Рута: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

Ствол автомата смикався, викидав кулю, і вона летіла, розрізаючи повітря та залишаючи за собою порожнечу, немовби стискала простір, який поступово перетворювався на міцну прозору стіну, і сподіватися випадало тільки на цю стіну, бо наздогнати кулю Андрій не міг. Він біг слідом, знову і знову силуючись зловити її рукою, але прудкий шматочок металу завжди випереджав його на мить. Андрій легенями відчував вакуум, що залишався у кільватері, він не міг вдихнути у сухому, колючому вакуумі, але напружував усі сили та біг вперед, сподіваючись зупинити швидку кулю. Десь позаду голосно реготав сержант Козлов, і від його сміху простір попереду раптом вкривався чорними розколинами, а потім розсипався на порох разом із камерою сивого оператора та дівчиною Рутою, що стояла за нею. Андрій кричав, роздираючи сухе горло, проте жоден звук не виходив назовні, залишаючи біль і розпач всередині, у глибинах підсвідомості.

На цьому місці він завжди прокидався, знесилений та пригнічений, і довго лежав, втупившись у стіну. Дружина останні роки навіть припинила розпитувати «що тобі наснилося?» — чи то просто звикла, а чи то модний психолог, до якого вона вчащала, пояснив їй важливість особистого простору в подружньому житті і переконав залишити у розпорядженні чоловіка хоч би шматочок ліжка. Втім, зараз особистий простір Андрія розширився на всю спальню, бо перед Водохрещем дружина поїхала до мами на Кубань і вже місяць залишалася там, не насмілюючись повернутися у революційний Київ з його барикадами, димом від спалених покришок та людьми у будівельних касках. Звідти все це, мабуть, виглядало апокаліпсисом, утім, кияни, які переживали вже не перший Майдан, швидко призвичаїлися до маленьких незручностей, як-от перекритий Хрещатик, центральний Маріїнський парк, повний п’яних гопників, показова відстороненість міліції. Вони навчилися нових правил безпеки, засвоїли об’їзні шляхи і навіть взялися самотужки регулювати дорожній рух на перехрестях — а що робити, коли всі сили правоохоронних органів було зосереджено в урядовому кварталі для захисту влади від громадян.

Користуючись звільненим дружиною простором у ліжку, Андрій перевернувся на спину і ліг, широко розкинувши руки. Висока біла стеля перед очима одразу повернула його у реальність, а розкинуті руки дали можливість глибше вдихнути.

Тривожні сни зазвичай приходили взимку — немовби відзначаючи річниці далекого дев’яносто першого, коли він був молодим, носив форму радянського солдата, а тому мав коритися наказам і не міг впливати на серйозні події. «Міг-міг, — рипів у відповідь противний голос другого „я“. — Хоч себе не дури», — але Андрієві зазвичай вдавалося зупинити його за допомогою холодної води, вихлюпаної на обличчя та карк у ванній кімнаті.

От і цього разу холодна вода зробила свою справу — противний голос угомонився, тонус шкіри підвищився, а свідомість прояснилася. Одягнувши халат, Андрій вийшов на кухню, де порядкувала дочка.

— Доброго ранку, Руто! — сказав він цілком бадьорим голосом, однак рідну дочку не обдуриш.

— Привіт, татку. Чого ти як з хреста знятий?

Вона цьомнула його у щоку і рефлекторно напружила губи, певно, поколовшись об триденну щетину.

— Нічого страшного. Просто тривожні сни, — запевнив він.

— А я тобі казала, що дві зміни, на роботі та на Майдані — це перебір. Сідай до столу. Ти зовсім себе не бережеш.

Ім’я для дочки Андрій вибрав сам, користуючись тим, що дружина, втомлена пологами, не пішла з ним записувати дитину. Отам, у РАЦСі, на запитання жіночки-реєстратора про ім’я для новонародженої Андрій і видихнув: «Рута». Потім був конфлікт з дружиною, яка мріяла назвати дочку на честь своєї мами, за традицією «перша дочка — на бабусю». «Якби така традиція й справді існувала, то тебе назвали би якою-небудь Параскевою чи Теклею», — сказав він дружині і врешті-решт переконав. Бо Рута для українців — не аж яка екзотика. І в кожнім разі краще за вічних Світлан чи Наталь, які панують не лише у паспортах, але й у назвах перукарень та кафе. А разом із прізвищем — Рута Литвин — взагалі звучить класно. Звісно жінки схильні міняти навіть найкрасивіші прізвища, але до цього час іще є.

Андрій сів до столу, посунув до себе тарілку з омлетом і взявся за виделку.

— Хіба хочеш? Мусиш, — сказав він, усміхнувшись.

— Взяв би ти відпустку, — Рута відрізала два шматочки хліба і сіла біля порожнього краю столу. Вона, певно, вже поснідала.

— Відпустку на роботі? — уточнив Андрій.

— Ну не на Майдані ж, — знизала плечем дівчина.

Із найперших днів він шукав в обличчі доньки рис, які б нагадували ту Руту, дівчину з Вільнюського телебачення, портрет якої і досі висів на стіні його робочого кабінету, але не знаходив — та й звідки ж їм було взятися? Художня уява не має впливу на генетику. Дівчина росла точною копією своєї мами, що було цілком логічно і, до речі, зовсім не погано, тому що та у молодості була красунею, бо інакше чому б він одружився?

— Ну добре, я візьму відпустку, — погодився Андрій. — А на скільки? На місяць? На два? На три? Скільки ще це буде тягнутися? — він кивнув на екран телевізора, який без звуку показував трансляцію з Майдану: намети, барикади, прапори та люди у будівельних касках, які комашилися серед усіх цих декорацій, викликаючи відчуття несправжності та якоїсь театральної навмисності.

Рута супроводила поглядом батьковий рух і зітхнула:

— Ти на себе подивися.

Андрій відклав виделку:

— Руточко, я тебе дуже люблю. Але це вже не з твого репертуару, це з репертуару твоєї мами.

Дівчина засміялася:

— Ну, у мами зараз зовсім інший репертуар. Вчора телефонувала і розповідала мені про бойовиків з Литви, які у нас тут воюють.

— Російське телебачення — безглузде та безжальне, — одразу діагностував хворобу Андрій.

Зараз Рута була приблизно у тому ж віці, що й він, коли служив у Литві, і юнацьку привабливість у її обличчі потроху заступала жіноча певність. Це складне випробування для батька — бачити, як твоя донечка перетворюється на дорослу сексуальну жінку. Ти мимоволі починаєш ревнувати її до всього світу і до неї вчорашньої з пухкими губками та малючими перетяжечками на пальчиках, відчуваєш необхідність відгородити її від ворожого та агресивного світу і водночас розумієш, що вона дасть ради йому значно краще за тебе.

— До речі, — Андрій відігнав від себе зайві думки. — Мама говорить правду. Я колись служив у Литві. Зараз — тут на Майдані. Ну чим не бойовик? — хихотнув він.

— Еге, тобі смішно, а вона мені голову пробила. Каже, що на Майдані тут усі на наркотиках, і щоб я тікала до неї. Я питаю, що мені робити в Росії? А вона: заміж вийдеш, тут, на Кубані, повно українців, якщо ти вже така патріотка.

— Телевізор, — повторив свій діагноз Андрій.