Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якось трапилось мені поїхати додому. За тривалий час я нарешті поговорив по телефону з батьками і помирився з ними, їхати мені страшенно не хотілось, і їхав я через силу, але брат підбадьорив і запевнив мене, що в першу чергу я іду до нього, а вже потім до решти. Дома мене зустрічали так, наче я щойно з армії демобілізувався. Наобнімалися і наплакалися. Мене картали, обіймали, цілували, садовили за стіл, бухали зі мною і спілкувались задушевно. Воно все, звісно ж, приємно, але мені швидко остогидло.  Наступного дня приїхала дружина (вона родом з сусіднього містечка) і зі старту заходилася мене пиляти за те, що не надсилаю їй і сину Ромаші грошей, і взагалі, дідько знає, куди подівся: не пишу і, мудило таке, зовсім виявляється, не дзвоню. Я-то розумів, що вона має рацію, але хіба ж я навмисне не надсилаю грошей? Звісно, що ні. На той час моє фінансове становище знаходилось приблизно посередині між гаманцем і діркою в кишені. Можна сказати, що моя скромна персона була на особливому рахунку у Жебрацтва та Злиднів. Що ж я їй, бідолашній, поясню? Я намагався, але до нічого путнього це не призвело — вона ще більше розлютилась. Я стояв і відмовчувався, як в третьому класі перед матір'ю через двійки. Настрій з'явився якийсь солений і висячий, якщо прирівнювати до годинникового циферблату — десь о пів на шосту. Я вирішив хутко консолідувати всі свої сили проти ситуації, яка виникла, щоб, хоч частково, її ліквідувати. Довелося вдатись до хитрощів. Зробивши вигляд, ніби в мене дзвонить телефон, я стурбовано подивився на екран і «зняв» слухавку:

— Ало!?!.. Так. Не знаю, а що? Ну-у, якщо потрібно, то я можу. Завтра? Так, звичайно буду. Все. Ну, все, пока. Так. Так. Бувай.

Мотивуючи все тим, що мені дуже потрібно з'явитися наступного дня в Києві, назавтра я й відбув. Жахливо, соромно, але іншого виходу на той момент не передбачалось, хіба що б захляв, як бездомна собака під плотом, але, на відміну від неї, я б заслаб морально, а тоді хоч стріляйся.

У дорозі задзвонив телефон і пробудив мене від солодкого транспортного сну. Дзвонив Сашко:

— Привіт!

— Привіт, Саня! Що нового розповіси? — питав я, позіхаючи.

— Нічогісінько, якщо не зважати на ту обставину, що нас з тобою звільнили з лісоповалу, — проговорив Сашко і затих, видимо очікуючи на мою реакцію, а відреагував я таким чином:

— І що, ти засмутився?

— Ні, — сказав Сашко.

— Ну, тоді бувай. До зустрічі, — промовив я.

— Бувай.

Сашкове прощання долинуло крізь шипіння якихось дивних радіоперешкод в ефірі прямого мобільного зв'язку, крізь пару сотен кілометрів, крізь різницю станів душі і моральні настрої, а потім зовсім зникло, так само же несподівано, як і з'явилось.

Звісно, що в основі звільнення нас з роботи лежали Сашкові хронічні спізнювання на роботу, оскільки він просипав, але, як пояснював, причиною порушень ним дисципліни були обов’язково пробки на дорогах (на метро!?). Мало того, що він просипав роботу, так він ще приділяв часу на ранковий туалет більше, ніж жінка приділяє собі перед якимось святом, навіть коли повинна сяяти там, як зірка. Сашко, поц, зачинявся в туалеті зі своїм телефоном і не виходив звідти подовгу, а на мої благання, щоб він там справлявся швидше, ніяк не реагував. Спочатку я, з Сашкової подачі, запізнювався теж, але терпець урвався і, прокинувшись вранці, готував на роботу тормозок, снідав, одягався і, виходячи через вхідні двері, вітався з Сашком, який щойно прокинувся.

Перші Сашкові затримки начальник ще терпів, а потім розлютився так, що Сантос навіть деякий час почав прокидатись раніше за мене.

Я взяв кілька вихідних власним коштом, щоб з'їздити додому, а Сашко, мабуть, знов узявся за «пробки», і тому його поперли до дідька, а я просто потрапив під роздачу. Я зовсім не шкодував за втраченою роботою, навпаки — був радий таким змінам і тому, що відбулися вони спонтанно, і що до цього я не прикладав зусиль, і з власного бажання. Доля. Це все доля. Ніколи не відомо, що вона готує — така вже вона таємнича і несподівана. Це стає помітно-тільки тоді, коли звужується коло, історія окремого випадку наближається до кінця і вказує нам на суть усього дійства, про яку ти навіть не здогадувався. Звільнюють тебе, наприклад, з роботи, а ти знаходиш іншу, ще кращу і живеться тобі легше, і приємніше віддавати час свого життя на благо власного гаманця — це дуже примітивний приклад, але ж бувають набагато заплутаніші й складніші, так що завжди потрібно чекати весни, коли розтане сніг і можна буде побачити, де розкидане гімно.

Я вирішив поки що не працювати. Надумав собі, що ходитиму з гітарою і гратиму в переходах — так собі на життя і зароблю. А взагалі-то, я був завзятим фаталістом і вперто вірив у те, що Її Величність Доля, обов'язково вкаже мені курс по якому я повинен рухатися і вітер надме на моєму кораблі вітрила, і попливу я назустріч невідомому задля пригоди, задля відчуття волі, задля пошуку щастя. І я вийшов на підмостки підземних переходів. Виплив на них, як фрегат, наскрізь просякнутий духом волоцюжництва. Можливо навіть, як підводний човен, — обережно так долонями розгортаючи жабуриння й очерет.

Бачення третє

— Ось я не зрозумію ніяк: Доля, доля… Ви всі каркаєте, немов круки на горісі, весь час тут про неї, що вона така розумна, і їй все підвладне. Я не розумію… Припустимо, я в неї зовсім не вірю, — відізвався мужичок з пласкуватим лобом і крупним носом-картоплею. Він був наділений густою рослинністю на тілі, що наглядно демонструвала його футболка, з-під якої, стирчали чорні завитки. М'ясисті губи й приховані під надбрівними хащами поросячі оченята теж не додавали йому інтелігентного виду, і на Толстого він схожий також не був. А робився він схожий на мурчика, який дві години тому із зони відкинувся. Зовнішність чоловіка належала більше до злочинного вуркаганського світу, ніж до того товариства, в якому він перебував нині.

— Я ніколи її не бачив і не чув, — продовжував він — а тому і не можу довіряти і, тим більше, вірити в те, чого не знаю та не розумію. Я…

— Не якай так голосно, а то вона і з тобою зіграє злий жарт, наприклад, підкине ще волосся до того, що вже є — перебив його на півслові дід. — Я старіший за всіх і мудріший, отож, знаю Долю далеко не по чутках. Один з прикладів зараз вам хочу розповісти.

Ніхто не наважився завадити діду, а вірніше — не встиг. Похмура дама тільки й спромоглася, що клацнути язиком, а плосколобий — почухати свою потилицю і подумати: «Чому дурні чешуть маківку, а розумні лоба?». І дід, від задоволення крекнувши — як те роблять старі люди — і, вмостившись зручніше, розпочав історію, якою одразу ж усі пройнялись. Повільно, не поспішаючи, дотримуючись всіх потрібних акцентів і використовуючи театральні паузи, залунав його скрипучий голос, який, з огляду на розповідь, трохи навіть злагіднів і набув приємнішого відтінку.

…Увійшовши до своєї запилюженої кімнатки, Андрій зняв бушлат, кашкет, і тренованим, звиклим рухом кинув все це діло на ліжко. Нікуди не поспішаючи, втомленою ходою, підійшов до старенького письмового столу, відчинив шухляду в тумбочці, що ненав'язливо стояла поруч, і витягнув звідти нерозпечатану пляшку горілки та склянку, якій на роду було написано пилом не припадати. Склянка з грюкотом приземлилась на столі. Потім по-джигітськи Андрій скрутив шию у півлітрачки і щедро почав лити вміст пляшки в гранчастий резервуар. Наповнивши його майже через край і відставивши пляшку набік, він взяв гранчак та, підвівши очі догори, перехилив. Гримнув нещасною склянкою по кришці стола, і почав нюхати власний кулак, крекчучи від міцної горілки. Потім, винюхавши усі запахи і не чекаючи довго, швидко повторив ту саму процедуру. Осушивши пляшку і донюхавши міцний, вкритий диким волоссям кулак, голосно видихнув повітря і навідліг вдарив по посуду на столі. Пляшка і склянка, котра вірно несла свою службу, осколками розлетілись по брудних кутках кімнати. Андрій, хитаючись, каламутними очима подивився їм вслід. Сфокусувавши погляд на стільці, він схопив його за спинку і, розвернувши сідалом до себе, звалився на нього важким мішком. Затулив обличчя обома долонями і заплакав. Ні, не заплакав — заридав. Тіло трусило, як в лихоманці. Видаючи неприродні завивання, Андрій буквально видирав волосся з голови. Здавалось, що стану, в якім опинився Андрій, скоро і кінця не буде, але схлипи тривали недовго. Він витер обличчя рукавом і глибоко зітхнув.

За весь цей час, йому вперше стало дуже самотньо; так самотньо, що навіть пляшка, себто горілка, що в ній знаходилась, не змогла вдіяти нічого і була безпомічна в цій ситуації. Рідина, яка є першим, звісно, в своєму роді, товаришем в стані депресії, і, залежно від глибини і характеру стану, або виводить з нього повільно й обережно, надавши можливості в супроводі туманного хмелю, як слід посумувати, або, навпаки, заглиблює в депресію, і павутинням обволікає мозок, не випускаючи зі своїх липких обіймів. Неначе чорний, химерний восьминіг, який своїми щупальцями впивається в кожну нейроклітину і стискає її так міцно, що можна відчути пульсування крові у венах його кінцівок, в котрі качає її помпою серце — чорне серце сутінкового, багатолапого смутку.

І перед вологими очима попливло все прожите життя. Усі ті миті радощів, котрі висвітлюються в пам'яті яскравими зірками, дивлячись на які, пригадуєш з посмішкою на обличчі особливості тієї чи іншої сріблястої події. Усі ті миті радощів і роки нестерпного, терзаючого душу болю, що чорною, без надії на просвітління, плямою засів в голові й, зробивши там прірву, втягує туди всі соки життя, перетворюючи їх на отруту. Так, він, як ніхто, знав, що таке сум.

Дитинство він пам'ятав погано. В пам'яті висвітлювались далекі радянські часи: його батько, офіцер флоту і красуня-мама. Він, білобрисий малий, на велосипеді з трьома колесами, крутить ноженятами педалі так, що вони аж мигкотять перед очима батьків. Вони сім'єю гуляють по алеях парку, в якому кошлаті дерева вибудовують для них зелені, затишні коридори. Свіжопофарбовані лавки стоять по обидва боки і чекають на осінь, яка невдовзі має початися і засипати їх своїм космічного кольору листям.

Батько сміється і показує рукою кудись в далечінь, а мама, молода і гарна, посміхається і обіймає тата. Андрійко теж туди дивиться, але нічого веселого там не бачить — там будівництво, всього лише велетенський, багатоповерховий, сірий і недокінчений будинок. Ох, ці дорослі розмови… Розмовляють про щось таке, не одразу їх і зрозумієш, або таке заженуть, що й голову зламати можна, поки дотямиш, про що йдеться в тих балачках.

Далі пам'ять вирізає нові сюжети… Андрій — школярик. У класі вже, мабуть, дев'ятому. Не відмінник, але в одному ряду з першими за успішністю. Виходить зі школи і йде через шкільний двір додому. Кінець занять — думка про це супроводжується зазвичай подихом полегшення. Але йде не через парадний вхід у шкільній брамі, а крізь дірку в огорожі, що знаходиться за майстернею — так швидше. Впевнено крокуючи, Андрій думає про книжку, яку почав читати двома днями раніше — вона написана про якогось д'Артаньяна та про трьох його товаришів-мушкетерів. Ось де справжня чоловіча дружба. Героїчні пригоди цієї компанії не давали Андрію спокою. Як же йому хотілось бути схожим на них хоч трішечки. Шалений успіх у жінок, бравада, вміння битися, протистояння ворогу на смерть, яка їх ніскільки не лякає, бо вони захищають такі речі, як правда, честь і абсолютна віра в непорушність чоловічої дружби — за таке і померти не шкода.

Замислившись над карколомними подіями книжки, він не помітив, як зайшов за будівлю майстерні. Там стояли хлопці з десятих класів і палили цигарки. Поруч із ними труїлись нікотиновим чадом і декілька дівчат — вони ковтали дим, дещо через силу, і відчайдушно робили вигляд модних та дорослих. Серед них була і перша красуня школи Аня Радова. Уся компанія перебувала в піднесеному настрої — гомоніла і веселилась. Раптом, в пориві веселощів, усім відомий хуліган і дебошир, Микола Терешко, підійшов до Ані ззаду і, схопивши її цупко за коси, потягнув на себе. Аня, виявивши неабияку стійкість, звільнилась, назвавши його при цьому придурком. Але Микола не вгамовувався, і вхопив її за сідницю. Вона, обурившись, дала йому ляпаса, а Микола штовхнув її в плече. Андрій, що начитався про геройські вчинки, перебуваючи все ще під впливом прочитаного, одразу ж кинувся на Миколу, відстоюючи честь мадмуазель Ганни. Він збив Миколу, котрий був упевнений в безкарності, з ніг, і впевнено, всівшись зверху, почав стусати його по обличчю, яке швидко перетворювалось, щонайменше, на морду. Микола намагався оборонятись, але Андрій, що вже тоді займався спортом, не давав Миколі оговтатися. Він бив його й бив. Миколу вже почало вимикати, як Андрій відчув чиїсь міцні руки на своїй шиї і плечах — то були Миколчині друзяки. Вони відійшли від легкого шоку й побачили, що їхній товариш не в змозі дати собі раду, і поквапились на допомогу. Андрія стягнули з переможеного, кинули на землю і почали копати ногами, не надаючи жодної можливості підвестись. Через приблизно п'ять хвилин екзекуцію було закінчено. Хлопця облишили, і Андрій, тримаючись за огорожу, ледве підвівся на тремтячих ногах. Лівий бік болів нестерпно, обличчя почало запухати. Весь в пилюці, зі скуйовдженим на голові волоссям, Андрій почав повільними рухами трусити розірваний піджак і штани. В цілому, виглядав він жалюгідно і навіть комічно. Микола, що прийшов до тями, і його друзяки дружно реготали, а в унісон їм хихикали дівчата. Демонструючи рівненькі, біленькі зубки, сміялась над героєм-мушкетером, який не зміг реалізуватися, і перша красуня школи Аня Радова. Андрій тоді присягнув собі: ніколи в житті не мати справи з дівчатами взагалі. Природно, що він не дотримався своєї обіцянки.

Згодом, через багато років, він, молодий офіцер, лейтенант Військово-морського флоту Збройних Сил України, тільки-но закінчивши училище, був прикомандирований до судна «Славутич», де справно ніс службу, роблячи семимильні кроки по службовій драбині. Позначилися і наполегливість, і роки навчання в інституті, який закінчив з відзнакою; та й вміння налагоджувати стосунки з різного характеру людьми давали неабияк про себе знати. Керівництво не могло натішитися молодим офіцером, що розпростував крила з погонами, і його, як тільки траплялася нагода, підіймали в званні все вище й вище, від чого погони все важчали й важчали.

Коли зустрів її, то вже був у званні капітана-лейтенанта. Це була молоденька особа в обтягуючих гарну фігурку джинсах, що тільки-но приїхала в приморське місто в гості до тітоньки на літо. Познайомились вони невипадково. Андрій вже втретє зустрічав її в одному й тому самому кафе. Вона завжди сиділа сама, пила каву або сік — і як видно було з усього — страшенно нудьгувала.