Рута: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну добре, — підсумував Андрій. — Хай їдять, що замовляли. Посилай як є, а там буде видно. — він подивився на годинник. — Я на Майдан. Коли що — на телефоні, звісно, якщо зв’язок не відімкнуть.

2

У своєму описі України XVII сторіччя француз Гійом де Боплан зазначав: «козаки повстають кожні сім років». З тих часів у нас нічого не змінилося — хіба перерви між повстаннями стали трохи більшими.

Рівно за дев’ять років після Помаранчевої революції центральна площа Києва знову перетворилася на революційний табір — адже Радянський Союз, а тепер Росія, не хотів відпускати від себе одну з найдавніших колоній, що за триста років перетворилася на своєрідне альтерего метрополії. Бо й саму свою назву — Россія, Русь — імперія позичила у Києва, свою мову скопіювала з церковної мови українців, свою історію переписала з наших книжок, ну а головне — торговий шлях до Європи, про який мріяв іще імператор Пьотр, — проклала через українські степи.

Коли людина марить, що вона є іншою людиною, її закривають у божевільні. А коли ціла країна ототожнює себе з чужою історією — на божевільню перетворюється вона сама.

Втім, божевільні мають одну перевагу перед здоровими — вони не заморюються божеволіти. Саме тому один раз отримавши відкоша при розвалі Союзу у дев’яносто першому, а вдруге — на Майдані у дві тисячі четвертому, Москва знову спробувала підкорити Україну у традиційний спосіб — підкуповуючи гетьманів і полковників, розводячи брехні, сіючи чутки та ховаючись за спинами людей у рясах. І їй це майже вдалося. Але тупий президент Янукович крутонув кермо занадто різко — і приспані було люди знову прокинулися та вийшли на Майдан.

Зазвичай Андрій обирав для своїх чергувань на барикадах нічний час. Адже вночі там найменше людей. Так робили багато киян, які могли собі дозволити вільний графік на роботі. Ніч на Майдані, потім трохи сну, з обіду на роботу, ввечері знову на Майдан — від закриття метро до його відкриття та підходу свіжих сил. Але сьогоднішній так званий мирний наступ не віщував нічого доброго, тому Андрій вирішив поїхати раніше, іще по світлому.

Хто ж це вигадав таке, «мирний наступ»? Хоча з іншого боку, щось робити було треба — вже місяць після Водохреща, коли спалахнули масштабні сутички на Грушевського, нічого не відбувалося. Міліція затримувала на вулицях активістів — за лижні шоломи на головах, за жовто-блакитні стрічки на рукавах та й просто за правом сильного — арештовувала на заправках охочих заправити пальне в каністри, звинувачуючи у виготовленні запальної суміші. Такі дії, звісно, не могли істотно завадити революції, але дратували. Штаб Майдану через його пасивну позицію звинувачували у всіх гріхах — від боягузтва до зради, і тому терміново треба було щось вигадувати. З розряду подібних вигадок і був сьогоднішній похід до Верховної Ради, який назвали «мирним наступом», підкреслюючи, що не планують повторювати Вогнехреще.

Працюючи з творчими людьми, Андрій навчився розуміти кожного — і дизайнера, який затримує роботу, і арт-директора, який за це його гнобить, і бухгалтера, який заважає їм обом працювати, і клієнта, який тижнями тягне з відповідями на головні питання, а потім вимагає зробити все «на вчора». А що поробиш — робота з людьми включає розуміння їхніх інтересів. Проте це вміння заважало тверезо оцінювати ситуацію на Майдані, і розмови з друзями з його боку нагадували медитацію над Дніпровими хвилями в очікуванні, поки мимо пропливуть трупи ворогів. Не дивно, що у відповідь його часто теж звинувачували у пасивності, але це не зачіпало за живе, адже бізнес, як і війна, працює за принципом «роби, що маєш, і хай буде що буде». Щоденні ходіння на Майдан — це все-таки краще, ніж сидіння в інтернеті, тому совість Андрія була спокійною. Та й, щиро кажучи, біля комп’ютера було страшніше — хвилі панічних чуток, «все пропало», «нас зливають», «зрада» й таке інше... але все це миттєво розвіювалося, варто було приїхати на Хрещатик і подивитися в очі людям, що стояли, сиділи, ходили у справах чи без, співали гімн, слухали ораторів зі сцени, рубали дрова, розносили їжу. Спільна дія народжувала певність, і на Майдані Андрій відпочивав душею від інтернетних жахіть.

От і зараз він їхав туди великою мірою, щоб переконатися: все буде добре, і не просто тому, що так хочеться, а тому, що всі ми разом це зробимо.

Радіо, що працювало в машині, додавало тривожних настроїв: «Міністерство оборони заявляє про те, що військовослужбовці Збройних сил можуть взяти участь у здійсненні антитерористичних операцій в країні. У відомстві зазначили, що військовослужбовці мають право: застосовувати відповідно до законодавства України зброю і спеціальні засоби»...

Отже, влада планує застосувати армію. Це хріново.

На Глибочицькій машина, що їхала позаду, раптом почала активно блимати фарами. Що таке? Може, колесо пробив? Хоча ні, не схоже. А проте ігнорувати такі наполегливі знаки не годилося, і Андрій увімкнув правий поворотник. Знайшовши вільне місце біля узбіччя, він пригальмував та опустив скло. Машина зупинилася позаду, водійські дверцята відкрилися, і з них на дорогу вилізла жінка у чорній куртці та шапці, насунутій на очі так, що не можна було оцінити вік власниці. Забувши закрити двері, вона підтюпцем підбігла до Андрієвого джипа.

— Драстуйте! Ви на Майдан? — голос жінки злегка тремтів.

Андрій дещо здивовано відповів:

— Так.

Звідки вона взяла? А, зрозуміло, це синьо-жовті чохли на дзеркалах, вони одразу виказували активіста.

— Ой! — радісно усміхнулася жіночка. — А можете у нас взяти речі? Бо ми самі боїмося туди їхати, а ви завезете, добре?

З цими словами вона махнула рукою до своєї машини, і з пасажирських дверцят висадилася друга жіночка невизначеного віку, мабуть, подружка.

— Авжеж, — кивнув Андрій.

Він настільки звик до Майдану, що навіть не думав, що існують люди, які бояться туди їхати. Але й справді — двом жінкам, мабуть, страшно було, бо й міліція, яка періодично перекриває під’їзди до барикад, і титушки, що шакалили навколо у пошуках слабких та самотніх Майданівців, щоб віддухопелити та пограбувати, і чорний дим від шин, — усе це здається небезпечним, особливо в інтернеті. Адже одна справа — разом із натовпом у сотню тисяч душ іти на недільне віче, а інша — їхати на барикади самим та ще й з вантажем.

Тим часом водійка повернулася до своєї машини та відкрила багажник. Андрій затягнув ручник і пішов допомагати. Речі, про які говорили жінки, виявилися бутилями з питною водою, упаковками з туалетним папером, серветками та іншими побутовими дрібницями, які ми просто не помічаємо, коли вони є. «Що то, жінки! — пронеслося в Андрієвій голові. — Вони інтуїтивно розуміють першочергові потреби, я би так не зміг».

Шість рук швидко перевантажили все з машини до машини. Жінки розсипалися у подяках. Дивні.

— Це вам дякую, — сказав Андрій. — Без вас ми б нічого не змогли.

Ця невеличка пригода забрала час, але покращила настрій. Андрій спробував оцінити, скільки таких помічників — боязких, але активних — є по всій Україні, і відчув приплив натхнення. Бо жодна армія не зможе тримати всіх цих людей під контролем. Хіба що окупаційний контингент із Росії, та й те, навряд чи в них є стільки вільних солдатів.

Утім, настрій тримався недовго. Телефон забринів на вібросигналі. На екрані висвітився Краснодарський номер дружини.

— Слухаю, — якомога спокійніше сказав Андрій.

— Де дитина? — у голосі дружини чулися прокурорські нотки.

— І тобі теж доброго здоров’я, — підкреслено миролюбно відповів він.

— Ти що з себе корчиш? — на тому кінці ефіру не прийняли його інтонації. — Де Рута, я питаю?