, вже викричалася, тому що стишила натиск і перейшла на сльозливі інтонації.

— Андрієчку, мені страшно. На Майдані «Правий сектор», литовські бойовики. У вас там таке робиться!

Ця російська маячня здавалася смішною у чужому виконанні, але почути таке від людини, з якою прожив два десятки років...

— От іще ти мені розкажи, що у нас робиться, — голос Андрія, певно, виказав роздратування, тому що дружина знову почала заводитися.

— І розкажу! Вам там не говорять, а насправді...

Ні, це вже було занадто! Андрій відставив телефон від вуха, щоб її голос припинив звучати у голові, здалеку цей потік свідомості можна було сприймати як радіо.

— Воно все організовано звідти, щоб до вас прийшли американці! А такі дурні, як ти, щоб стали для них гарматним м’ясом! Тільки я не дозволю втягувати у це свою дочку!

— Ти їй усе це розкажи, — порадив Андрій.

— Так у неї телефон поза зоною! — крикнула дружина.

— То передзвони пізніше, — йому вже остогидла ця істерика. — Все, більше не можу говорити. Я за кермом.

— Бездушна тварина! — заревіла дружина.

— І я тебе люблю. Цьомочки.

Андрій натиснув кнопку «відбій» і тільки після цього дав волю емоціям.

— Істеричка! — сказав він у вже мовчазний телефон.

Останній місяць заочного спілкування остаточно розколов їхні світи. Іноді навіть здавалося, що не з цією жінкою він колись стояв на рушнику та цілувався під вигуки «Гірко!». Що не з нею гуляв нічним Києвом з Володимирської гірки до Андріївського узвозу, не їй показував таємні, лише йому відомі куточки міста, не з нею обіймався на дерев’яних сходах Кожум’яків, найромантичнішого колись місця для закоханих, що його тепер забудували ідіотськими у своїй претензійності підробками під старовинну архітектуру. Перетворення Кожум’яків чимось нагадувало перетворення дружини. Колись глухий куточок Києва, урочище, в якому, за легендами, жив Змій, що його Кирило Кожум’яка впряг у рало та виорав мегалітичні Змієві вали, заросле кущами, де навесні божеволіли солов’ї, а влітку у затінку кучкувалися бомжі, елегійні та сумирні, як і весь старий Київ, перетворилося на лабіринт вузьких вулиць, де не можна проїхати, ба навіть пройти через вузькі тротуари та сотні хаотично запаркованих машин. Кущі зникли разом із солов’ями, затінком і сумирними бомжами. Дво-триповерхові псевдоісторичні будиночки швидко почали осідати, нависаючи над перехожими своїми потворними балконами, розетками та колонами. Й іноді здавалося, що сюди повернувся Змій — тільки не допотопний кожум’яківський, а модернізований, на мішленівських протекторах із неоновими очима та пекучим вогнем V-подібних шестициліндрових двигунів. Саме ця потвора тепер брала данину з Києва, і ще не знайшовся сміливець, що взявся б запрягти її в рало.

Так само у дружині зараз пробудився первинний вогонь, тимчасово вгамований коханням, народженням дитини, побудовою родинного гнізда. Тільки цей відроджений вогонь живився не гормонами, а телевізором, новинами, інтернетом та іншим диявольським знаряддям. Він спалював усе на своєму шляху — стосунки, родину і навіть спогади. Це були наче різні люди — теперішня і колишня дружина. А може, й ні, може, це Змій просто скинув шкіру і відростив нову, як це ведеться у зміїв.

На перехресті Володимирської та Хмельницького стояв міліцейський джип, і декілька міліціонерів зі смугастими палицями намагалися не пропускати машини, що їхали вниз до Хрещатика. «Знов-здоров», — подумав Андрій. Раніше такі спроби розбивалися об ентузіазм перехожих, що оточували представників влади тісним кільцем та словами, а іноді й жестами переконували відступити. Так сталося і зараз. Машину та ментів моментально взяли в кільце люди, і після кількох хвилин з’ясування стосунків дорога звільнилася.

Андрій зазвичай паркувався на Пушкінській, за квартал до Хрещатика, щоб уберегти авто від випадкових пошкоджень. Бо революція — революцією, а машина — це частина бізнесу. Саме тому він, до речі, свого часу не приєднався до АвтоМайдану, мобільної версії революції, або ж, як дотепно висловився один з її лідерів художник Поярков, революції з доставкою додому. Це була без перебільшення геніальна вигадка — автомобілізований протест. Українська влада завжди жила за містом — у Конча-Заспі, Пущі-Водиці та інших курортних місцевостях. І їм там зовсім не пекло, що Київ перегороджений барикадами, що у наметах мешкають тисячі людей, мерзнуть та мокнуть, висловлюючи свою громадську позицію. У влади був власний світ — котеджі, сауни, басейни та охорона. І отут попід вікна до них приїжджала Революція — справжня, із плакатами та скандуванням, із балончиками фарби, що залишають на пам’ять гасла, і навіть поламаними шлагбаумами та парканчиками, бо нащадки козаків — люди емоційні і не люблять, коли охорона заважає їм протестувати. Тактика АвтоМайдану була настільки ефективною, що влада мусила боронитися — активістів позбавляли прав, машини їм вночі палили невідомі, а вдень розбивали озброєні битами загони провладних гопників, названих у народі титушками за прізвищем першого представника цього біологічного виду, що став відомим на всю країну після нападу на журналістів. Рекламщики в Андрієвому оточенні тоді сміялися, що «титушко» — це найдешевший у світі бренд, але цей бренд досить скоро став агресивним та небезпечним.