Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я згоден терпіти злидні, я буду вести життя, гідне мешканця Спарти, і кажу, що це мене не похитне і не оплавить, а тільки загартує. Скажу лишень, що коли ми не скористаємось цим шансом, іншого в нас просто не буде. Коли дивлюсь в майбутнє, так, потайки заглядаю, то бачу старого діда, якому усього сорок років, у якого є лише мотоцикл, гітара і геморой зі збільшеною простатою. Це всё, звісно, не так уже й зле, але річ у тім, що там не має того, чого я хочу побачити. Я хочу бачити ІНШЕ. Не знаю, як вас, хлопці, але мене таке майбутнє зовсім не влаштовує.

Я хочу бачити ІНШЕ. Я хочу залишити після себе не купку жалюгідних спогадів, які розвіються з часом і помруть разом з тими, хто їх зберігав, або, навпаки, не міг їх позбутися. Я хочу пам'яті. Ні, не вічної пам'яті, хоча не буду казати, що не претендую на неї також. Так, може, це й хвороба, психічний розлад нервової системи, такий собі маніакально-депресивний психоз, викликаний надмірно завищеною самооцінкою, чи ще щось… Але я не відступлюся від свого. Це життя дано моїй свідомості лише один раз, і свідомість моя, розриваючись, кричить. Я чую, як від напруги лускає шкіра на її обличчі, як розходяться шви від відчаю і потреби. Я відчуваю її потребу. Боротися або вмирати. Серед загиблих бути не бажаю, — відрізав я і глянув на слухачів: Славко, за звичкою, відкопиливши нижню губу, дивився на мене, кліпаючи, блакитними велетенськими дзеркалами своєї, по-дитячому світлої і наївної, душі. Юрко, насупивши брови, замислено дивився на колонку. Барабанщик Мирон, сидів на колонці, в котру втиснув свій погляд Юрко і стукав по ній паличками. Мене підтримав лише Симон. Симон, серце нашого колективу, яке неодмінно стукає в такт — я впевнений, найкращій музиці світу — музиці життя.

Я розповів про умови і перспективи життя в комуналці, правда, сам бачив їх дуже невиразно, хоча й не мав сумніву в одному — буде нелегко. Юрко, Мирон, Славко, ті, хто навчався, відповіли, сумно трусячи гривами, відмовою. Симон не вчився ніде. У нього, як і в мене, в житті була єдина улюблена справа — музика, і справу цю він любив, поважав і дуже добре вмів грати. Але Симон не міг одразу їхати зі мною — у нього була дуже страшна хвороба, що називалася цукровий діабет. Це справді важко, однак він погодився. Начхав Симон на старе життя і приєднався до мого спецзагону мисливців за щастям. Йому потрібно було через місяць лягати в лікарню, а потім він обіцяв приїхати, і я, звісно, був цьому надзвичайно радий, але їхати було потрібно реально зараз, а грошей в мене не було зовсім. Сказавши, що репетирувати не буду, і позичивши у Мирона грошей, я поповнив рахунок і почав телефонувати друзям, які, з ймовірністю бодай на два відсотки, захотіли б зі мною поїхати. Я вже витратив майже усі гроші на рахунку й почав надсилати повідомлення — так дешевше. На мій поклик відгукнувся Сашко Брагар, мій товариш, з яким я любив покурити та часом випити чогось міцного. Взагалі, дуже веселий хлопець. Він зізнався потім, що отримав від мене листа, коли сидів у туалеті. З часом я зрозумів, що друга, оголена на той час, половина його тіла, власне, й змусила Сашка піти «подумати» й була йому радником в тій ситуації. Та попри все, Саня мене дуже виручив і влаштовував цілком. Він позичив грошей у своєї мами, яка позичила їх у добрих знайомих. Мені ж ніхто не давав — усі образились на мій спонтанний від'їзд й через те не захотіли мені допомагати. Не надто глибоко замислюючись (кожна секунда була дорога), я заклав свою відеокамеру в ломбарді за п'ятсот гривень. Розрахункові гроші з моїх бубликів повинні були перерахувати наприкінці місяця, і я, залишивши інструкцію, як отримати назад камеру, та написавши на дружину доручення на отримання моєї зарплатні за два місяці, взувся, одягся, звалив сумку з усяким гімном, яке може в новому житті знадобитися, на плечі, подався у свою велику мандрівку…

Із Сашком ми домовились зустрітися на вокзалі об одинадцятій ранку. Він, як завжди, запізнювався. Я дуже нервувався, але в глибині душі знав — він обов'язково прийде. Ще через п'ять хвилин подумав, що ні, він просто не може не прийти. Ще через десять думав, що це знаки долі й це падло зовсім не з’явиться. Аж ось я звеселів, усі погані думки мене покинули — іде нарешті. Тягне здоровенну торбегу. Я кинувся йому на допомогу, ледь на радощах не розцілувавши Сашка.

По приїзді нас зустрів Макс і повіз селюків до нашої майбутньої домівки. Усе навколо сяяло, як у казці, або в кіно. Вітрини магазинів яскріли гарними товарами, реклами блищали та мерехтіли, ми навіть розгледіли кілька неформалів — отож, все було нове, цікаве і до болю незнайоме…

Ми приїхали на «Республіку», хвилин з п'ять пройшлися пішки по багато облаштованій вулиці Горького. Я все думав, невже ми оце серед оцієї усієї розкоші будемо жити?

— Так, будемо, — всміхаючись, і ніби жартома, мурчав Максим.

Я це що, вголос сказав? Оце так замріявся.

Невдовзі, коли ми зайшли за ріг, біля казино «Тайм-аут», до мене дійшов Максів гумор. Ми опинились у закритому від вулиці Горького дворі, де стояв будинок. Будинок цей будували ще либонь полонені німці під нагаями гордих від перемоги радянських наглядачів. Облуплений і страшнючий чотириповерховий домина з вивернутими невідомо якими бугаями парадними дверима. Побиті вікна шкірилися скляними зубами, а в деяких місцях взагалі були відсутні. Щілини товщиною з палець протягувались по будівлі, як блискавки, з потаємним наміром розчахнути будинок на шматки — я навіть трохи захотів додому в цей момент. Посмішка, викликана побаченими на Горького пишнотами, згасла так швидко, що я не мав певності, а чи була вона взагалі. На Сашка не дивився зовсім — не хотів себе засмучувати ще його виглядом. Я зібрав докупи усю свою мужність і зайшов до парадного услід за Максом. Не знаю, чому парадне так вперто називають парадним — це мимоволі асоціюється в мене з чимось святковим, але в цьому випадку святкувала своє свято і необмежену владу сама Анархія і побратим її, Хаос. Стіни, котрі колись, мабуть, були вкриті штукатуркою, прикрашали видряпані цвяхами написи: «Ася жирная», «таракаша» і ще багато слів, котрі пишуть на огорожах, стінах і сортирах, де вони мають контекст ще непристойніший.

Макс провів нас на четвертий поверх (я здивувався, що це не горище), відчинив нам двері, біля яких був видряпаний напис «Жопа», і я, мовивши:

— Фух. Ну, жопа так жопа, — подумки перехрестився й увійшов до помешкання.

Невеличкий розмір кімнатки дивував…

Бачення перше…

Невеличкий розмір кімнати дивував… Дивував безпосередньо тим, що, незважаючи на її не особливо велику площу… СТОП! Доречніше сказати мізерно-кумедну квадратуру, в ній помістилось, не мало й не багато, аж цілих п'ять осіб.

Власне, сама кімната у цій комунальній квартирі була вбогим приміщенням у стилі радянських часів, десь у якому-небудь Чорнобилі, що її всі забули, і за добробутом та охайністю якої довгенько, як на мене, не стежили. Шпалери, що звисали клаптями на пожовклих від часу стінах, вочевидь, давно вже втратили будь-який натяк на візерунки. Одна стіна була повністю завішана дерев'яними рамками і просто рамочками, в яких були, за закопченим гасовою лампою склом, чорно-білі фото з зображеннями невідомих осіб. На одній фотокартці невідомий тримав косу і привітно посміхався в об'єктив камери, а на другій — інший невідомий тримав граблі. Другий невідомий насправді був невідомий, тому що на його обличчі, здається, внаслідок хімічних реакцій натрію, з часом поселилась здоровецька іржава пляма. Пляма ця прикривала собою шмат природи, що була тлом, і діставала аж до грудей об'єкта, так що особу його, навіть в тому випадку, якби він, якимось дивом виявився комусь відомим, аж ніяк не вдалося б ідентифікувати. На інших світлинах було, якщо не те саме, то майже таке. До віку косарів і загрібальників ще належала люстра-абажур — вона, в напіврозваленому стані висіла під стелею і, звісно, нікого собі не чіпала, але в принципі… без жалю і співчуття на неї неможливо було дивитись. З-поміж усіх приваб та окрас жалюгідної кімнатки можна окремо виділити ще самовар, що замурзаний і вкритий шаром окису різних кольорів, бундючно примостився на столі. Круглий, великий і вкритий чистою скатертиною(!?)… стіл, був, мабуть, чи не найпривабливішою річчю в убогій квартирці, яку ми тільки-но побачили. То тут, то там, здебільшого за столом, сиділи дивні суб'єкти, зовні схожі на людей. Ні, вони, були зовсім як люди, але люди, в принципі, смертні, а ці… Вони живі настільки, наскільки може бути живий, загалом, людський розум, її (людини) бажання, настрої (себто емоційні підйоми й падіння) і таке собі інше, властиво, людське — Якості. Якості людей, ось так просто, сиділи в кімнаті, в наскрізних просторах, десь біля країни Сновидінь, в Забутті, де зустрічається Минуле з Теперішнім, Минуле з іншим Минулим, Існуюче з Ніколи Не Існуючим, Можливе з Не Можливим… Десь, далі — у прірвах Іншобуття, у задзеркаллях Античасів, пили вони чай і бесідували.

Розмову вело двоє молодих осіб… статі, я б сказав, різної — вони сперечались. До їхньої розмови вряди-годи вставляв свого гострого носа вельми симпатичний дідусь з білою хмарою солодкої вати на підборідді, з кошлатими білими бровами і, як вже згадано вище, гострим, сухим носом, що чимось нагадував дзьоб крука. Дідусь був худої комплекції тіла, і рослинність на обличчі, стилістику якої він, безперечно, підгледів у якогось Діда Мороза, йому зовсім не пасувала, але він пильно за нею стежив: акуратно підбривав і підрізав ножицями.

— Я тобі, Зажуро ти моя Сумнісінька, заявляю ще раз: «Так часто проникати собою не потрібно — задушиш, як два пальці в чай. Зіп'ється народ, хвєрштейн? Оптимізму побільше. Радіти люди повинні частіше, ніж сумувати. Ми про добробут і благо людей піклуватися повинні, про позитивне налаштування погоди в їхніх душах. Як не ми будемо це робити, то хто ж…? Радісніше потрібно бути, радісніше», — розділяючи слова на склади й акцентуючи на кожному з них, казав молодик. Зупинився на мить, швидко сьорбнув чайку, і продовжив. — Я ж кажу: «Радісніше, а то, розумієш, ходять і ходять, неначе гімна, вибачте за гострий вислів, об'їлись. А все ти, сестричко, винна».

Той, хто говорив ці слова, був блондинчиком, з волоссям, зачесаним назад, обличчям рожевого кольору і грайливими рум'янцями на щоках. Вдягнений він був у новий чорний фрак, при метелику, чорні штани і лискучі черевики. Увесь він був настільки акуратний, що, здавалось, поява навіть незначної пилинки на — ньому, може викликати в цього костюма крик жаху. Розмову він провадив з прив'ялою дамою, яка була повним його антиподом: моторошне бліде обличчя з ледь помітним, зеленуватим відтінком. Правильні його риси додавали, звичайно, симпатії, але стосовно потойбічних стандартів. На ній була чорна блуза з білим мереживним коміром, довга спідниця, схожа на килимову доріжку, в яку начебто її загорнули. Якщо б дамі на голову накинули траурну вуаль, то вигляд її, дещо нетривіальний, мало б змінився — настільки вона була зажурена й сумна. А ще вона безперервно палила. Робила це, видно, за давньою звичкою, дуже вишукано: завжди своєчасно струшуючи попіл з цигарки в схожу на войовниче налаштованого їжака попільничку. Цигарка її закріплена була в довжезному мундштуку, що значно полегшувало досягання до попільнички.

— Навіщо ж так багато радощів ти хочеш подарувати людям? Вони сумувати повинні більше, а сумувати, значить думати над тим, що є причиною суму — помилки, тощо. Коли навчаться менше помилятися — зробляться розумнішими. А оптимізм… Що таке оптимізм? — спитала вона в юнака і, не чекаючи на відповідь, продовжила: — Оптимізм, тобто ти, — це тупа, майже дитяча, віра в диво, а дива, як такого, не існує. Зате є Доля — ми це знаємо всі. Наша господиня. Керуючись нами, Якостями, людина й вибирає собі Долю. Зауваж, не СВОЮ долю, а СОБІ… Різниця в тім, що перше надало б їй право обирати життя і самостійно чинити в ньому вибір, обираючи лише, чи праворуч йому рухатись, чи ліворуч. А друге, дає ій можливість лише обирати. У неї є декілька життєвих варіантів, і з них вона обирає найбільш прийнятний. Людина, тільки народившись, поставлена в жорсткі рамки. Усе її життя вже давно зумовлено Долею. Внесені зміни, графіки зросту й падіння, виведені формули життєвих ситуацій. Абсолютно всі нюанси передбачено заздалегідь, — говорила повільно бліда дама, раз по раз торкаючись до попільнички цигаркою.

Але тут, як вихор, вдерся до розмови, встромляючи свої п'ятдесят (я б навіть сказав, сімдесят п'ять) копійок, дідусь:

— А я вам кажу, що усього повинно бути в міру. У правильних пропорціях, — тріскотів, як незмащені завіси на хвіртці, голос дідусика. — І сумувати потрібно, і радіти. Не факт же, що одне — хороше, а інше — погане. Усе це дуже відносно. В хорошому є щось від поганого, а в поганому, навпаки — від хорошого. Так, так, і ще двадцять сторіч підряд так. І не намагайтесь навіть зі мною сперечатися — бо я ж Мудрість.

Дід, поки доказував свою теорію, трохи розчервонівся, та невдовзі він став буряковим, почувши таке:

— Не всюди ти й потрібен, я тобі скажу, — промовив педант-акуратист.

Якщо б дідусь був людиною і жив би людським життям, з усіма фізіологічними властивостями і особливостями організму людини, то можна було б побоюватися, що для нього існує висока ймовірність отримати справжнісінький міокардів геморой на серці.

— Без розуму гострого і мудрості живе багацько людей. Ти ж їх не відвідуєш? — розв'язано продовжував безтурботним голосом оптимістичний юнак.

— Так, але ж мене на всіх не вистачає — мовив дід сердито, і очі блимнули вогниками, які, зазвичай, блимають в людей, яким потім пишуть в протоколах: «Вбивство в стані афекту». — Я краще доведу до бездоганності, наскільки це можливо, кілька людей, ніж по крихтах буду себе розбазарювати на все людське плем'я. Було вже таке.

Дід скінчив промову, скривив від образи рота, склав навхрест руки на грудях і насупив брови. Піжон замахав руками, наче відганяв від себе хмару розлючених мух, що напали на нього зненацька, і в чиїх очах відображались під насупленими бровами, очі мудрого, але невитриманого, діда.

— Те, що було вже таке, свідчить про твої помилки. Виходить, що ти дурним був? — білявий зобразив на обличчі фальшивий подив. — Отже, робив помилки? А тепер помовчи і не перебивай, я, взагалі, із Зажурою розмовляю. То я й кажу…

Білявчик знову завів розмову з дамою, не звертаючи жодної уваги на обуреного діда. А старому раптом так на стільці стало сидіти незручно і так незатишно зробилось, що він завовтузився, неначе силою тертя сідницями об стілець, хотів запалити полум'я помсти. Молодик, очевидно, після сварки не знайшовся, що сказати, і все собі триндів:

— Радіснішими потрібно бути, радіснішими. У радості, розумієш, добро лежить.