Химерні оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ще того самого вечора він відкрив маленький бар, де вона тримала свої документи, і шукав там… сам не знав, що саме. Гроші. Акції. Облігації. Один із тих полісів на спокійну старість, які завжди рекламують по телебаченню осінніми сценами, повними опадаючого листя.

Він познаходив тільки старі ощадні книжечки з шістдесятих і сімдесятих років, а також партійний квиток батька, який щасливо помер у вісімдесят першому році в цілковитому переконанні, що комунізм є устроєм метафізичним і вічним. Лежали там також його малюнки з дитячого садка, старанно зібрані в картонній теці з гумкою. Це його зворушило. Ніколи б він не подумав, що вона зберігала його малюнки. Були там також її зошити, заповнені рецептами на пікулі, маринади й конфітюри. Кожен починався на окремій сторінці, а назву прикрашали несміливі завитки — кухонна демонстрація потреби краси. «Пікулі з гірчицею». «Маринована диня á Іа Діана». «Салат авіньйонський». «Боровик по-креольськи». Часом з'являлися дрібні екстраваґанції: «Желе з яблучних шкірок», наприклад, або «Татарак у цукрі».

Це навело його на думку, щоб зійти до пивниці. Він не бував там роками. Але вона, його мати, охоче проводила там час, і він цьому якось ніколи не дивувався. Коли вона вважала, що він надто голосно дивиться футбол, коли нічим не допомагали її щораз мізерніші скарги, він чув брязкіт ключів, а потім стукіт дверей — і вона зникала на довгий, благословенний час. І тоді вже без жодних перешкод він міг віддаватися своєму улюбленому заняттю — випорожненню все нових банок пива і пильнуванню двох груп чоловіків, одягнених у кольорові футболки, які переміщалися в погоні за м'ячем з однієї половини поля на іншу.

Пивниця виглядала надзвичайно охайно. Тут лежав маленький витертий килимок — ох, він пам'ятав його ще з дитинства — і стояло оббите плюшем крісло; на ньому він помітив гарненько складений зв'язаний на спицях плед. Ще тут був торшер зі столиком і кілька вкрай зачитаних книжок. Однак те, що створювало пекельне враження, — це полиці, повні блискучих баночок із консервами. На всіх них були приліплені етикетки, на яких повторювалися, як він зауважив, назви з зошитів із рецептами: «Корнішони в заливці пані Стасі, 1999», «Паприка на закуску, 2003», «Смалець пані Зосі». Деякі з цих назв звучали таємничо, наприклад «Квасолька-шпарагівка апертизована» — він ніяк не міг собі пригадати, що значить «апертизувати»[1]. Вигляд стиснутих у баночці блідих грибів, різнобарвних овочів чи криваво-червоних перчиків пробуджував у ньому жагу до життя. Поверхово обшукав полички, але не знайшов захованих за баночками цінних паперів чи грошей. Виглядало на те, що вона нічого йому не залишила.

Він розширив свій життєвий простір за рахунок її кімнати — кидав тут тепер брудні лахи та складав коробки з пивом. Час від часу приносив собі знизу ящик консервів, по черзі відкривав баночки одним рухом долоні й виделкою вигрібав зсередини те, що там було. Пиво й горішки чи солоні палички в поєднанні з маринованою паприкою або маленькими, делікатними, як немовлята, корнішонами смакували чудово. Він сидів перед телевізором, обдумуючи свою нову життєву ситуацію, свіжо здобуту свободу. Йому здавалося, ніби він щойно здав матуру, і все було для нього відкрите; наче починалося нове, справжнє життя. А він же мав уже свої літа, минулого року стукнуло п'ятдесят, почувався, однак, молодо — саме як випускник школи.

Хоча гроші з останньої пенсії померлої матері помалу закінчувались, він вирішив, що ще має час на ухвалення правильних рішень. Без поспіху з'їсть те, що вона залишила йому в спадок. Купуватиме щонайбільше хліб і масло. І, звичайно, пиво. Потім, може, і справді пошукає якусь роботу — саме цим свердлила вона йому дірку в голові упродовж останніх двадцяти кількох років. Може, піде до бюро працевлаштування — напевно, знайдеться щось для п'ятдесятирічного шкільного випускника, такого, як він. Може, навіть одягне світлий костюм, як слід нею випрасуваний і повішений у шафі в комплекті з блакитною сорочкою, і рушить у місто. Якщо тільки не буде по телебаченню ніякого футболу.

Він був вільний. Але трохи бракувало йому човгання материних капців, він звик до того монотонного звуку, до якого зазвичай додавався її тихий голос: «Дав би вже спокій тому телевізору, пішов би кудись до людей, познайомився з якою дівчиною. Чи маєш намір прожити так решту життя? Знайшов би собі власне мешкання, тут надто тісно для двох. Люди женяться, мають дітей, їздять у відпустку з палаткою, домовляються на шашлики. А ти що? Не соромно тобі, що утримує тебе стара хвора жінка? Спершу твій батько, а тепер ти — все вам треба випрати, випрасувати, принести додому продукт. Цей телевізор заважає мені, я не можу спати, а ти сидиш біля нього до ранку. Що ти там дивишся цілими ночами, як тобі не набридне?» Так товкла цілими годинами, тож купив собі слухавки. Це було якесь вирішення: вона не чула телевізора, а він її.

Зате тепер було якось надто тихо. Її дбайливо колись прибрана кімната, повна серветок і сервантів, почала заповнюватись стосами порожніх упаковок, баночок, брудного одягу, а потім також дивним запахом — зопрілих простирадл, штукатурки, якої вже торкнулися язики грибка, замкненого простору, який, позбавлений найменшого руху повітря, починає псуватися і ферментувати. Колись, коли він шукав чисті рушники, то знайшов на дні шафи ще одну батарею консервів; вони стояли заховані, під стосами постільної білизни, зарившись у мотки вовни — партизани, п'ята слоїкова колона. Він уважно передивився їх — від тих із пивниці вони відрізнялися віком. Написи на етикетках були трохи вицвілі, повторювалися роки 1991 і 1992, але траплялися також одиничні екземпляри ще старші — наприклад із 1983 року і один із 1978. Це він виявився головною причиною неприємного запаху. Металева кришечка проіржавіла і впустила всередину повітря, взамін обдаровуючи приміщення смородом розкладу. Що б не було колись у цій банці, тепер воно перетворилося на брунатний клубок. Він усе це з огидою викинув. На етикетках повторювалися схожі написи, от хоча б: «Диня в пюре з порічок» або «Порічки в пюре з дині». Були тут також зовсім посивілі корнішони. Вмісту багатьох інших банок ніхто вже не зумів би розпізнати, якби не ґречний і услужний напис. Мариновані гриби перетворилися на непрозоре темне желе, джеми — на чорні згустки, а паштети збилися в маленькі засушені грудочки. Наступні консерви він знайшов у шафці для взуття і в схованці під ванною. Були також сховані в тумбочці біля її ліжка. Його вразила ця колекція. Чи вона ховала їжу від нього, чи робила ці запаси для себе, гадаючи, що колись її син виїде? А може, залишила їх саме йому, вважаючи, що вона помре першою, адже матері, згідно з порядком природи, живуть менше, ніж сини… Може, хотіла йому цими консервами забезпечити майбутнє? Він розглядав усе нові консерви зі змішаними почуттями зворушеності й огиди. І от наштовхнувся на одну (в кухні під мийкою) з написом «Шнурівки в оцті, 2004» — це мусило занепокоїти його. Він дивився на згорнуті в клубок коричневі шнурочки, що плавали в заливці, й чорні кульки гвоздики між ними. Йому стало всього лиш ніяково.

Він пригадав, як вона чатувала на нього, коли він стягав із вух слухавки і йшов у туалет; тоді вона спішно вислизала з кухні й ставала в нього на дорозі. «Усі пташата покидають свої гнізда, таким є порядок речей, батькам належиться відпочинок. В усій природі існує цей закон. То навіщо ж ти мене мучиш, ти вже давно мусив виїхати й улаштувати своє життя», — стогнала вона. Потім, коли він пробував її делікатно оминути, хапала його за рукав, її голос ставав вищим і ще більш пискливим: «Мені належиться спокійна старість. Дай мені нарешті спокій, я хочу відпочити». Він, однак, уже був у туалеті, провертав ключик і віддавався своїм думкам. Вона ще пробувала його перехопити, коли він повертався, але з явно меншою рішучістю. Потім розчинялася непомітно у своїй кімнаті, і там слід по ній пропадав аж до наступного ранку, коли вона навмисне гриміла начинням, щоб він не міг спати.

Але ми ж знаємо, що матері кохають власних дітей, тому вони є матерями — щоб кохати і вибачати.

Тому він зовсім не перейнявся тими шнурівками, а потім — губкою в томатному соусі, яку знайшов у пивниці. Була вона, зрештою, лояльно підписана «Губка в томатному соусі, 2001». Він відкрив її щоб перевірити, чи напис узгоджується із вмістом, і викинув усе це в смітник. Ці дивацтва він не вважав розрахованими на майбутнє злостивостями на свою адресу. Адже знаходив він і справжні рідкості. Однією з останніх баночок на верхній полиці в пивниці була розкішна рулька. Досі також текли в нього слинки на згадку про гостро заправлені бурячки, які він відкрив за шторою в кімнаті. За два дні зжер кілька баночок. А на десерт вибирав пальцем просто зі слоїчка конфітюр із айви.

На матч Польща-Англія він притягнув із пивниці цілий ящик консервів. Обставив їх батареєю пива. Сягав навмання в ящик і поїдав, майже не дивлячись, що він їсть. Одна банка привернула його увагу, бо мати зробила на етикетці смішну помилку: «Грипки мариновані, 2005». Витягав виделкою білі делікатні капелюшки, вкладав у рот, а вони, мов живі, зісковзували йому через горло до шлунка. Забили гол, потім наступний, і він навіть не помітив, коли з'їв усе.

Уночі мусив іти в туалет, де зігнувся над унітазом, здригаючись від блювотних конвульсій. Йому здавалося, що вона стоїть там і дістає його тим своїм нестерпним писклявим голосом, але притомно пригадав, що вона ж померла. Він блював до ранку, але це мало допомогло. З останніх сил йому вдалося викликати швидку. В лікарні йому хотіли зробити пересадку печінки, але не знайшли донора, тому він, не прийшовши до свідомості, вмер через кілька днів.

Виникли певні клопоти, бо не було кому забрати тіло з моргу і влаштувати похорон. Врешті-решт на звернення поліції прийшли по нього приятельки матері, оті бридкі старші пані в чудернацьких беретах. Розкривши над могилою парасольки з абсурдними візерунками, вони виконали свої жалісливі похоронні ритуали.

Шви

Це все почалося одного ранку, коли пан Б., виплутавшись із постелі, пошкандибав, як завжди, до туалету. Останнім часом він погано спав, ніч розсипалася в нього на дрібні шматочки, зовсім як коралі його померлої дружини, які він колись знайшов у шухляді. Узяв їх у руку, а зотлілий шнурочок порвався, і вицвілі кульки розсипалися по підлозі. Більшості йому не вдалося знайти, і відтоді під час безсонних ночей він часто замислювався, де вони проводять своє кругле бездумне життя, у яких клубках пилу угніздилися і які шпари в підлозі стали їхньою життєвою нішею.

Уранці, сидячи на унітазі, він побачив, що його шкарпетки, обидві, мають на самій середині шов — машинний зграбний шов, який веде від пальців стопи аж до гумки.

Ніби дрібна справа, але його заінтригувала. Мабуть, неуважно їх надягав і не помічав такого дивацтва — шкарпетки зі швом по всій довжині, від пальців через підйом аж до гумки. Тому, коли завершив туалетні омовіння, пошкандибав просто до шафи, де внизу в шухляді жили його шкарпетки, утворюючи тугий чорно-сірий клубок. Висмикнув із нього першу-ліпшу й розтягнув на висоті очей. А що натрапив на чорну, а в кімнаті було темнувато, то небагато побачив. Довелося повернутися до спальні по окуляри, і тільки тоді розгледів, що й та чорна має такий шов. Тепер він витягнув усі шкарпетки, принагідно пробуючи знайти до них пари — кожна з них мала шов, що біг від пальців до гумки. Виглядало на те, що той шов цілком для шкарпетки природний, що є її очевидною частиною і не можна його від ідеї шкарпетки відділити.

Спершу він відчув злість — невідомо, чи більше на себе, чи на ті шкарпетки. Йому були невідомі шкарпетки з таким швом по всій довжині. Він знав тільки, що вони мають шов, який біжить упоперек на висоті нігтів, але поза тим вони гладенькі. Гладенькі! Натягнув ту чорну на ногу, виглядала вона дивно, тож із огидою відкинув її та почав приміряти інші, аж урешті втомився і якийсь час відчував, що йому важко дихати. Ніколи раніше він не помічав, що шкарпетки мають такий шов. Як це може бути?

Він вирішив покинути всю цю шкарпеткову справу; останнім часом він часто так робив: те, що його переростало, старанно ховалося на горищі його пам'яті, він вирішував, що не буде більше того вживати. Почав складний ритуал запарювання собі ранкового чаю, до якого додавав трохи травок від простати. Двічі пропускав відвар через ситечко. Поки рідина стікала, пан Б. різав хліб і дві маленькі скибочки намазував маслом. Полуничний джем власного приготування виявився зіпсованим — синьо-сіре вічко плісняви провокативно й нахабно дивилося на нього зі слоїка. Тож він з'їв хліб із самим тільки маслом.

Шовна справа виринала ще кілька разів, але він потрактував її як неминуче зло — як кран, що крапає, як відірвану ручку від тумбочки чи зіпсований замочок куртки. Змагання з такими речами було понад його сили. Одразу після сніданку позначив у телевізійній програмі те, що мав намір сьогодні дивитися. День він намагався заповнити щільно, залишаючи тільки трохи порожніх годин на приготування обіду й вихід до крамниці. Зрештою йому майже ніколи йому не вдавалося пристосуватися до режиму телевізійного графіка. Він засинав у кріслі й раптом прокидався, не усвідомлюючи, котра година, пробуючи за програмою зорієнтуватися, в який час дня відключився.

У крамниці на розі, де він робив покупки, працювала так звана Керівничка. Це була поставна велика жінка з дуже світлою шкірою і сильно наведеними бровами, тоненькими, як ниточки. Коли вона пакувала йому в сітку хліб і баночку паштету, щось там штовхнуло його, і він попросив, немов мимохідь, ще й шкарпетки.

— Візьміть, прошу пана, такі, що не тиснуть, — сказала Керівничка й подала йому пару коричневих шкарпеток, охайно упакованих у целофан. Пан Б. почав їх незграбно крутити в руках, пробуючи щось роздивитися через упаковку. Керівничка взяла в нього пакунок і акуратно зняла целофан. Тут-таки розтягнула одну шкарпетку на своїй доглянутій руці з гарними штучними нігтями й підсунула до очей пана Б.

— Дивіться, вони зовсім не мають гумки, не стискають ногу, і кров плине вільно. У вашому віці… — почала, але не закінчила, визнавши, напевне, що про вік говорити не випадає.

Пан Б. схилився над її рукою, наче мав намір поцілувати.

Серединою шкарпетки біг шов.

— А чи є, може, такі, щоб без шва? — запитав ніби між іншим, коли платив за покупки.

— Як це без шва? — запитала здивована продавчиня.

— Ну, щоб були зовсім гладенькі.

— Та ви що? Адже таких не можна зробити. Як би воно трималося?

[1] Апертизація — один зі способів консервування (тут і далі прим. пер.).