Химерні оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А може, це ми якихось польських ельфів упіймали? — якось пожартував я. Молодий Ричивольський обурився, що я тримаю його за дикуна; він у такі речі не вірить.

Мешканці дому мали різні думки, що робити з plica polonica, тобто з ковтуном. А той ще й був зелений! Переважно вважали, що ковтун — це ознака внутрішньої хвороби, яку та штука витягає назовні. Гадали, що якби його обрізати, то хвороба повернулася б у тіло і вбила власника. Інші, а серед них і підкоморій Гайдамович — оскільки вважав себе людиною світською, — зі свого боку твердили, що його належить обрізати, бо в ньому живуть воші та інше паскудство.

Підкоморій наказав навіть принести ножиці для стрижки овець і зрізати з дітей їхні зеленаві стручки. Переляканий хлопчик ховався за сестру (припускаю, що то була його сестра), але дівчинка здавалася хороброю і навіть зарозумілою — вона виступила вперед, вліпила погляд у підкоморія і не відводила його, аж поки Гайдамович зніяковів. Одночасно з її горла добувалося гарчання, як у дикого звіра, а її губи розхилилися, оголивши краї зубів. Була в її погляді якась неприступність, наче вона не знала наших порядків і дивилася на нас так, як дивляться тварини — трохи навскіс. З іншого боку, була в цьому також якась впевненість у собі, несподівана, доросла, тож на якийсь момент я побачив у ній не дитину, а маленьку старушенцію. У нас у всіх пробігли по спинах мурашки, а підкоморій врешті-решт наказав відмовитись від стрижки.

На жаль, через якийсь час після їхнього хрещення в дерев'яній церквичці, схожій на курник, сталося, що хлопчик уночі захворів і, на превелике здивування і страх усіх інших, швидко помер, що вся челядь узяла за ознаку його диявольської природи — кого ж, як не чорта, могла вбити свячена вода! А що не одразу — що ж, зло відвойовувало своє… Summa summarum визнали, що у справу Зелених Дітей втрутилися вищі сили.

Саме того дня болота навколо обійстя розбринілися різними звуками чи то птаства, чи то жаб — наче жалобний оркестр. Маленьке тіло дитини вимили й поклали на мари. Навколо поставили свічки. Мені, як лікарю, дозволили під час усього цього ще раз оглянути тіло, і в мене аж серце на якусь мить стиснулося від вигляду такого малюка. І тільки тоді, дивлячись на нього голого, я побачив у ньому дитину, а не якесь диво, і подумав також, що, як кожне живе створіння, і ця дитина повинна мати батька й матір — і де ж вони тепер? Чи тужать? Чи непокояться?

Швидко опанувавши ці емоції, негідні вченого медика, я після докладного огляду вирішив, що дитині, можливо, зашкодили надто ранні купання у крижаній воді струмка, і від цього настала смерть. А ще я ствердив, що немає в ньому нічого дивного, окрім кольору шкіри, який я пояснив довгим перебуванням у лісі й серед сил природи. Мабуть, шкіра уподібнилася оточенню, так як крила деяких птахів стають схожими на кору дерев, а польові коники — на траву. Природа повна таких відповідностей. І була ще так створена, щоби для кожної недуги існував природний лік. Про це писав учитель, який служить мені зразком, великий Парацельс, і тепер я це саме повторював молодому Ричивольському.

Уже в першу ніч після смерті тіло хлопця зникло. Виявилося, що жінки, які доглядали його, одурманені димом із кадила, після опівночі пішли й полягали спати, а коли встали на світанку, по трупові й сліду не було. Нас побудили, позапалювали в усьому домі світло — жах і неспокій охопили усіх. Челядь одразу пустила чутки, що малий зелений чорт завдяки магічним силам тільки вдавав смерть, а коли з ним біля мар нікого не було, ожив і повернувся до своїх у лісі. Інші додавали, що він може помститися за неволю, тому почали замикати двері на засув — запанував великий неспокій, наче нам загрожував татарський напад. Ми замкнули на всі замки М'якушку, дивно байдужу, в подертому одязі, брудну, що кидало на неї певні підозри. Ми з молодим Ричивольським старанно вивчили всі сліди: у самій хаті було тільки кілька смуг на підлозі, немовби тягли тіло, надворі натомість паніка зробила своє, і нічого вже не можна було розпізнати — усе було затоптане. Похорон скасували, мари прибрали, а свічки заховали до скринь, де вони мали чекати на наступну оказію. Аби тільки не сталася вона надто швидко! Протягом кількох днів, як то кажуть, жили ми в обійсті наче в облозі але цього разу не турки чи москалі жахали нас — то був якийсь дивний страх, листяно-зеленавий, що смердів болотом і лишайниками. Страх липкий, безмовний, який плутав нам думки й скеровував їх до папоротей, до бездонного багна. Комахи неначе спостерігали за нами, а таємничі звуки з лісу здавалися нам криками й голосінням. І всі, челядь і панство, зібралися в головній кімнаті, що зветься тут «світлиця», де ми без апетиту з'їли скромну вечерю й пили оковиту, але не для того, щоб радіти, а від страху й переживань.

Весна щораз енергійніше наступала на нас із околичних лісів і розливалася по болотах, тож невдовзі забарвилися вони квітами на довгих стеблах, водяними ліліями небувалих форм і кольорів, а також плавучими рослинами з великим листям, назви яких я не знав, за що мені було соромно як ботанікові. Молодий Ричивольський робив, що міг, аби знайти мені якесь заняття, але що ж можна було вигадати в цих обставинах? Книжок тут не було, а невеличкий запас паперу й чорнила дозволяв мені ледь-що робити замальовки рослин. Чимраз частіше мій погляд пересувався до тієї дівчинки, М'якушки, яка тепер, коли залишилась без брата, почала до нас горнутися. Особливо прив'язалася до молодого Ричивольського, ходила за ним, і я навіть почав підозрювати, що погано оцінив її вік. Тож і пробував розгледіти в неї якісь ознаки ранньої жіночості, але тіло вона мала дитинне, худе, без жодних округлостей. І хоча Гайдамовичі дали їй гарне вбрання й черевички, проте вона обережно знімала їх, щойно виходила поза дім, і старанно складала під стіною. Невдовзі ми почали навчати М'якушку говорити й писати. Я малював їй тварин і показував з надією, що вона видобуде з себе якийсь голос Вона уважно дивилася, але в мене складалося враження, що її погляд зісковзує з поверхні аркуша, не торкаючись змісту. А коли брала в руку вуглик, то вміла намалювати ним на папері кружечок, але їй це швидко набридало.

Мушу написати тут кілька слів про молодого Ричивольського. Мав він ім'я Фелікс, і це ім'я добре його окреслювало, бо був він чоловіком щасливим в усіх обставинах, завжди в гарному настрої, сповнений добрих намірів незалежно від усього того, що з ним траплялося. А трапилося з ним те, що всю його родину москалі вирізали вщент, батькові розпоровши живіт, а сестер і матір жорстоко зґвалтувавши. Як він зумів після цього зберегти душевний спокій, я не розумів, бо ніколи в нього ані сльозинка не скотилася, ані не піддався він ніякій меланхолії. Він уже багато чого від мене навчився, тож не даремними були старання Його Величності, щоб віддати його доброму — якщо випадає так про себе говорити — вчителю в руки. І мав би цей чоловік, дрібної легкої статури, гнучкий, світлий, синьоокий, шанс великої кар'єри, якби не подальші події, які я тут зараз опишу. Тимчасом, однак, отой молодий Ричивольський іще більше від мене — нездатного ходити далі, ніж на подвір'я, отяжілого від польської кухні — цікавився феноменом plica polonica, який тут, у Гайдамовичах, зрісся воєдино з М'якушкою.

Улітку, під час липневої спеки, дізналися ми з листів, що Варшава вирвана з рук шведів, і я вже думав, що все повернеться до колишніх порядків, а я настільки видужаю, що зможу приєднатися до Його Королівської Величності й зайнятися його подагрою. Наразі підірваним здоров'ям Його Величності опікувався інший лікар, що вселяло в мене неспокій. Методика лікування меркурієм, яку я хотів до Короля застосувати, була ще мало відомою. Лікарське мистецтво і практика в Польщі ще є недосконалими, лікарі не знають про те, що в нові часи було відкрито в анатомії й аптекарській науці, покладаються на якісь старі способи, ближчі до народної мудрості, ніж до результатів доскіпливих досліджень. Проте я вчинив би нечесно, якби приховав своє переконання, що навіть на найчудеснішому дворі Людовіка мало який медик не є de facto шарлатаном, який спирається на відкриття й досліди, висмоктані з пальця.

На жаль, моя нога не зросталася як слід, і я все ще не міг спиратися на неї. Приходила до мене ота бабка — шептуха, як її тут називали, — і натирала мені кволі м'язи якоюсь смердючою коричневою рідиною. У цей час дійшла до нас сумна звістка, що шведи знову здобули Варшаву і грабують її немилосердно. Тож думав я про свій талан, про те, що не без причини довелося мені одужувати тут, на цих болотах, і що Бог призначив мені це все, аби безпечно сховати мене від насильства, війни й людського шаленства.

Тимчасом десь через два тижні після святого Кшиштофа, день якого тут на болотах урочисто святкують — що й зрозуміло, оскільки той святий переніс малого Ісуса через воду на сухий берег, — ми вперше почули голос М'якушки. Спершу озвалася вона до молодого Ричивольського, а коли той, здивований, запитав її, чому вона до цього часу не говорила, то відповіла, що ніхто її ні про що не питав, що певною мірою було правдою, бо ми вирішили, що вона говорити не може. Я дуже шкодував, що так слабо знаю польську мову, бо одразу б розпитав її про різні речі, але й Ричивольський мав клопіт із тим, щоб зрозуміти її, бо говорила вона якимось тутешнім русинським діалектом… Вимовляла окремі слова або короткі речення й зупиняла на нас погляд, наче перевіряла їхню силу або домагалася від нас підтвердження. Мала голос, який до неї не пасував — низький, неначе чоловічий; не був це, в кожному разі, голос маленької дівчинки. Коли, показуючи на щось пальцем, казала «дерево», «небо», «вода», то мені ставало досить моторошно, бо звучало це так, наче слова, що означали ті прості речі, пливли звідкись із потойбічного світу.

Літо було в розпалі, тож болота пересохли, але ніхто цьому особливо не радів, бо вони тепер ставали проїзними для всіх, внаслідок чого Гайдамовичі зазнавали постійних нападів роззухвалених неустанною війною гультяїв і бандитів — у такий час важко було зрозуміти, хто кого тримається і на чийому боці стоїть. Одного разу напали на нас москалі, Гайдамович мусив із ними домовлятися і платити викуп. Іншим разом ми відбивали напад банди військових мародерів. Молодий Ричивольський схопив зброю і застрелив кількох, що всі вважали великим геройством.

Я в кожному проїжджому вичікував королівського посланця, прагнучи, аби Його Величність забрав мене до себе, але нічого в цій справі не діялося, бо війна тривала, і Король енергійно рухався разом із військом, забувши, либонь, про свого чужоземного лікаря. Я гадав, що й без запрошення вирушу в дорогу, але що з того, якщо я й на коня не міг сісти сам. Охоплений цими сумними думками, я тимчасом дивився зі своєї лавочки, як довкола М'якушки з дня на день у чимраз більших кількостях збиралися молоденькі прислужниці з дому, селянські діти, а часом і панич, і панночки Гайдамовичів — і всі слухали її оповідок.

— Про що вони там так щебечуть? Що кажуть? — допитувався я в Ричивольського, який спочатку підслуховував, а потім уже відкрито підсідав до тієї дивної групи. Потім переказував мені все, коли клав мене спати і своїми маленькими долонями втирав мені в шрами, що мали загоїтись, смердючу мазь від шептухи — медикамент, який виявився на диво помічним.

— Вона розповідає, що в лісі, далеко за болотами, є країна, де місяць світить таким самим блиском, як сонце, яке темніше, ніж наше. — Його пальці делікатно гладили мою нещасну шкіру, щоб потім вим'яти трохи моє стегно й домогтися, щоб у ньому краще кружляла кров. — У тій країні люди живуть на деревах, а сплять у дуплах. У місячний день видираються на самі верхівки дерев і там підставляють місяцю голі тіла, від чого їхня шкіра робиться зеленою. Завдяки тому світлу вони зовсім не мусять їсти, і їм достатньо лісових ягід, грибів і горіхів. А оскільки там не треба обробляти землю ані будувати садиб, то будь-яка праця виконується там для задоволення. Немає там ніяких володарів чи панів, немає селян чи князів. Коли мають щось зробити, збираються на одному дереві й радяться, а потім роблять те, що постановили. Якщо хтось від цього ухиляється, то дають йому спокій і залишають його: однаково повернеться. Якщо хтось когось полюбить, то залишається з ним на якийсь час, а коли це почуття в нього минає, то він іде до когось іншого. Звідси беруться діти. А коли вже така дитина з'явиться, то за батьків має всіх, і всі охоче такою дитиною займаються. Часом, коли вилізуть на найвище дерево, маячить їм здаля наш світ, бачать дими спалених сіл і відчувають сморід спалених тіл. Тоді швидко тікають під листя, не хочуть-бо паскудити собі очей такими картинами та псувати носа такими запахами. Яскравість нашого світу для них огидна й відразлива. Вважають це якимось міражем, бо ніколи ніякі татари чи москалі до них не добиралися. Вони гадають, що ми нереальні, що ми — це поганий сон.

Якось Ричивольський запитав М'якушку, чи вірить вона в Бога.

— А що таке Бог? — відповіла вона запитанням.

Усім це здалося дивним, але також і привабливим, отаке життя без усвідомлення існування Бога — могло воно бути простішим, і не треба би було ставити собі цих дражливих запитань. Чому це Бог дозволяє такі великі страждання, якщо він добрий, милосердний і всемогутній?

Я якось попросив запитати, як цей зелений народ проводить зиму. Ще того самого вечора Ричивольський приніс мені відповідь і, розминаючи моє бідне стегно, розповів, що вони взагалі зими не помічають, бо тільки-но настають перші холоди, вони збираються в найбільшому дуплі найбільшого дерева і там, тулячись одне до одного, як миші, западають у сон. Помалу покриває їх густий мох, який захищає від холоду, до того ж великі гриби виростають на вході до дупла, тож іззовні вони стають невидимими. Їхні сни мають таку властивість, що є спільними, тобто коли хтось щось снить, то другий те неначе «бачить» у своїй голові. У такий спосіб їм ніколи не буває нудно. За зиму вони дуже худнуть, тому коли сходить перший теплий весняний місяць, усі вилазять на верхівки дерев і там цілими місячними днями підставляють його променям бліді тіла, аж поки добряче зазеленіють. Мають вони також свій спосіб спілкуватися з тваринами, а оскільки не їдять м'яса й не полюють, то тварини дружать із ними та допомагають їм. Начебто навіть розповідають їм свої тваринні історії, завдяки чому ці люди стають мудрішими й краще знають природу.

Усе це здалося мені народними байками, я навіть замислювався, чи не вигадує цих речей сам Ричивольський, тому одного дня, з допомогою слуги, я підкрався, щоб послухати М'якушку. Мушу визнати, що дівчинка говорила цілком вільно й сміливо, і всі мовчки її слухали, а того, чи Ричивольський не збагатив якось її розповідь, ствердити я все ж не міг. Одного разу попросив я запитати її про смерть. Ричивольський приніс мені таку відповідь:

— Вони вважають себе рослинами. Людина — це рослина, кажуть, і тварини її з'їдять. Тому своїх померлих вони прив'язують до гілок на деревах і чекають, аж тіло пожеруть птахи й лісні звірі.

У середині серпня, коли болота ще більше пересохли, а дороги стали твердими, з'явився нарешті в Гайдамовичах так довго очікуваний мною посланець від Короля. Прибув він зі зручним екіпажем, кількома солдатами, а так само з листами й дарунками для мене: були там новий одяг і добрі напої. Мене так зворушила ця королівська щедрість, що я аж розплакався. Радість моя була великою, бо через кілька днів мали ми вирушати назад до світу. Кульгаючи й підскакуючи, я раз по раз обціловував Ричивольського, досить уже маючи цього обійстя, схованого між лісами й болотами, цього згнилого листя, цих мух, павуків, хробаків, жаб, хрущів всілякого роду, всепроникної вогкості, запаху мулу, важкого, одурманливого аромату зелені. Мені вже все це остогидло. Нарис про plica polonica я вже, властиво, написав і думав, що сильно підірвав до нього довіру. Описав також кілька тутешніх рослин. Що ж мені тут іще робити?

Молодий Ричивольський не був, однак, так як я, задоволений скорим від'їздом. Він неспокійно поводився, десь зникав, а вечорами інформував мене лишень, що йде під липу поговорити, твердячи при цьому, що веде власні дослідження. Я про щось мав би здогадатися, але так був приголомшений близьким від'їздом, що нічого не сподівався.

Повня випала на перші дні вересня, а я завжди погано сплю під час повні. Місяць стояв над лісом і болотами такий великий, що міг пробудити страх. Це була одна з останніх ночей перед виїздом — хоч я перед цим цілий день пакував свої гербарії й почувався втомленим, проте не міг заснути і крутився з боку на бік. Мені здавалося, що десь у домі чулися якісь шепоти, тупіт маленьких ніг, шорхання, застережливе рипіння завіс у дверях. Я гадав, що це якась мара, але вранці виявилося, що ні. Отож усі діти й уся молодь зникли з дому без сліду, серед них і діти підкоморія, чотири дівчинки й хлопець — усіх разом було їх тридцять чотири, усе потомство цього поселення; залишились тільки немовлята біля матчиних грудей… Зник також мій гарний молодий Ричивольський, якого я вже бачив біля себе при французькому дворі.

То був судний день у Гайдамовичах, жіноче голосіння летіло аж до неба. Швидко відкинули думку, що це справа татар, які, як відомо, беруть дітей у ясир — надто тихо все відбулося. Почали припускати, що тут діяла якась нечиста сила. Чоловіки, нагостривши, хто що мав — коси, серпи, мечі, — раз по раз хрестячись, рушили ополудні зімкнутим загоном на пошуки пропалих. Нікого, однак, не знайшли. Під вечір парубки виявили в лісі недалеко від двору дитяче тіло, розміщене високо на дереві, від чого зчинився страшний крик, усі-бо розпізнали за саваном, що був це отой Зелений Хлопець, який помер навесні. Зараз уже небагато від нього лишилося, бо птахи зробили своє.

Зникло з обійстя все, що свіже й молоде, — і майбутнє зникло. Ліс стояв муром навколо Гайдамовичів, наче був військом наймогутнішого королівства на всій землі і наче саме тепер його герольди проголошували повернення. Куди? В останнє, безконечної величини коло світу, поза тінь листя, поза пляму світла, у вічну тінь.

Я чекав на повернення молодого Ричивольського ще три дні, аж врешті-решт залишив йому листа: «Якби ти вернувся, де б я не був, приїдь до мене». Після тих трьох днів усі в Гайдамовичах зрозуміли, що молоді вже не знайдуться, що пішли вони до місячного світу. Я плакав, коли рушав королівський екіпаж, але не через докучливу все ще ногу, а внаслідок якогось глибинного збудження. Оце я покидав останнє коло світу, його гидкі вогкі рубежі, його не записаний ніде біль, його розмиті непевні горизонти, за якими є вже тільки Велике Ніщо. І знову прямував до центру, туди, де одразу все набирає смислу й укладається в єдину цілість. І записую зараз те, що я на рубежах побачив, чесно, так як було, нічого не додаючи, нічого не віднімаючи; і розраховую, що Читач допоможе мені зрозуміти, що там тоді сталося і що мені збагнута важко, бо периферія світу назавжди позначає нас таємничою німотою.

Консерви

Коли вона померла, він справив їй належний похорон. Прийшли всі її приятельки, бридкі старі пані в беретах, у шубах, що пахли нафталіном, із комірами з нутрій, із яких стирчали їхні голови, наче великі бліді шишки. Почали тактовно схлипувати, коли труна на мокрих від дощу мотузах з'їхала вниз, а потім, збиті в групки під куполами складаних парасольок із найнеймовірнішими візерунками, рушили в напрямку автобусних зупинок.