Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ти здатний розуміти в цьому? — сказала Зажура. — Ти — Матеріаліст і Хам, твоє діло невелике, а ось їй несолодко доводиться зі своїми витонченими фатальними фантазіями, а їх не бракує. Це ж все треба розставити на місця, розкласти пасьянс, а це, ой, як нелегко. Тут неабиякий розум потрібно мати. Куди тобі, імбецилу з послужним списком, до її вищих матерій тягнутися. Ось ти її (Долю) і заперечуєш.

Волохатий від образи засопів так, що аж волосся на ньому сколихнулося, і вигукнув:

— Ти, курво! Чи не хочеш ти сказати, що я тупіший за тебе?

На що Зажура спокійнісінько відповіла:

— Гм, за мене? Та ти тупіший навіть за Тупість, яка взяла тебе під свою опіку, бо й вона така тупа, що зглянулася над тобою.

Складалось таке враження, що волохатий зараз неодмінно полізе битися, і це було цілком можливо. Хам, здавалось збожеволів від образи, що йому, ХАМУ, й нахамили. Скрутив долоні в кулаки і вже зібрався встати з-за столу, як почув лагідний голосок Зажури:

— Ой, здається, що я розсердила тебе. Я бачу, що ти знервований, любчику. Не хвилюйся, дорогенький. Сядь краще на стілець.

І вона владним жестом посадовила його на місце. Він сів, але ще був досить напружений для того, щоб встати і довести справу до кінця.

— Закрий, любчику, очі. Ось побачиш, наскільки тобі стане краще, — все воркотіла вона біля Хама і той знову підкорився.

— Розслаб повністю все своє тіло. Твоє тіло повинно бути нерухомим. Не ворушись. Втомлені м'язи самі не хочуть рухатися — їм необхідно відпочити. Тепер повністю відмовся від свого тіла. Ти не відчуваєш його. Не ворушись. Голова немов наповнюється свинцем. Прожени свої хижі думки. Розслабся. Ти думаєш ні про що. Ти потрапляєш цілком у всесвіт фантазій. Твоя свідомість полишає тебе. Ти чуєш лише голос, голос, голос… голос монотонний і переконливий. Ти віриш голосу. Ти хочеш слухати голос. Тобі подобається. Світ ілюзій чекає на тебе.

Вона плавно вела свою розповідь, і поступово Хамом оволодів гіпнотичний сон. Він схилив голову на груди і вимкнувся. Тіло трохи сповзло по стільці, і руки повисли, майже торкаючись підлоги. Закуняв було і дід, та схаменувся і, перелякано озирнувшись довкола себе, зрозумів-таки, що він при свідомості. Вщипнув себе непомітно і переконався, що він дійсно при власному розумі. Налив чаю і почав сьорбати, наче нічого не трапилось. А тим часом дама продовжувала свій гіпноз.

— Ти птах. Ти гарний, білий птах. Ти летиш над землею розтинаючи повітря крилами. Тобі чужі всі проблеми і радощі землі. НЕБО — ось твоя стихія. Ти самотній птах, величний і неприступний. Лише ти один створений для неба. Ніхто не може злетіти так високо, як злітаєш ти. Бути з небом на «ТИ» — це велика честь.

Тепер ти — море. Ти хвиля. Ти можеш бути спокійною, а можеш і хвилюватися. Можеш пестити тіло плавця, а можеш розбивати своєю плоттю величезні стрімчаки. Лише тобі підвладні долі моряків, що пішли в море на довгі місяці. Ти потрапляєш всюди. Ти вода. Ти пливеш, пливеш, пливеш… ну то й пливи собі далі, а нас не чіпай.

Вона ляснула в долоні, при цьому викрикнувши: «Зникни» — і, неначе мильна куля, Хам розлетівся на мільярди маленьких кульок та відразу ж розчинився в темних кутках кімнати. Присутні тільки спостерігали за тим, що відбувалось. По закінченню вистави всі зробили вигляд, що нічогісінько не трапилось. Та й взагалі, все гаразд. А сама дама, закинувши голову назад і заплющивши очі, глибоко зітхнула. Потім, повернувшись у попередню позицію, теж зробила вигляд, що про Хама, як такого, вона ніколи й не чула. І на тому подиху, що й раніше, продовжила свою розповідь.

Так, у неї розуму буде достатньо, щоб заплутати такий клубок, що не кожному вдасться з ним дати раду, а вже тим більше усвідомити сенс її фатальних фантазій.

Четвертий крок Долі…

Фірма, що утримувала нашу комуналку, люб'язно, але надзвичайно наполегливо запропонувала нам відпрацювати борг, який з'явився внаслідок тривалого безробіття. Це повідомлення прийшло до нас вранці в образі службовця фірми, пана Джури, який теж мешкав з нами в убогій квартирці.

Якщо я працював, скажімо, так собі, потроху граючи в переходах, то Сашко не працював зовсім. Я годував нас обох, давав йому на цигарки і проїзд, хоча він цього й не просив, відчуваючи певну відповідальності за те, що він тут, і тому допомагав Сантьору, як міг.

Сказавши, які речі нам потрібно з собою взяти (з переліку речей мені стало зрозуміло, що це буде будівництво), — нас повезли до якогось легендарного підвалу, про який розповідав нам Джура, де повинна з нашою допомогою відбутися реконструкція, і звідки всі тікали, бо працювати там було неможливо. Та які б жахіття нам не розповідали по дорозі, ми знали, що борг треба відпрацювати.

Чуваки, які нас привезли на місце події, побажали нам удачі, потім чомусь перезирнулись і, хихочучи, як дівчатка на лавочці біля школи, спитали, чи є в нас вазелін, або, принаймні, мило. Ми, звісно ж, здивувались від такого, м'яко кажучи, відвертого запитання. Обурений, як і я, Сашко мене випередив і, вилупивши очі, запитав:

— Що ти плетеш, мудило чортів — які вазеліни?

Чуваки сказали, що то жарти в них такі, вибачились, наче плюнули, хутко сіли в свій автомобіль і, поцокотівши роздовбаним мотором, покотилися, зникли туди, звідки до нас більше ніколи не навідувалися. Мабуть, вони також були щось винні фірмі і, відробляючи борг, притранспортували нас до підвалу зі своїм секретним кістяком у шафі.

Якщо вірити словам водія, то на нас у підвалі має чекати бригадир, який буде нами керувати і вказувати, що і де потрібно полагодити. Ми знервовано перекурили, та все ж натяки на вазелін нас збентежили. Поклялись один одному у вічній дружбі і приготувались, аби там що, стояти на смерть, як у книжках про війну, адже натяки були слизькі, а підвал темний, як дупа негроїда.

— Агов, є хтось вдома? — крикнув я у черево підземелля.

— Може, там живе якийсь людожер? — обережно спитав, начебто сам у себе, Сашко.

— Не знаю, хто там живе, людожер чи ні, але він або глухий, або десь на полюванні.

Я, відразу ж уявив собі цього людожера: розпатланий, міцний, з маленьким лобом і великим членом, який виглядає з-під шкіряних обладунків, і постійно вимагає вазеліну. Деспот з палицею у руках і бородавкою на носі.

Я підібрав дебелого камінця, Сашко, наслідуючи мій приклад, витяг з кущів уламок іржавої арматури, і ми, подумки перехрестившись, повільно і насторожено, як у фільмах про спецназівців, почали спускатися під землю, сходинка за сходинкою лишаючи за собою пройдені метри небезпечного шляху.

Раптом десь в глибині щось жахливо заторохкотіло. Було схоже на крупнокаліберний кулемет, але я цей звук вже колись чув раніше і, покопирсавшись у файлах пам'яті, я пригадав, що цей дражливий шум може належати відбійнику — як виявилось, так воно і було. Ми пройшли вглиб приміщення і зникли в пилюці, яка одразу ж вкрила нам одежу і волосся. Запахло сирою землею і цементом, а може, й нашою смертю; я втратив Сашка, а він, в свою чергу, крізь гарчання пекельного пристрою, крикнув:

— Тарасе, ти де?