Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного разу Андрій набрався хоробрості, купив букет червоних троянд, підтягнувся, знову перевірив, чи все на місці, і підійшов. Так, справді, він підійшов, тільки не ДО НЕЇ, як він думав, а ЇЙ. Кращої пропозиції від долі годі й чекати: гарний на вроду, молодий, хвацький парубок, та ще й на додаток до всіх цих позитивних якостей, офіцер, військовий моряк. А хто з дівчат у такому віці, в якому перебувала вона — на той момент їй було дев'ятнадцять років, — не мріяв про таке романтичне кохання? Мабуть, усі. Ну, добре, здаюсь, принаймні — більшість. Завзятим же він був залицяльником: квіти, просто гори і гірки квітів, подарунків, як, власне кажучи, і самої уваги. Вона, на щастя, відповідала йому взаємністю. Чекала на нього завжди з нетерпінням, а він з нетерпінням біг до неї після служби. Поспішав, щоб не згаяти жодної хвилиночки. То було дійсно справжнє кохання. Задля кохання людина здатна на все, щоб його зберегти. І ось що з цього вийшло…

Наприкінці літа вона поїхала у Київ, додому, на навчання. Звісно, її курортна відпустка не могла довго тривати — в неї теж було своє життя. Як не благав він її залишитися, вона була непохитна в своєму рішенні. Тим більше, що кидати університет вона не збиралась, щоб принести себе в жертву коханню. Проте Андрій не хотів так швидко здавати позиції. Не розгубившись, він пішов до керівництва й почав прохати перевести його до столиці, ну, хоча б на яку-небудь посаду. Керівництво навідріз відмовило йому в проханні. Після цього Андрій подав рапорт про звільнення. Нарешті старші чини зачухалися і трохи пом'якшали, ті з питанням: «Чи не баба тут замішана?» — і з розуміючим видом, киваючи головами, підписали клопотання про переведення капітана-лейтенанта Задорожнього А. П. до міста-героя Києва. Радощам його не було меж. Він прибіг… прилетів до неї, як пташечка — закоханий і несамовитий, в надії, що всі проблеми вирішені. Бідолаха навіть не знав, що цим спонтанним рішенням він створив значно більші проблеми. Посмішка на її ніжних щічках згасла, вона захвилювалась, закрутила хвостом, а потім розповіла те, що приховувала. У неї був чоловік. І вона ніде не навчалась. Просто… була заміжня. Чоловік перебував на високій посаді, в одному дуже відомому і солідному банку, і його вона не збиралась кидати, а Андрій… А що Андрій? Швидкоплинне захоплення, тільки й усього. Отримавши таке потрясіння, Андрій взагалі звільнився з армії, уїхав з Києва і почав сильно пити. Через деякий час на нього страшно було дивитись: мішки під очима, постійно ободунілий… То подряпаний, або, взагалі, побитий. Але він своєчасно схаменувся, і після двох тижнів запою зібрав свої речі, і, ні з ким не прощаючись, поїхав до Києва. Та не по неї він попрямував туди, а за іншою, новою і, можливо, навіть, кращою Долею.

Там знайшов роботу. Почав працювати охоронцем в одному з багатьох величезних маркетів. Через рік, зважаючи його військове минуле, відзнаки по службі, його призначили начальником охорони. Так що, в цілому, жилося непогано. Деякий час по тому Андрій знову знайшов жінку. Тривалий час з нею зустрічався, а потім одружився. Усе, в його житті, здавалось, рухалось в бік стабільності. Жили вони добре. Зарплатні обох вистачало, навіть більше. Майже через рік, у них народилася донька, яку вирішили назвати модним нині ім'ям — Аліна. Донечка, на втіху батькам, була розумницею і навчалась дуже добре. Минав рік за роком і вона закінчила школу. Для людей, час, як зауважують вони самі, проходить начебто повільно, але насправді він летить надзвичайно швидко. Взагалі, люди, що наближаються до похилого віку, починають жити спогадами, а молоді, натомість, враженнями. Плин часу починаєш відчувати лише тоді, коли виповниться певна сума років і, зітхаючи, внутрішній голос промовить: «Йо-майо, а я вже чверть життя прожив». А потім скаже про половину і, врешті-решт, про сам кінець, і буде його покірно чекати, а далі повірить в Бога, якщо раніше не вірив, тому що боїться таємниці потойбічного життя. Люди навіть не здогадуються, що ця таємниця відома їм від з самого народження.

— Я дуже просив би вас, шановний Мудрику, не відволікатися, — сказав волохань, стурбований тим, що старий відходить від суті оповідання.

Старий схаменувся і роздратовано глипнув на нього. Потім, підібгавши губи і шморгнувши носом, дід все-таки усвідомив, що дійсно збився з курсу, заспокоївся і продовжив розповідь далі.

— Так ось, дитя підростало і вступило до вузу. Навчалася Аліна добре й там. Виросла дуже вродливою, і парубки кружляли біля неї, як бджоли довкола меду.

Взагалі, Андрій був дуже задоволений, що його донечка така розумниця. Ще б пак…

Без сім'ї він життя не уявляв. Дружину дуже любив. Удома проводив весь вільний час, присвячуючи себе повністю своїй найдорожчій в житті втісі.

Одного разу Андрій, повертаючись додому з роботи раніше, ніж звичайно, зайшов до кондитерської — купив цукерок і печива для своїх дівчат. Дійшовши до будинку і підійнявшись на свій поверх, він відчинив двері. Дружина в цей час повинна бути на роботі, а доня тільки через дві години повернеться з навчання. Андрій зняв з себе бушлат, до якого вже давно звик і, якого, не зважаючи на умовляння дружини та дочки придбати іншу гарну річ, не поміняв би ні на що. З часом люди стають сентиментальними. Пішов на кухню, щоб викласти покупки, і раптом почув підозрілі звуки, що долинали зі спальні. Коли він туди увійшов, то побачив незнайомого чоловіка, майже голого. У такому ж вигляді була і його благовірна. Така очевидна й безсоромна зрада блискавкою вразила його душу і розколола навпіл любляче серце. Андрій дивився на неї, і не міг повірити власним очам. Він не міг усвідомити, як це так….ЯК? ЯК? Врешті-решт, ЧОМУ? Від образи все в ньому заніміло, губи стерпли. Андрій так і стояв, з пакетом печива, яке не встиг викласти, в руках, судомно хапаючи ротом повітря ротом, наче хотів щось сказати, та не міг. Трохи оговтавшись, він розвернувся і, опустивши голову, пішов геть. Не звертаючи уваги на вибачення, на брехню про випадковість того, що трапилось, на благання залишитися заради доньки — Андрій пішов, щоб більше не повертатися ніколи.

Він винайняв собі в комунальній квартирі кімнатку і приходив туди, щоб гаяти час, вільний від роботи. Андрій став убивцею часу. Він катував і нещадно вбивав його за допомогою банальної горілки. Коли вона ллється в душу, отруюючи життя чистою, як сльоза горя, рідиною, — людина стає калікою. Горілка доводить до того стану, коли настає цілковите отупіння і повна несприйнятність оточуючого суспільства, і, що погано, власних думок.

Він витер сльози рукавом сорочки і озирнувся навколо себе, неначе щось шукав. Нарешті погляд його сфокусувався на бушлаті, що був неохайно кинутий на вбоге ліжко. Андрій спробував підвестись — не вийшло. Друга спроба виявилась вдалою, і, вже на ногах, хитаючись, він почвалав до ліжка з вигнутими нікелевими бильцями. Підійшовши до нього, він з хвилину постояв, ніби міркував про щось, а тоді вхопив бушлат і почав нишпорити по кишенях. Згадавши нарешті, що шукає, він поліз до внутрішньої кишені. Рухи його на мить застигли, а тоді він повільно витягнув пістолет. Бушлат був більше не потрібен — він тихо вислизнув із рук і впав на брудну підлогу. Андрій тримав пістолет на обох долонях і втупився на нього, немов бачив в цьому залізному, небезпечному винаході свою останню надію. Потім, хитаючись, як шатун по тайзі, він почвалав до стільця. Сів. По щоці потекла сльоза, скупа сльоза, випустити котру він дозволив собі тільки сьогодні. Адже саме сьогодні переповнились усі резервуари його терпіння. Сьогодні Андрія дістало геть усе. Йому остогидло й саме життя, суцільний безлад довкола. Чи розумієте ви?.. Коли любиш, то чомусь не люблять тебе.

Скільки він не намагався, скільки не починав усе спочатку, старався — марно. Якесь існування без сенсу. Він сидів і думав про те, що не повинен був народжуватись взагалі на цій планеті, в цьому потворному і ворожому світі, що це величезна помилка, яку, звісно, можна виправити… Навіщо жити? Задля того, щоб терпіти і зносити цей біль, який ніколи не закінчиться? НАБРИДЛО! Набридло все, в цьому немилому, небілому світі. Один лишень друг-товариш «Макаров» — він розуміє його, він йому допоможе неодмінно.

— Допоможеш? — гримнув Андрій басом несподівано для самого себе, вириваючись з німоти.

— Допоможеш, — ледве чутно відповів. Очі примружились, і знову замиготіли кадри минулого на сеансі в найнестерпнішому кінотеатрі світу під назвою «Пам’ять».

Андрій йшов вулицею, зимовою засніженою вулицею, що наганяла депресію своєю чорно-білою німотою, але настрій, навпаки, був піднесений — це завдяки випитому вину, в кафешці, що знаходилась неподалік від будинку. Він там досить непогано провів час. Барменша, гарненька кароока молодиця, років тридцяти, весь вечір йому підморгувала, але він залишився байдужим до її залицянь. Потім до нього підсів якийсь чоловік і запропонував випити. У Андрія скінчились гроші, а випити ще хотілось, тому він, без зайвих вагань, погодився. Мужик цей одразу ж, як то кажуть, підсів на вуха і почав нарікати на долю, що кидає і крутить ним, як тріскою в бурхливому морі. Бідоласі просто потрібно було з кимось поговорити. Андрій вислухав його і, при першій-ліпшій нагоді, пішов собі геть. Випивку він чесно відпрацював; далеко не кожен зміг би вислухати дві діжки такої маячні. Барменша наостанок йому лукаво й недвозначно посміхнулась. Посмішка не тільки народжується почуттям, але й народжує його. Андрій посміхнувся їй у відповідь і вийшов з бару. Настрій був непоганий. Гострий душевний біль трохи вщухнув, і Андрію хотілося все життя пробути в стані, схожому на цей. Нехай він проживе коротше життя, та воно буде без болю, і, до того ж, можна все забути, до речі, й себе самого. Він думав, що не все так погано, що є люди й зі значно більшими проблемами, ніж у нього. Наразі, задзвонив мобільний телефон — телефонувала донька. Він її не бачив вже три дні (з тих самих пір, як пішов з дому). Аліна накинулась на нього з лайкою, звинувачуючи в усіх смертних гріхах і огріхах. Що він пішов з дому, що, мовляв, кинув їх з мамою напризволяще.

— Ти вчинив підло, — кричала вона в слухавку, захлинаючись слізьми.

Андрій намагався якось протистояти її натиску, а потім зрозумів, що дружина налаштувала доньку проти нього і, звісно ж, правди їй не розповіла. Він не наважився травмувати доню вдруге і сказати їй, що насправді відбулося. Він тільки дочекався, коли натиск Аліни послабшає, і нарешті вставив своє в розмову:

— Вибач мене, доню, за все вибач. Більше я нікому в цьому житті, шкоди не завдам — присягаюсь тобі. Вибач мене, моє сонечко, і не плач — все неодмінно влаштується.

І він вимкнув телефон. Зібравши всю силу волі в кулак, щоб не розплакатись прямо посеред вулиці, Андрій, прибитий доньчиними словами, поплентався додому.

Сходи, дорога по них на восьмий поверх, далися Андрію не зовсім легко. Задихаючись, він увійшов до квартири, уже знаючи, що має зробити.

І ось він, сидить і тримає в руці останнього друга, який вже точно збою не дасть і не схибить. Він взяв пістолет правою рукою, застиглим поглядом проникаючи крізь погане освітлення в кімнаті, крізь двері, що були навпроти, крізь Всесвіт, який його оточував. Повільно підняв зброю і міцно притиснув до скроні. Так міцно, що пошкодив шкіру, і з-під дула «Макарова» засочилася кров. Так, звісно, йому було боляче, але він хотів, наостанок, відчути, що біль фізичний в мільярд разів поступається болю душевному, а тому, щоб звільнити своє тіло від страждань, треба всього лише натиснути на спусковий гачок.

Смерть не є для нас ворогом, хоча ним здається. Смерть не руйнує нас, хоча ми думаємо, що це так. Смерть — єдиний гідний наш суперник. Смерть — це виклик для нас. Ми народжені, щоб прийняти цей виклик. Навіщо зволікати? Слід прийняти цей виклик зараз. Залишити цей світ, щоб звільнилась душа, від мерзенного тіла, котре понівечило, призвело до нестерпних страждань і, внаслідок витівок Долі, до повного розпачу.

Рука вже спітніла, і все, навіть тумбочка біля столу, вказувало йому на те, що час настав. І ось коли сліди вже останніх гірких думок почали холонути, він, потрісканими, сухими губами, прошепотів:

— Пора.

І в кімнаті, куди не долинали жодні інші звуки, пролунало лише сухе клацання.?!.. ОСІЧКА!..

Андрій, здивовано поглянувши на пістолет, спитав, у нього:

— І ти туди ж?

Він розлючено кинув зброю, яка його зрадила, на підлогу. Стан був такий, наче й не пив зовсім. Андрій зірвався з стільця і, піднявши бушлат з пилюки, вискочив із квартири. Повністю прийшов до тями лише надворі. Він йшов і йшов по тротуару, нікуди не звертаючи, раз у раз поглядав на небо, наче шукав там Бога… Непомітно для себе і для водія, що керував «КАМАЗом», Андрій вийшов на проїжджу частину дороги. Він ледве встиг повернути голову в бік машини, як почулось вищання гальм і тупий удар.

І все, до чого він увесь вечір йшов так невблаганно й тяжко, було отримано лишень за одну легку, як мрія, мить…

— Да-а… — протягуючи «а», відізвався володар волохатого, як мочалка, тіла. — Навіть не уявляв, що людині можна влаштувати таке моральне побиття.