Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я сиджу на зборах. Стіни і трибуни актового залу, в якому я знаходжусь, майоріють червоними прапорами. Йде-повзе червона агітація в корінні наочна. Навколо купа незнайомих людей — від цього якось робиться неприємно, дещо навіть не по собі. Трибуну осідлав гарно поголений молодий чоловік приємної зовнішності в чорному костюмі з приколотими до грудей червоними стрічками, і, розмахуючи руками в густому повітрі, а-ля Ленін, викрикує в товариство, що зібралося:

— Радісніше потрібно бути, радісніше, товариші. Від цього напряму, доповідаю вам, залежать удої молока на фермах наших колгоспів, а також збір зерна на полях, меду на пасіках, томатів на городах, кількість народу у чергах, колорадських жуків на картоплі та вашої свободи, шановне моє товариство.

Потім на сцену з трибуною піднялася жінка вбрана в чорний брючний костюм, з якимось кавеликом волоссям на захлялій потилиці. Вона підійшла до чоловіка ззаду і, ухопивши його за чуприну, впечатала писком в трибуну. Раз за разом, рух за рухом — вона натовкла йому мармизу так, що на нього годі було дивитись. Після екзекуції вона сама стала до трибуни і, перекривляючи його завзятий вираз обличчя, жестикулюючи так само, як і він, звернулась, використовуючи святковий наголос, до товаришів, які сиділи, пороззявлявши роти і з цікавістю спостерігали за розвитком подій на сцені:

— Шановне товариство, йдіть на хуй! Усі! Збори прошу вважати закінченим.

Після цих громових слів, вона розвернулась і стройовим кроком почеканила десь за куліси. Зал підвівся і навстоячки аплодував жіночці з кавеликом на маківці.

Я здригнувся, подивився сонними очима на батарею (перше, на що натрапив погляд), труснув кілька разів головою, виганяючи дебільні сновидіння і, витягши цигарку з пачки, закурив.

Наступний весняний місяць травень приніс на своїх духмяних зелених крилах Симка. Я був дуже радий нашій зустрічі. Симон з'явився, як дід Мороз: із здоровенним клумаком за спиною і приніс із собою гарний настрій та види на перспективу в заняттях музикою. Ми одразу ж почали — взяли у нашого знайомого, Олега, гітару, налаштувались і, так би мовити, відновили наші репетиції. Ще Симкові потрібно було знайти роботу, бо за квартиру платити треба кожен місяць, а в нашій комуналці платити мали всі. Симко вирішив далеко не ходити і повторив наш із Сашком героїчний подвиг — влаштувався в маркет. Його поставили на морозильний відділ, звідки він одразу ж приніс нежить і неприємні спогади про минулі зміни. Там йому дуже не подобалось. Люди там виявились непривітні, колеги теж м'якістю не відрізнялись, були грубими й немилими, а платили так мало, що й цукру не купиш, щоб усю ту сіль заїсти. Хоча Симкові там було не місце — він туди подався, а раз подався — значить дурень, а раз дурень — то там йому й місце.

Ми працювали в поті чола. Виснажували себе репетиціями — тренувались, як перед битвою. Часто ходили на майдан, купували пиво і грали просто неба. Навколо нас збирались люди: одні купували пиво і сиділи мовчки, слухаючи, другі кидали гривну і нівечили нам нерви, немов кинули всі сто. І гундосячи під ніс, говорили вони типу таке: «Слиш, братан, а знаш Владімірскій Централ ілі там Купола тіпа? Шо? Нє знаш?». Бувало усіляко, і приємно і неприємно, але нам те дуже подобалось, бо було все це іншим після тривалого життя в провінції, де таких людей, як ми, хіба-що собаками не цькували.

У дев'ятнадцять років я вирішив вчинити акт непокори перед інкубатором (так я називав суспільство, з яким співіснував поруч). Вистриг собі волосся на скронях, улюблену джинсову жилетку обвішав значками, а ззаду на ній намалював орла, котрий сидів на свастиці. Реакція інкубатора була різною, але по суті своїй схожа, мене сприймали надзвичайно вороже. Люди тикали пальцями мені в спину, гомоніли, що в мене розум випарувався разом із тютюновим димом, чіплялися до малюнка і усіляко вимагали пояснень, просто пісялись у штани, а на роботі мене прозвали Брєжнєвим за безліч значків і орденів, за увесь той металобрухт на моїх грудях. Декілька разів мене навіть побили. Тоді я відповів суспільству таким чином — витатуював на руці свастику і по можливості частіше її демонстрував. Інкубатор міркував так — цей придурок не просто придурок — він найреальніший придурок з усіх, яких ми тільки бачили. Нехай собі живе, і помалу, хворобливо на мене позираючи, звикли до мого існування. Як просто, правда? Всього лише невеличкий проміжок часу потрібен людству, щоб звикнутись з тим, що його відверто і відкрито посилає на хуй якийсь покидьок. А це лише тільки я, мала мураха проти них. Що ж робить з ними, цими нещасними тупими людьми, наша влада? Я відповім — вона їх дрючить так, як їй заманеться. Маніпулює, як пішаками, віддаючи то одного, то другого в жертву задля якихось особистих цілей і потреб. От, холера.

Прохолодне дихання метро, супутниця дратівливого безсоння — попільничка, ригельний замок, на який я зачинився від усіх — усе вказувало на те, що світ котиться у прірву, і я разом із ним. Впаду і розіб'юсь об скелі, об гостре, як лезо, каміння, навіть ворони мого місця не знайдуть. Забудусь у смерті. Забуття — це, мабуть, найреалістичніший погляд на життя з усіх прозорих точок зору, разом узятих. На стіні висить годинник, дешевий, пластиковий годинник і зовсім навіть негарний, але він відлічує найдорогоцінніше, що тільки є у людини, попри всі моральні перешкоди, — час. За рамкою і оргсклом людина не помічає найважливішого — горя. Так і в випадку із забуттям — усі вже настільки звикли бачити життя таким, яким воно «ПОВИННО» бути, що не бачать більше нічого іншого. Коли ти намагаєшся їм пояснити, що за завісою того, що вони бачать, існує ще щось таке, яке теж можна зрозуміти і жити з цим, і життя не буде таким нудним, і можна залишити для нащадків багато цікавого після себе. Стати навіть великим набутком нашої країни — чи це не ціль? Чи це не щастя? Коли я починав про це, або щось подібне, говорити суспільству, котре мене оточує, то воно мені відповідало з подивом: «Слухай, це, звичайно, цікаво, але навіщо замислюватись над дурницями? Без цього можна прожити, а от без того, що в тебе виросте на городі, ніяк. Січеш?». Звісно, «січу». Я січу, що людство, яке відповідає таким чином, і в якого, окрім про городи, немає власної думки, коли перед знанням, на головному місці, стоїть великий, туго напханий шлунок, яке крім того, що само ніхуя не знає, та ще й цьому навчає інших, не повинно отруювати мені повітря — йому потрібна резервація. А скоріш за все вона потрібна мені.

Ми підготували декілька пісень і вирішили з ними починати просуватись, але яким чином це робити? Для того, щоб з нас зробити зірок — потрібен був менеджер, який знає, де потрібно виступати, як домовлятися про концерти, і взагалі вирішує всі питання організаційного характеру. І ще потрібен меценат, який в усе це діло буде вкладавати гроші, котрі потім йому ж і відіб'ються. Цих людей потрібно було знайти. СТОП! А може, є ще люди, які таких людей шукають? І ми вирішили розпочати свій пошук з саме таких людей, в яких можуть бути знайомства в таких колах. Я для початку почав опит усіх своїх знайомих по Києву й поза межами його. Задавав питання на предмет того, чи є у них знайомі, які більш-менш стосуються або хоч мають якийсь хист до музики. Але! Для того, щоб заохотити людину нам допомагати, слід було ненав'язливо продемонструвати цій людині ступінь, або, влучніше сказати, стадію, на котрій перебуває наш спільний з Симком талант. Коротше кажучи, нам потрібен був демо-запис. Запис той можна було б зробити в спеціалізованій студії за допомогою допоміжних пристроїв і за наявності чималих коштів, можна було б записатись через комп'ютер і, зрештою, як це робили наші попередники в старовину — на магнітофонну плівку.

— Ще скажи на бобіни, — сердився Симко, — нам потрібен принаймні комп.

— Слухай, Симоне, я це добре розумію, але звідки нам, жебракам, його взяти?

Я розвів руками і виразив на обличчі нерозуміння. Що я ще мав виражати?

— Можна поїхати в Шполу і записатися в Будинку культури на міні диск. Мені дозводить директор — я це напевне знаю, — розмірковував Симко.

— Можна, — казав я, — можна, але, за який хрін ми туди поїдемо? — потім подумав, почухав, як це буває, потилицю і додав: — Добре, за хрін, то ще одна справа. Коли? Нам потрібно працювати, щоб сплачувати за комуналку, а якщо ми будемо роз'їжджати по Україні, записуватись, — це ж буде тривати не один день, а принаймні три-чотири, може тиждень, це залежно від того, скільки пісень ми підготуємо. А ти знаєш, що чим більше, тим краще. У нас є реальний шанс не повернутися до Києва, хоча б з тієї причини, що не буде куди, бо з квартири нас поженуть поганою мітлою, а бомжувати мені чомусь не хочеться.

— Не хочеться? — перепитує Симко.

— Ні, — мотаю я головою і виказую своє незадоволення — не хочеться.

Симон зітхає:

— І мені чомусь не хочеться. А що ж робити?

— Будемо репетирувати й надалі, а там подивимось по обставинах, — заспокоюю я друга, а в самого на душі коти ригають.

В очах моїх мигичить дощ, а на душі вирує хуртовина.

Я пам'ятаю, наче це було учора, твої написи на стінах.

Виводила моє ім'я на спітнілих шибках сірих квартир:

Моє дитя і моя мати — Україна.

Образливо до сліз, що ти не на своєму місці. Можливо, ще рано, ще не поспіли твої плоди для того, щоб їх можна було б споживати. Є в тебе, як ти вважаєш, талант — так чому ж ти відриваєш від себе шматки, щоб вижити? Чому тебе не годує твоє вміння творити? Ти не такий, як УСІ. Ти твориш: складаєш пісні, вірші, пишеш музику, слухаючи яку, люди в переходах зупиняються і просять ЩЕ, пишеш картини, але не знаєш, як це вміння реалізувати. Як сліпе цуценя, тикаєшся з одного глухого кута в інший, а проходу не знайдеш. Куди не кинешся — ніхто не хоче тобі допомогти. Та й не потрібна тобі якась особлива допомога — нехай би вказали тільки напрямок, а далі впораєшся сам. Ти зможеш обов'язково. ТИ МОЖЕШ! Розбивати стіни чолом — це вже твоя звичка. Які там курси виживання в джунглях Індокитаю? Про що ви таке кажете? Вони і близенько не падають поруч із курсами виживання — і щоб при цьому не опуститися до рівня покидька — у великому кам'яному мішку, де нікому немає діла до того, хто ти взагалі такий і які в тебе проблеми. Руками замахають, і загундосять під ніс скоромовкою: «Не чіпай нас, ми й так заклопотані. Он бачиш, навіть в метро ми весь час поспішаємо, а ти, такий наївний, зі своїми проблемами… Ех ти, дурень». От так воно постійно й трапляється. «Світ не без добрих людей» — це бородате формулювання мене дратує, як комар уночі, що дзижчить над вухом, настирливо вимагаючи моєї крові. У світі, мовляв, ще є добрі люди. Це, виявляється, вимираючий вид такий. Моє ставлення до цього таке — у світі абсолютно добрих людей не буває. Всі клали на тебе і твої проблеми. Усі, починаючи з батьків. Звичайно, роблять вигляд, навіть десь допомагають, але з'являються інші проблеми, і застарілі вже на той час стають не актуальними, але ж вони залишаються. Їх ніхто не відміняв спеціальною постановою. Все це життя поступово, піщинка за піщинкою, крок за кроком робить з тебе егоїста, чия свідомість блукає по пекучих лезах бритви — спочатку болить, а потім навіть кайфово. Звикаєш нікому не довіряти. Читаєш комусь свої оповідання або вірші, і не віриш, коли тобі кажуть, що вони дуже гарні. Вдивляєшся в очі йому — він же очима блукає десь по підлозі. Життя — це не просто термін, відведений для того, щоб його прожити, це випробування на те, чого ти вартий. Якщо ти опускаєш руки, коли в тебе щось не виходить на шляху до мети — гріш тобі ціна. Якщо йдеш невпинно, стискаєш кулаки, коли боляче зціплюєш зуби на холодному вітрі, дивишся застиглим поглядом уперед, туди, де знаходиться твоя ціль, груди твої забирають повітря, щоб додати тобі сили, а м'язи лускають від бажання, яке розпирає тебе зсередини — ти фанатик, і якщо тобі поталанить дійти до мети, якщо на півшляху не звалить тебе безсилля, — ти ПЕРЕМОЖЕЦЬ. Переможцем називатись може далеко не кожний — це велике звання людини, якій його не купили і не подарували на день народження, але яка це звання завоювала, віддала роки життя, літри своєї крові, нервів, стогнала, але йшла, ламала нігті, коли чіплялася за землю, і, все ж таки, перервала фінішну стрічку. Коли кричали, що ця людина ні до чого не здатна, що зусилля марні і шлях невірний. Кричали навздогін, що ти ще, мовляв, повернешся і попросиш. Хера вам! Якщо не загнуся, то я теж дійду — навіть приблизно знаю, куди. Я вже відчуваю запах. Дійду сам, і не потрібні мені ваші подачки. Моє життя не буде нескінченним, нікчемним шляхом — воно набуде кольору ще більше яскравішого за той, який є вже зараз, і засяє так, що засліпить багатьох. Я відчуваю, що це навіть не я кажу — це промовляє сила, яку в собі відчуваю, той хист до мистецтва і те бажання, що волає в мені: «Стань великим. Донеси свою думку до світу. Нехай тебе почують душі і побачить небо. СТАНЬ!». Я обіцяю своїй силі, що стану, і якщо буде інакше, то хай я вибухну від її смертоносного тиску, і мене зневажить якесь недружне до мене видавництво, чи продюсер, що відмовить мені в останню мить мого життя.

Далі все знову повернулось до звичного русла, потекло, як то кажуть, своєю водою. Ми репетирували і жили нашим минулим життям, до якого вже встигли звикнути, от тільки довелось шукати нову роботу.

Симко спав — він на роботу забив, звільнився зі страшного непривітного маркету, і тому рано прокидатися для нього не було сенсу. До того ж сни були цікаві. Це було видно з того, як Симко дригав ногами під час відключок і як солодко стогнав інколи, і щось під ковдрою там собі шурудів. Що саме — не знаю, але інтуїтивне мислення підказує, що недарма то все, недарма… Враження складалося таке, що він кілька діб взагалі не прокидався. Удень він спав, а мене десь носило, і пізно вночі, коли я-таки повертався додому, то лише бачив вогник мобільного телефону на кухні. Оце в чувака інтереси… Симко був по крокви завернутий на мобільниках, чатах, форумах і іншій прилеглій до цього гидоті — я, наприклад, цього не розумію. Як можна проводити свій вільний дорогоцінний час з цим шматком пластмаси. Звісно, я розумію, що це, насамперед, спілкування й таке інше, але, як на мене, то це виразно відгонить якимось онанізмом. Навіть, якщо таке формулювання існує, то збоченим онанізмом. Схоже на комплекс перед суспільством. Засіли по той бік екрану якісь онаністи і дрочать один на одного. Херня це все. Найкраще спілкування — це природне. Щоб там не вигадували, а це безсумнівно так. Хіба не чудово пройтися з дівчиною алеями надзвичайного парку, котрий надзвичайним робиться саме тому, що в ньому гуляє така чудесна пара, як ви? Хіба не здорово, коли чуєш ніжний, приємний голосок коханої тобою людини не крізь рипіння телефонного динаміку, а наживо, уловлюючи її хвилюючий душу тембр, відчуваючи в повному обсязі, як коливання її голосу лунають в тобі, наче музика? Хіба не чудово бачити ці небесного кольору очі навпроти своїх і знати, що вони дивляться на тебе, не ділячи тебе ні з ким, а не на ідіотський екран монітора. Руки… Коли їх тримаєш у своїх руках, то з'являється дивне, піднесене відчуття, що ти відповідальний за ці руки, і відповідаєш не будь-чим, а своєю власною головою. Відчувати тепло її тіла, її дихання на твоїй шиї, розпач при прощанні і несамовиту радість при зустрічі, котру очікуєш кожною фіброю своєї душі, кожною молекулою ДНК в своєму, безпорадному без її присутності, тілі. Погодьтесь — це дуже гарно. Коротше, Симко продовжував мастурбувати, а я йшов спати, сповитий думками про те, як воно гірше, а як краще.

Ми з Сашком ледве розгойдалися зранку — треба ж було йти на кляту роботу влаштовуватися. Пережив звичні вже ранішні процедури: чищення зубів, вмивання пики і, одразу ж, стрибок до їжі. А туалет-то пропущено… Справа в тім, що там вже окопався Сашко зі своїм, знову ж таки, мобільним телефоном, а я, поки ходив, позіхав і чухав дупу, то був випереджений Олексійковим татом, який бігом встиг зайняти чергу. О боги — я цього не переживу. Знову газова атака звіроморального скунса. Він так, зараза, набздить, що я, побувавши після нього в сортирі, забуваю потім, як його звати. Між друзями він Скунс, а до нього звертаюсь, як і більшість зятів до своїх тещ — просто «ВИ». Наприклад — ВИ не забули мотузочку намилити або, а ВИ впевнені, що там 220 V, а то я хвилююсь, як би не лажанутись. Чи розумієте — щоб напевно вже. ВИ не зважайте на мене, я тихенько посиджу, а ВИ беріться за дріт сміливіше.

Подолавши усю смугу ранкових перешкод, ми випарувались за двері.