Химерні оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пасажир • 7

Зелені Діти • 11

Консерви • 39

Шви • 46

Візит • 57

Правдива історія • 72

Серце • 87

Transfugium • 102

Гора Всіх Святих • 125

Календар людських свят • 165

Пасажир

Один чоловік, який сидів поряд зі мною під час довгого нічного перельоту через океан, розповів мені про нічні страхи, які він мав іще дитиною. Ввижався йому весь час один і той самий кошмар, а він кричав і в паніці кликав батьків.

Діялося це довгими вечорами: тихий, погано освітлений час без телевізійних екранів (чути було щонайбільше шемріт радіо або шелестіння батькової газети) сприяв творенню дивних думок. Той чоловік пам'ятав, що вже від вечері починав боятися, попри заспокійливі слова батьків.

Було йому три, може, чотири роки. Жив він у темному будинку на периферіях містечка, батько його був директором школи — принциповим, навіть уїдливим, — а мати працювала в аптеці, вічно огорнута пахкою аурою ліків. Ще була в нього старша сестра, але вона, на відміну від батьків, не пробувала допомогти йому. Зовсім навпаки — з незрозумілою для нього, неприхованою радістю вже від полудня нагадувала йому, що ніч от-от настане. І коли не було поблизу дорослих, годувала розповідями про вампірів, про трупи, що виходять із могил, і про всілякого роду пекельних істот. Але, що дивно, її оповіді зовсім не пробуджували в ньому страх — він не вмів боятися всіх тих речей, які всіма вважалися страшними, вони зовсім не жахали його, немов місце на страх було в ньому вже зайняте, а всі можливості його відчувати були вичерпані. Він слухав її збуджений голос, коли вона драматичним шепотом намагалася налякати його; слухав його без емоцій, знаючи, що її розповіді — це ніщо порівняно з тією постаттю, яку він бачив щоночі, коли лежав у ліжку. Тож міг би, уже ставши дорослим, бути вдячним своїй сестрі — вона-бо прищепила йому тими оповідями якийсь імунітет проти всіх звичайних страхів світу, тож він, у певному смислі, виріс безстрашною людиною.

Причину страху неможливо було окреслити, він не вмів знайти для цього слів. Коли батьки вбігали до нього в кімнату, запитуючи, що сталося, що йому снилося, він казав тільки «він», або «хтось», або «той». Батько запалював світло і, переконаний у переможній силі емпіричних доказів, показував куток за шафою чи місце біля дверей, повторюючи: «Бачиш, нічого тут немає, нічого немає». Мати діяла інакше — тулила його до себе, огортала своїм антисептичним запахом аптеки й шептала: «Я з тобою, нічого поганого з тобою не може статися».

Але він іще був надто юний, щоб його жахало зло. Він, власне кажучи, нічого ще не знав ані про зло, ані про добро. І був надто юний, аби боятися за своє життя. Зрештою, є й гірші речі, ніж смерть, ніж коли твою кров висмокче вампір, ніж коли тебе розірвуть вовкулаки. Діти це знають найкраще: саму смерть ще якось можна пережити. Найгіршим буває те, що повторюється, ритмічне, незмінне, передбачуване, неминуче й безвладне — те, на що неможливо вплинути і що хапає своїми кліщами й тягне за собою вперед.

Отож він бачив у своїй кімнаті, десь між шафою і вікном, темну постать людини. Вона стояла там і не рухалася. У темній плямі, яка мусила бути обличчям, жевріла маленька червона цятка — кінець цигарки. Оте обличчя проступало час від часу з мороку, коли цигарка розгоралася сильніше. Бліді втомлені очі дивилися на дитину пильно, з якоюсь претензією. Густа з сивиною щетина, обличчя у зморшках, вузькі губи, створені, щоб затягатися димом. Він стояв так, не рухаючись, поки бліда від страху дитина виконувала свої квапливі охоронні ритуали — ховала голову під ковдру, затискала долоні на металевих поручнях ліжка й беззвучно читала молитву до ангела-охоронця, якої її навчила бабуся. Проте це не допомагало. Молитва переходила у крик, і на допомогу прибігали батьки.

Це тривало протягом якогось часу — достатньо довго, щоб прищепити дитині недовіру до ночі. Але оскільки після ночі завжди наставав день і великодушно знімав вину з усіх витворів пітьми, дитина росла й забувала. День ставав дедалі могутнішим, приносив із собою чимраз більше несподіванок. Батьки полегшено зітхнули й невдовзі забули про дитячі кошмари сина. Вони спокійно старіли, провітрюючи кожної весни усі кімнати. Отой чоловік із дитини перетворився на мужчину, все більше переконуючись, що все дитяче не заслуговує на надмірну увагу. Ранки й полудні стирали врешті-решт із його пам'яті сутінки й ночі.

І лише недавно — так він мені розповів, — після того як непомітно й лагідно переступив у шостий десяток, повернувшись певного вчора втомленим додому, відкрив він усю правду. Перед тим як лягти до ліжка, він захотів викурити цигарку, тож став біля вікна, яке темрява надворі перетворила на тьмяне дзеркало. Спалах сірника на момент продірявив темряву, а потім вогник цигарки освітив на мить чиєсь обличчя. З темряви раз у раз з'являлася та сама постать — бліде високе чоло, темні плями очей, рисочка вуст і борода з сивиною. Він моментально впізнав його — той не змінився за весь цей час. Звичка знову спрацювала — він уже набрав повітря, щоб крикнути, але кликати не було кого. Батьки давно померли; він був сам, а дитячі ритуали також утратили свою силу, і він уже давно не вірив в ангела-охоронця. Але коли він за одну мить зрозумів, кого він так сильно колись боявся, то відчув справжнє полегшення. Батьки певним чином мали рацію — зовнішній світ є безпечним.

«Чоловік, якого ти бачиш, існує не тому, що ти його бачиш, а тому, що це він на тебе дивиться», — сказав він іще на закінчення цієї дивної історії, а потім ми поснули, заколисані басовитим муркотом двигунів.

Зелені Діти,

Сталося це протягом весни й літа 1656 року, коли я вже якийсь там рік жив у Польщі. Я приїхав сюди кілька років тому на запрошення Марії Людвіки Ґонзаґа, монаршої дружини короля Польщі Яна Казимира, щоб зайняти посаду королівського медика й управителя королівських садів. Від цього запрошення я не міг відмовитись з огляду на високий сан людей, які до мене звернулися, а також із певних приватних причин, про які, однак, тут немає потреби говорити. Коли я їхав до Польщі, мені було тривожно, бо я зовсім не знав цієї так сильно віддаленої від мого світу країни і почував себе якимось ексцентриком, кимось, хто виходить за межі центру, в якому відомо, чого можна сподіватися. Я боявся чужих звичаїв, нестримності східних і північних народів, але передовсім — тутешньої непередбачуваної аури, холоду й вогкості. Я ж пам'ятав долю мого приятеля, Рене Декарта, який, запрошений за кілька років перед тим шведською королевою, вирушив до її холодних північних палаців у далекому Стокгольмі і там, застудившись, помер у розквіті віку й при здоровому розумі. Яка ж це втрата для всіх наук! Побоюючись схожої долі, я привіз із Франції кілька найкращих шуб, але вони в першу ж зиму виявилися надто легкими й делікатними на тутешню погоду. Король, із яким я хутко й щиро подружився, подарував мені вовче хутро до самих кісточок, і я не розлучався з тим хутром від жовтня до квітня. Також і під час описуваної тут подорожі — а це вже був березень — мав я його на собі. Знай, Читачу, що зими в Польщі, як і взагалі на півночі, бувають суворі: уяви собі, що до Швеції подорожують по скутому кригою Балтійському морю, а на багатьох замерзлих ставках і річках влаштовують карнавальні ярмарки. І оскільки ця пора року триває тут довго, а рослини ховаються тоді під снігом, ботанікові, правду кажучи, небагато часу залишається для дослідів. Хочеш не хочеш, а займався я людьми.

Звуть мене Вільям Дейвісон, я шотландець родом із Абердина, але багато років перебував у Франції, де моя кар'єра була увінчана посадою королівського ботаніка і де я опублікував свої твори. Майже ніхто їх у Польщі не знав, але мене цінували, бо тут безвідносно цінують тих, хто прибув із Франції.

Що схилило мене піти слідами Декарта й податися на рубежі Європи? Важко було б на таке запитання відповісти коротко й по суті, але оскільки ця історія не мене стосується і я в ній є лишень свідком, то залишу його без відповіді, вірячи, що кожного читача більше цікавить сама оповідь, ніж марна постать того, хто її розповідає.

Моя служба в короля Польщі збіглася в часі з найгіршими подіями. Схоже було на те, що проти польського королівства змовилися всі злі сили. Країну розшарпувала війна, спустошували шведські війська, а на сході непокоїли її московські напади. Ще раніше на Русі повстали незадоволені селяни. Короля цієї нещасної держави, неначе внаслідок якихось таємничих відповідностей, мучили численні хвороби, як його країну — наїзди і вторгнення. Напади меланхолії він часто лікував вином і близьким спілкуванням із жіночою статтю. Його сама собою суперечлива натура наказувала йому постійно перебувати в дорозі, хоча він весь час і повторював, що ненавидить рух і тужить за Варшавою, де чекала його кохана дружина Марія Людвіка.

Наш кортеж рухався з півночі, де Його Королівська Величність інспектував стан країни й намагався створити коаліцію з можновладцями. Там уже з'явилися московські війська й чинили зазіхання на Річ Посполиту, а якщо взяти до уваги шведів, які лютували на заході, то здавалося, що всі темні сили змовилися й обрали для себе польську землю на страшний theatrum війни. Для мене то була перша подорож у цей далекий і дикий край, і я почав шкодувати, що погодився, вже коли ми покинули передмістя Варшави. Мене, однак, тягла цікавість філософа і ботаніка (а також — що вже приховувати — добра платня) — якби не це, я волів би лишитися вдома й присвятити час спокійним дослідам.

Проте навіть у таких важких умовах я віддавався науці. Бо від часу, як я приїхав до цієї країни, мене цікавив певний місцевий феномен — уже відомий, щоправда, у світі, але тут надзвичайно розповсюджений, так, що достатньо було пройти біднішими вулицями Варшави, щоб помітити його на головах людей, — plica polonica, ковтун, як його тут називають, дивний витвір зі скрученого, підбитого волосся найрізноманітніших форм: чи то посторонків, чи то волосяного клубка, чи наче коси, схожої на хвіст бобра. Вважалося, що цей ковтун сповнений добрих і злих сил, тому його власники воліли радше померти, аніж його позбутися. Зі своєю звичкою до нотування я вже зробив багато малюнків і описів цього явища й мав намір після повернення до Франції опублікувати на цю тему невеликий нарис. Ця недуга відома під різними назвами по всій Європі. У Франції, можливо, трапляється найрідше, бо там люди надають великого значення своєму вигляду й неустанно завивають волосся. У Німеччині plica polonica виступає як mahrenlocke або alpzopf чи drutenzopf. Знаю, що в Данії його називають marenlock, а в Уельсі й Англії elvishknot. Коли одного разу я проїздив Нижньою Саксонією, то чув, що таке волосся називали selkensteert. У Шотландії вважають, що це — поширена у друїдських племен стародавня зачіска древніх язичників, які населяли Європу. Також я читав, що початком plica polonica в Європі вважається вторгнення татар у Польщу за часів правління Лєшека Чорного. Існували також припущення, що ця мода прийшла аж із Індії. Мені навіть траплялося чути, що це перші євреї запровадили звичай сплітати волосся у зваляні стручки. Nazer — так називали святого чоловіка який присягався ніколи не обрізати волосся задля слави Божої. Така кількість суперечливих теорій і білий сніговий безкрай зумовили, що, занурившись спершу в розумове отупіння, я врешті-решт відчув творче піднесення й вивчав plica polonica в кожному селі, яке ми минали.

У трудах моїх мені допомагав молодий Ричивольський, дуже здібний хлопчина, який був для мене не тільки камердинером і перекладачем, але й допомагав вести дослідження, а також — не стану приховувати — морально підтримував мене в цьому чужому оточенні.

Їхали ми верхи. Березнева погода нагадувала чи то ще зимову, а чи початок весни: грязюка на дорогах навперемін замерзала й розмерзалася, перетворюючись на страшне місиво, справжнє багно, і колеса наших возів із багажем раз по раз провалювались і потопали в ньому. Пронизливий холод перетворював наші постаті на щось подібне до хутряних клунків.