Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми дуже мило поспілкувались. Дівчина, як дзвіночок, теленькала мені про своїх друзів, котрі теж були готами, і про те, що неодмінно мене з ними познайомить.

Світ готів! Невже я туди потраплю?

Власне, неформальний рух київської молоді здавався мені організованим, чітко розділеним на групи, в яких всі живуть за своїми неписаними законами, що у цих, здебільшого, молодих людей, є філософія і, вдягаючи чорне вбрання, вони знають, що роблять. Касти. О-о! Мені здавалось, що вони обрані для такого життя і знають про нього все: запах ночі, могильну тишу цвинтарів, сум, справжній сум, котрий надихає їхні молоді та свіжі голови на мудрі думки, і думки ці, подібно до висловів давніх філософів, такі ж влучні, свідомі, відчайдушні, сміливі і завзяті, що знають навіть мікроструктуру того кольору, в який пофарбовано їхнє життя.

Вона називала себе Мерілін, тому-що у нефорському русі всі себе якось називали (як хто вигадає, тобто на що вистачить уяви), але я перепитав її справжнє ім'я і вона посміхаючись відповіла:

— Альона. Та ти на нього не зважай — я люблю коли мене всі кличуть по «ніку».

Я спитав у Альони (в процесі усього нашого знайомства жодного разу не назвав її Мерілін — мені ця гра не дуже подобалась — про її погляди на життя, які філософія і призначення руху, до якого вона належить, та що вона вважає готикою.

У відповідь мої вуха почули невиразне бурмотіння про якісь сфери, частки душі, свідомість і підсвідомість, а очі побачили, що вона була розгублена і не могла навіть сформулювати думку, та й зовсім не орієнтувалась у питанні. Від тих вершків, що вона нахапалась невідомо від кого, і до корінців була така сама довга дорога, як від пірсингу в пупі та пляшки пива в руці до бібліотеки і пізнавальної книжки в тихому читальному залі. Альона була молодою і, як я з'ясував, несвідомою настільки, щоб молоти дурниці, котрими вона мене годувала добрих півтори години. Слухала готичну музику, вважала, що через це має повне право вважатися готом. Та, попри все вона мені сподобалась, і ввечері я пішов з нею гуляти. Альонка потягнула мене на Петрівку — знайомити з друзями.

Поїзд метро їхав швидко, та я мав дещо швидше і прудкіше за нього — мої думки. Вони вже були на Петрівці. Ми весело жартували, тому час минув непомітно. Не встиг я отямитися, як переді мною, наче з-під землі, виникла зграя нефорів викличної зовнішності. Назвавши кожний свій «нім» (по яких ці люди себе ідентифікували), вони, природно, захотіли взнати і мій «німчик».

— Йозеф! — назвав я себе, задерши догори носа і виліпивши на обличчі, щонайменше, арійський образ.

Товариство перезирнулося, утім, ворожості в їхніх очах я не побачив — мене прийняли.

Ми добре провели час: грали на гітарі, зловживали пивом і спілкувались. Я вже не задавав своїх каверзних питань, а просто мило, хоча й уважно, крізь легкий туман хмелю, уважно спостерігав за кожним з них.

1) Берсерк — шістнадцятирічне дитя в шкіряних штанях і з пухом на тому місці, де у чоловіків, за усіма законами фізіології, повинна рости борода. Світле волосся, блакитні очі, миле, майже дівоче обличчя. Якби Берсерк був собакою, то безперечно англійської породи. Взагалі, чоловік нешкідливий, але й корисного від нього я почув менше, ніж з’їв їжі того пісного для мене дня.

2) Елоріен — дівчина Берсерка. Нічого особливого. Якщо не вважати за особливість те, що вона вже виглядала досвідченою самицею і була набагато доросліша за свого обранця. Ще б пак, обкрутила молодого, симпатичного хлопчика і рада, що відкусила від життя бодай якийсь смачний шматочок. Трохи сутула, невиразні риси обличчя — така собі типова сіра миша з жовтими зубами.

3) Просто особа — органічна істота, переважно людина, стать чоловіча, з помірною волосистістю… утім, ця людина вирішила залишитися невідомою. Він не привітався, і його обличчя виразно свідчило, що йому ця компанія не подобається, а знаходиться він в ній лише через дівчину на ім'я Олена, яка, хоч і була в готичному прикиді, ніяких німічних матюків собі не вигадувала, а назвалася просто, попередньо виставивши руку вперед для поцілунку:

4) Лєночка.

Я, звісно, руки не поцілував, позаяк був нашуганий вірусом туберкульозу (жарт, га-га), але доброзичливо посміхнувся і, обережно узявши її протягнуту кінцівку двома своїми пальцями, потрусив, імітуючи церемонію привітання.

5) Вікінг — особа, яка невідомо чому трималась за свої ребра, мовляв, побував у бійці. Мені здалось, — а так воно, либонь, і було — що він просто набиває собі ціну перед дівчатами і ненав'язливо демонструє, який з нього герой. Особливо Вікінгу подобалось, коли його жаліла Олена: тоді він складав губи у трубочку і ухкав щосили, як поранений гібон. Розпатлане, наче в казкового лісовика, волосся стирчало віхтями в різні боки, хитрі очі брехуна і неприємне розташування підгнилих зубів у роті, створювали враження, я б сказав, трохи відштовхуюче. Він безперечно належав до яскравого типу балаболістів і тараторів, бо безперестанку торохтів, як задрочений мопед. Так вже вийшло — я спілкувався частіше з ним, ніж з іншими — треба було ж якось підтримувати бесіду.

6) Тон — останній персонаж цього феєричного набріду, до якого я потрапив з ласки Долі. Як же я був здивований, коли Альона, дівчинка, на яку я поклав око, снуючи плани щодо подальшого розвитку наших стосунків, вона навіть подобатись мені почала… так-от, Альона підійшла до цього акселеративного юнака, і вони, захлинаючись власною слиною, почали лизатись, навіть відчайдушно вилизувати один одного — він був її хлопцем. Приємного було мало — менше, ніж дірка в дулі миші, яка щойно народилась на цей немилий і такий, падло, складний світ.

Із Альоною мене Доля зводила ще кілька разів, тому що ми, як стало потім відомо, працювали на одному й тому самому майданчику, тільки вона трохи далі від мене, а решту нових знайомих я зустрічав у різні часи, в різних місцях і при різноманітних обставинах. Якось у мене з ними не вийшло тісної дружби — нудні й нерозважливі. Можливо, що і я не подарунок в сріблястій обгорточці, але те, що це коло людей мені не підходить — я зрозумів майже одразу. Про що можна говорити з людьми, які намагаються вважатися інтелектуалами, хоча такими не є? Я теж не належу до атлетів, у яких сіра речовина — найпотужніший м'яз, але подаю себе перед людьми-таким, яким є — не більше і не менше. Не зариваюсь і не цибаю вище голови, хоча інколи хочеться, наказуючи собі, як собаці: «Не можна, фу!». Врешті-решт, усі ми люди. Але попри все, мені ця компаха все одно не подобалась і я дуже швидко звідти вшився.

Прийшов додому весь у роздумах. Сашко тільки-но зварив суп і почав мене припрошувати:

— Сідай поїсиш, гуляко, а то носить тебе, як волоцюгу якогось.

А оскільки я зголоднів, то на Санькову пропозицію відповів неодмінною згодою:

— Красно дякую, друже, — промовив я і всівся за наш ящик з-під телевізора, який ми інколи називали столом.

Бачення друге…

— Красно дякую, — промуркотів красунчик і, подавши спину трішечки назад, закинув ногу на ногу, а потім склавши долоні в замок, обхопив ними коліно. Симулюючи зацікавленість, він перетворився на саму увагу. І зауважу, не тільки він.

Зажура, поклавши лікті на стіл, схилилась над ним, і з виглядом, наче збирається довірити товариству страшенну таємницю, не поспішаючи, почала свою розповідь…

Історія ця трапилась в невеликому австрійському містечку, що називалось Барнау.

Літній ранок для рабина місцевої синагоги почався з сонця, яке зазирнуло в незаслонені вікна його помешкання.

Сонячний промінець, нечутно для людського вуха, підкрався до покараного часом, зморшкуватого обличчя. Рабин примружився, повернувся на інший бік й нарешті розплющив очі. Підвівшись із ліжка і йдучи надвір до умивальника, він, за звичкою, що вже пустила міцне коріння, засипав словами вдячності свого Бога за те, що той подарував йому новий чудовий день. Облив себе водою і, фиркаючи та хапаючи ротом свіже ранішнє повітря, подивився догори, на небо — день починався прегарно, і начебто не віщував нічого лихого. Причепурившись та посмакувавши легким сніданком, Ізраїль Мойсейович Лівензон (так звали рабина), одягнувся і вийшов з дому. Він вирушив у справах на другий кінець містечка, до свого приятеля, до якого ще вчора обіцяв зайти на чай.

Як виявилося, рабин був завжди бажаним гостем. Бо ж вважався чоловіком досвідченим і мудрим. Тому він користувався великим авторитетом, і в містечку навіть взяли за моду запрошувати рабина до себе в гості. Мовляв, якщо той заходить і сидить довго, п'ючи чай, це має означати, що господарі теж розумні люди, і з ними є про що говорити такому розумасі, як наш рабин.