Химерні оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У цій дикій країні — багнистій, зарослій лісами — людські поселення розташовані зазвичай далеко одне від одного, тож на нічліг ми мусили влаштовуватись, не капризуючи, в будь-яких затхлих обійстях. Раз навіть ночували в корчмі, бо якраз випав сніг і затримав нашу подорож. Його Величність виступав тоді incognito, вдаючи звичайного шляхтича. На зупинках я прописував Його Королівській Величності ліки, а возив із собою цілу аптеку, і бувало, що пускав кров на спішно влаштованім ложі, а там, де можна було, влаштовував королівському тілу купання з солями.

З усіх королівських хвороб найбільш шкідливою здавалася мені ота придворна, яку Його Величність привіз начебто з Італії чи Франції. І хоча видимих немочей вона не давала і її легко було приховати (принаймні на перших порах), зате наслідки бували дуже небезпечними і зрадливими; переконували навіть, що вона могла перекинутися на голову й довести людину до божевілля. Тому одразу після прибуття до двору Його Величності я почав наполягати на лікуванні меркурієм, яке мало тривати три тижні, але Його Величність ніколи не міг знайти часу, щоб у спокійному стані вживати ртуть, а в подорожі таке лікування було недостатньо ефективним. Із інших королівських хвороб мене непокоїла подагра, хоча їй легко було зарадити, бо вона з'являлася від непоміркованості в їжі й питті. З нею вистачало боротися постом, але в подорожі важко було постити. Тож небагато я робив для Його Королівської Величності.

Король прямував до Львова, а дорогою зустрічався з місцевими вельможами, домагаючись підтримки й нагадуючи, що вони — його піддані, бо вірність тієї шляхти була дуже сумнівною: вони обстоювали тільки власну користь, а не благо Речі Посполитої. Приймали нас начебто гідно, напоказ, із великою пишністю, але часом я відчував, що дехто тут вважає короля прохачем. Бо що це за королівство, де володаря обирають за допомогою голосування! Хто це таке бачив?

Війна є феноменом страшним, пекельним — навіть якщо самі битви не зачіпають людських осель, то вона й так розходиться по всіх усюдах, під найубогіші дахи — голодом, хворобами, загальним страхом. Серця черствіють, байдужіють. Людське мислення змінюється повністю — кожен дбає лишень про себе й думає тільки, як йому самому вижити. Не один стає при цьому жорстоким і нечулим до чужого страждання. Скільки ж тією дорогою з півночі до Львова бачив я лиха, спричиненого людьми, скільки беззаконня, насильства, убивств, небувалого варварства. Цілі села спалені, поля перериті, перетворені на пустища, повсюди ростуть шибениці, наче тільки цьому має служити теслярське ремесло — створенню знарядь убивства і злочинів. Людські тіла непоховані, розшарпані вовками й лисицями. Тільки вогонь і меч працюють тут. Усе це хотілося б забути, але й зараз, коли я вже повернувся на батьківщину й пишу ці слова, весь час стоять у мене перед очима ті образи, і позбутися їх я не можу.

Новини до нас доходили щораз гірші, а лютнева поразка командувача Чарнецького в битві зі шведами під Голембом так відбилася на королівському здоров'ї, що ми врешті-решт мусили зупинитися на два дні, аби король міг спокійно споживати єгерську воду й пити декокт, аби відновити нервові сили. І було так, наче на королівському тілі відбивалася вся хвороба Речі Посполитої, немов поєднувала їх таємнича спорідненість. Бо після тієї програної битви, ще до того навіть, як до нас дійшли листи, мав Король напад подагри з гарячкою і таким страшним болем, що ми ледве дали йому раду. Десь за два дні дороги до Луцька, як минали ми спалений татарами два роки тому Любешів і їхали густими вологими лісами, я усвідомив, що немає на землі потворнішої країни, і почав шкодувати, що погодився на цю подорож. Бо я був глибоко переконаний, що додому вже не повернуся і що перед лицем цих нескінченних боліт, перед лицем вологого лісу, низького неба, калюж, покритих тоненькою кригою, що нагадували рани якогось велетня, що лежить на землі, усі, бідні чи багатше одягнені, королі, пани, солдати чи селяни — усі ми ніщо. Ми бачили понищені вогнем мури костелу, де татарські дикуни замкнули мешканців села і спалили живцем, ліси шибениць і чорні попелища з обвугленими трупами людей і тварин. І я тільки тоді як слід зрозумів королівський задум — вирушити до Львова і в цей страшний час, коли зовнішні сили розривають Річ Посполиту, віддати країну під опіку найбільше тут шанованої і славленої Марії, Христової Матері, благаючи її в цей спосіб про заступництво у Бога. Спочатку здавалося мені дивним таке вшанування Божої Матері. Я часто мав враження, що вони тут вшановують якусь поганську богиню, і — аби тільки не подумали, що я богохулю, описуючи таке вшанування, — сам Бог і Син Його в почті Марії покірно несуть за нею стрічки. Тут кожна капличка посвячена Марії, тому я так сильно звик до її зображень, що й сам почав молитися їй поганими вечорами, коли ми, промерзлі й голодні, влаштовувалися на нічліг, гадаючи в глибині серця, що вона є володаркою цього краю, тоді як у нас панує Ісус Христос. Не лишалося нічого іншого, крім як повністю віддатися вищій силі.

Того дня, коли Король мав напад подагри, ми затрималися в маєтку пана Гайдамовича, луцького підкоморія. Це був дерев'яний дім, побудований на сухому горбі серед боліт, оточений халупами лісорубів, нечисленних селян і челяді. Його Величність не вечеряв, одразу пішов і ліг, але спати не міг, тому я мусив приспати його своїми мікстурами.

Ранок був настільки погідний, що невдовзі після світанку кілька вояків із королівського кортежу, аби скоротити час очікування перед тим, як рушити в дальшу дорогу, вирушили в хащі, начебто за дичиною, і зникли з наших очей. Ми сподівалися делікатної сарни або фазанів, а тут наші мисливці привезли таку незвичайну здобич, що ми всі без винятку оніміли, включно із заспаним Королем, який одразу ж прийшов до тями.

Це було двоє дітей, маленьких і худих, одягнених бідно й навіть гірш ніж бідно — в якесь грубо виткане полотно, подерте й вимазане грязюкою. Волосся мали склеєне в посторонки, які тут-таки привернули мою увагу, бо це був чудовий приклад plika polonica. Діти були зв'язані, наче сарни, й приторочені до сідел — я боявся, чи їм у цей спосіб не зашкодили й не поламали їхніх тоненьких кісточок. Вояки тлумачили, що інакше не можна було, бо ті кусалися й копали ногами.

Коли Його Величність закінчив снідати, а потім мав іще пити настій із трав, що давало надію на покращення його настрою, я вийшов до тих дітей і, наказавши спершу обмити їм обличчя, придивився до них зблизька, остерігаючись, однак, щоб мене не покусали. Якщо оцінювати за зростом, я би сказав, що вони мали десь чотири і шість років, однак, судячи із зубів, я вирішив, що вони старші, хоча виглядають маленькими. Дівчинка була більшою і сильнішою, хлопчик натомість — мізерний, збідований, але цілком притомний і рухливий. Але те, що мене найбільше в них зацікавило, — це шкіра Вона мала дивний, якого я ніде раніше не бачив, відтінок — чи то молодого горошку, чи то італійських оливок. Волосся, яке сковтуненими стручками звисало їм на обличчя, було світлим, але немовби вкритим тоненьким зеленим шаром, наче замшіле каміння. Молодий Ричивольський сказав мені, що оті Зелені Діти, як ми їх одразу назвали, — то, мабуть, жертви війни, яких природа вигодувала в лісі, як можна було почути хоча б в історії про Ромула і Рема. Поле дії природи є величезним, значно більшим, ніж скромна ділянка людини.

Якось питав мене Король — коли ми їхали степом від Могилева, де на горизонті ще диміли попалені села, які швидко поглинав ліс, — що це таке, природа. Тож я відповів йому, відповідно до свого переконання, що природа — це все те, що нас оточує, за винятком того, що людське, тобто нас самих і наших виробів. Король поморгав тоді очима, наче пробував щось роздивитися (а що там побачив — не знаю), і сказав:

— Це велике ніщо.

Гадаю, що так бачать світ очі тих, котрі виховані при дворах, котрі звикли дивитися на візерунки венеційських тканин, на вигадливе плетиво турецьких килимів, на викладанки з кахлів і на мозаїки. Коли ж їхній погляд звернеться до всієї складності природи, то бачать вони там тільки хаос і оте велике ніщо.

Кожна пожежа зумовлює, що природа відбирає те, що людина в неї забрала, а також відважно сягає по самі людські істоти, пробуючи повернути їх до природного стану. Однак, дивлячись на цих дітей, можна би сумніватися, чи якийсь рай іще існує в природі, — такими вони були дикими й худими. Його Величність був неабияк ними зацікавлений — наказав долучити їх до багажу, аби вони доїхали з нами до Львова й були там як слід обстежені, але врешті-решт відмовився від свого наміру, бо обставини раптово змінилися. Виявилося-бо, що палець на королівській стопі так страшенно розпухнув, що Його Величності не вдавалося більше взути чобіт. Та й біль сильно його мучив — я бачив, як на королівському обличчі проступали краплини поту. В мене мурашки побігли по спині, коли я почув, як володар цієї великої держави починає плачливо стогнати. Про виїзд не було й мови. Я поклав Його Величність біля печі й приготував компреси, наказав також видалити з хати всіх, хто міг би стати непотрібним свідком хвороби Королівської Величності. Коли виносили отих нещасних, упійманих у лісі дітей, позв'язуваних, наче ягнята, дівчинка якимось чудесним чином вирвалася з рук слуг і кинулася до вимучених ніг Короля й почала терти палець своїм ковтуном із волосся. Здивований володар жестом наказав, щоб їй це дозволили. Його Величність, вельми вражений, за якийсь час ствердив, що болить уже менше, після чого сказав, щоб дітей добре нагодували й одягли нарешті як людей, що й було зроблено. А однак, коли ми пакували багаж і коли я отак безневинно простягнув до хлопця руку, щоб погладити його по голові, як це роблять із дітьми в усіх країнах, то він так сильно вкусив мене в зап'ястя, що в мене аж потекла кров. Побоюючись, щоб не сталося якого сказу, я відійшов обмити ранку в поблизькому струмку. І от там, біля води, на багнистому й грязькому березі сталося так, що я фатально послизнувся й, падаючи, ударився всім тілом об дерев'яний місток, так, що складені тут же дрова в ту саму мить обвалилися на мене. Я відчув страшенний біль у нозі, який справив, що я завив, наче звір. Устиг іще зрозуміти, що сталося щось недобре, після чого зомлів.

Коли я прийшов до тями, бо молодий Ричивольський бив мене по щоках, то побачив над собою стелю кімнати в хаті, а навкруг — стурбовані обличчя, серед яких і обличчя Його Величності — всі вони були якось дивно видовжені, розпливчасті, колихалися. Я тоді зрозумів, що маю гарячку і що довго був непритомним.

— Бога ради, Дейвісон, що ж ти з собою зробив? — заклопотано промовив Його Величність, схиляючись наді мною. Завиті локони його дорожньої перуки ковзнули по моїх грудях, і мені здалося, що цей делікатний дотик теж справив мені біль. Навіть у таку мить моєї уваги не уникло те, що обличчя Його Королівської Величності повеселішало, краплин поту вже не було, і стояв він переді мною в чоботях.

— Нам треба рушати, Дейвісон, — сказав він мені засмучено.

— Без мене? — охнув я перелякано, тремтячи від болю й страху, що мене тут покинуть.

— Невдовзі матимеш тут найкращого львівського медика…

Я розплакався більше від розпачу, ніж від фізичних страждань.

Зі слізьми попрощався я з Його Величністю, кортеж якого рушив далі. Без мене! Залишили мені для товариства молодого Ричивольського, чим полегшили принаймні частину мого болю, і віддали нас під опіку підкоморія Гайдамовича. Мабуть, щоб потішити нас, залишили також в обійсті Зелених Дітей — може, для того, щоб запевнити мені якесь заняття, поки не приїде по мене рятунок.

Виявилося, що моя нога зламана у двох місцях, до того ж у якийсь складний спосіб. В одному місці кістка пробила шкіру, й потрібне було велике вміння, щоби поскладати це докупи. Сам собою я зайнятись не міг, бо одразу втрачав свідомість, хоча й чув про таких, що навіть самі на собі робили ампутації. Ще до того, як вирушити, Король послав уперед кур'єра з наказом, щоб одразу ж рушав сюди найкращий лікар зі Львова, але припускаю, що потрібно було щонайменше два тижні, аби він тут з'явився. Тимчасом ногу потрібно було якнайшвидше скласти, бо якби в цьому вогкому кліматі вчепилася рани гангрена, то я б ніколи не побачив французького двору, на який так нарікав і який зараз, у критичний момент, здавався мені центром справжнього світу, втраченим раєм, найпрекраснішим із моїх снів. Не побачив би я більше й гір Шотландії.

Кілька днів я сам собі призначав протибольові засоби, ті самі, які давав Королю від подагри. Зі Львова прибув нарешті посланець, але без лікаря, бо той у дорозі був убитий однією з татарських банд, яких у цих краях розвелося безліч. Посланець запевнив, що невдовзі добереться до нас якийсь інший медик. Привіз нам також звістку про обітниці, які Король, щасливо діставшись до Львова, урочисто склав у львівському кафедральному костелі, віддаючи Річ Посполиту під опіку Божій Матері, щоби боронила країну від шведів, москалів, Хмельницького і всіх тих, які накинулись на Польщу, немов вовки на кульгаву сарну. Я розумів, що Його Величність має безліч клопотів, тож тим приємніше було мені, що разом із посланцем потрапила до нас від короля чудова оковита, кілька пляшок рейнського, хутряні кожухи і французьке мило — цим останнім я був задоволений найбільше.

Я гадаю, що світ збудований із кіл навкруг якогось одного місця. І що оте місце, яке зветься центром світу, з часом змінюється — колись були ним Греція, Рим, Єрусалим, а зараз це — безперечно, Франція, а властиво Париж. І можна би циркулем ці кола навкруг нього накреслити. Принцип тут простий: чим ближче до центру, тим більше все здається справжнім і відчутним, а чим далі, тим сильніше світ немовби розлазиться, як зотліле у вільгості полотно. І ще — цей центр світу є немовби дещо піднесений, тож ідеї, моди, винаходи — усе спливає з нього на боки. Спершу поглинається це близькими колами, далі — наступними, але вже слабше, а до найдальших місць доходить тільки невеличка частина змісту. Я повною мірою це усвідомлював, лежачи в обійсті підкоморія Гайдамовича, десь на болотах — мабуть, в останньому з можливих кіл, далеко від центру світу, самотній, як вигнанець Овідій у Томах. І марилося мені в гарячці, що як Данте свою «Divina Commedia», так і я міг би написати великий твір про кола, але не в потойбіччі, а в цьому світі, про кола Європи, а кожне з них би зі щораз іншим гріхом боролося й іншій було б піддане карі. Це була би справді велика комедія прихованих ігор, розірваних союзів, комедія, в якій ролі змінюються протягом спектаклю і до кінця неясно, qui pro quo. Повість про манію величі деяких, про байдужість і самолюбство інших, про хоробрість і відданість нечисленних, хоча, може, й численніших, ніж здається. Героїв, що діють на отій званій Європою сцені, зовсім не поєднувала б релігія, як би дехто того хотів — бо ж релігія радше розділяє, чого важко не визнати, маючи на увазі кількість трупів із релігійних причин, хоча б у тих війнах, що ведуться сьогодні. Зате поєднувало б їх в отій комедії щось інше — бо фінал мав би бути щасливим і успішним: віра в здоровий глузд і розум у цій великій божій справі. Бог дав нам відчуття й розум, щоб ними пізнавати світ і примножувати свої знання. Європа там, де працює розум.

Отакі речі роїлися в моїй голові у світліші хвилини. Більшість наступних днів я провів, однак, у гарячці, а коли львівський лікар усе ще не з'являвся, мої господарі за дозволом молодого Ричивольського, який узяв на себе відповідальність за опіку наді мною, послали на болота по якусь жінку. Прийшла вона разом зі своїм німим помічником і, вливши в мене спершу пляшку оковитої, направила мені ногу і склала поламані в ній кістки. Усе це збуджено розповідав мені потім мій молодий товариш, бо я сам нічого не пам'ятав.

Коли я після процедури опритомнів, сонце вже стояло високо. Невдовзі підійшов Великдень. У Гайдамовичів з'явився ксьондз, аби в капличці при дорозі провести святкову службу, а принагідно охрестив Зелених Дітей, про що схвильовано доповів мій приятель, додавши, що в обійсті подейкували, ніби це кинуті на мене тими істотами вроки привели до нещастя. У такі бридні я не вірив і заборонив їх повторювати. Одного вечора привів до мене Ричивольський оту дівчинку, була вона вже чиста й гарно вдягнена, до того ж цілком спокійна. І наказав їй, із мого дозволу, щоб своїми стручками-ковтунами натерла мою хвору ногу, так як раніше зробила Королю. Я сичав, бо боліло навіть від того дотику волосся, але все ж витримав його, і помалу біль ослабнув і набряк немовби зменшився. І зробила вона так іще три рази.

Через кілька днів, коли — як то навесні — зробилося тепліше, я спробував устати. Милиці, які мені тут вистругали, були дуже зручними, тож дійшов я до ґанку й там, тужачи за світлом і свіжим повітрям, провів увесь пополудень. Приглядався до всього, що робилося в досить бідному господарстві підкоморія. Дім був, щоправда, багатий і великий, але стайні та стодоли неначе походили зі значно дальшого кола цивілізації. Я з сумом усвідомив, що застряг тут на довший час і що аби витримати це вигнання, мушу знайти собі якесь заняття, бо тільки так зможу не запасти в меланхолію в цьому вогкому, багнистому краї та зберегти надію, що добрий Бог дозволить мені ще колись повернутися до Франції.

Ричивольський привів мені отих диких дітей, яких Гайдамовичі пригорнули, не знаючи, що з ними зробити в цій глушині, до того ж під час війни, та ще й сподіваючись, що про них може згадати Королівська Величність. Дітей тримали під ключем у сараї, де була безліч потрібних і непотрібних речей. Оскільки стіни його були збиті з дощок, то діти крізь шпари між ними водили поглядом за домочадцями. Випорожнялися під домом, присідаючи; їли руками, дуже жадібно, м'яса, однак, знати не хотіли й випльовували його. Не знали також ложок ані миски з водою. Злякавшись, кидалися на землю й, ходячи на чотирьох, пробували кусатися, а висварені, скулювались у собі й надовго нерухоміли. Одне з одним спілкувалися хрипкими звуками, а коли тільки з'являлося сонце, скидали з себе одяг і вигрівалися в сонячному теплі.

Молодий Ричивольський вирішив, що ці діти будуть для мене розвагою й заняттям, бо як учений я захочу їх вивчити й описати, а це допоможе мені не думати весь час про зламану ногу.

І він мав рацію. Мені здавалося, що ті малі чудиська відчували щось на зразок скрухи, бачачи мою перев'язану внаслідок укусу руку та нерухому ногу в лубках. Дівчинка з часом почала відчувати до мене довіру й дозволила мені одного разу докладно себе оглянути. Ми сиділи на сонці перед розігрітими дерев'яними стінами сараю. Природа ожила: всюдисущий запах вогкості став слабшим. Я делікатно повернув лице дівчинки до світла й узяв у долоні кілька посторонків з її волосся — вони здавалися теплими, немов зробленими з вовни, а понюхавши їх, я ствердив, що воно пахнуть мохом; здавалося, ніби в них вросли якісь лишайники. Її шкіра, якщо розглядати зблизька, повна була малесеньких темно-зелених крапочок, які я, до того як роздивився їх, брав за бруд. Це нас із Ричивольським дуже здивувало — ми вирішили, що вона має в собі щось рослинне. Ми підозрювали, що вона тому роздягається так і підставляється сонцю, бо, як кожна рослина, потребує сонячного світла, яким годується через шкіру, а поза тим не мусить їсти ще щось, достатньо їй і хлібних крихт. Зрештою, її вже й назвали М'якушка — ім'я, яке мені важко було вимовляти, але звучало воно гарно. Означало воно м'яку середину хліба, отже й когось, хто таку середину виїдає зі скибки, а шкірку залишає і не їсть.

Ричивольський, щораз більше зацікавлений Зеленими Дітьми, розказав мені, що чув, як дівчинка співає. Щоправда, як виходило з його розповіді, це більше нагадувало якесь буркотіння, але означало, що горла вони мають нормальні, а брак мови — це вже проблема іншого характеру. А ще я ствердив, що будовою тіла вони нічим не відрізняються від звичайних дітей.