Химерні оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що якби прийняти його в саду? — запитала нас раптом із саду Альма. Лена зацікавлено піднесла на неї очі. — Погода чудова, і все цвіте.

Я зрозуміла, що вона хоче перед кимось похвалитися квітами, що нас їй недостатньо. Подивилась у вікно. Саме зацвіли півонії, і їхні великі буйні голови легенько рухалися в ритмі подмухів вітру — могло здаватися, що утворюють хор, якби не те, що не було чути їхнього співу.

— А чому ні? — сказала я і глянула на неї. Хотіла побачити її радість. Це мило, що вона запитала. Не мусила нас питати. Я ковзнула поглядом по її обличчю, наші погляди зустрілися й одразу ж відскочили один від одного.

П р а в и л о   н о м е р   о д и н   у психології симетрії завжди зводиться до того, щоб не дивитися одне одному надто довго в очі. Можна кинути оком, глянути, подивитися, позирати час від часу, зачепити поглядом, але не вдивлятися навзаєм одне одному в очі. Це нас може розладнати. Егони перестають функціонувати. Тому, перш ніж дістанеш егона чи егону, треба відпрацьовувати ведення бесіди так, щоб не дивитися в очі. Це основне правило. З нами це ніколи не траплялось, але я чула, що якийсь еготон експериментував із терапією, коли треба дивитися в очі, і всі егони перестали функціонувати — потім треба було їх розблоковувати, що виявилося дуже дорого.

Я завжди соромлюся своїх робіт, а властиво, маю дуже болюче амбівалентне почуття: я б хотіла і водночас не хотіла, щоб на них подивилися. Я завжди незадоволена, особливо текстом, яким підписую малюнки. А якщо й задоволена, то недовго: текст, прочитаний наступного дня, виявляє різні неоковирності й помилки. Я волію свої малюнки. Незалежно від того, наскільки рафінованою може бути мова, наш мозок перетворює її на образи. Образ впливає в наш досвід великою хвилею, текст — тонісінькою цівочкою. Про це знали великі романісти, звідси всі ці підпорки й тонкі натяки, що стосуються образу, оті «сказала, а очі її зблиснули гнівом», «байдуже відповів він, вмощуючись на оббитій темно-синім плюшем канапі», які додаються до діалогів. Мова, слова тільки тоді мають силу, коли за ними стоять образи. Я багато малюю й пишу, цілими днями, в мовчанні й тиші, чуючи знизу звуки життя родини, які долинають до мене: тупіт ніжок Халіма, брязкання кришок об каструлі, шум пилососа, стукіт дверей на терасі, коли їх підхопить протяг. Це мене заспокоює, рухи руки стають тоді впевненими. Я творю для дітей, бо тільки вони справді читають. Дорослі мають почуття вини через свою логофобію і компенсують її купуванням книжечок донечкам і синочкам. Мої малюнки нерухомі, як у давні часи. Я ілюструю власні казки, роблю це тушшю, старою технікою, рідко вживаною, бо вона трудомістка, вимоглива і бруднить долоні. Халім, коли бачить мене з поплямленими долонями, радісно усміхається і каже, що я плямиста. Мушу з певною гордістю визнати, що казки добре продаються, і тому нам вистачає на егонів. Завдяки цьому я також можу писати, малювати й жити. Це важливе поєднання: творити й жити. Мені нічого більше не потрібно.

У цей час я повинна вже сидіти, схилившись над своїми аркушами, які впродовж останніх місяців приймали мої рисочки без спротиву й назавжди. Але через цей призначений візит я не могла зосередитись. Я чула, як Лена внизу забирає покупки — великі упаковки туалетного паперу і прокладок, паперові рушники, воду в пляшках і продовольчі продукти. Ми родина, ми купуємо гори їжі, але, слава Богу, маємо схожі кулінарні смаки, хоча забаганки бувають різними. Зараз трохи інакше їсть Фаня — поки годує. П'є багато чаю з молоком, бо Альма десь прочитала, що чай із молоком, який тоді називали баваркою, раніше вважали засобом, що посилює лактацію. Ми з Леною гадаємо, що Фаня повинна перестати вже годувати, але вона, напевно, почувається завдяки цьому важливою — я, власне кажучи, не дивуюся їй, вона ж, урешті-решт, є егоною для дитини. Колись вона втратить смисл існування, і тоді її треба буде перекваліфікувати або зовсім вимкнути. Альма натомість їсть чисте м'ясо. Твердить, що працює фізично, отже, повинна їсти м'ясо — отакий забобон. Після багатьох дискусій ми купили інкубатор, стоїть тепер у кухні біля холодильника й духовок. Коли Альма просить запекти їй грудинку чи полядвицю, домом розноситься дивний запах — приємний і водночас відразливий.

Я не могла зосередитись на праці і знову зійшла вниз.

— Він сказав «два»? — запитала я Лену, яка схилилася над тістом, якраз засипаючи в нього горіхи.

— Увімкни мені духовку. На двісті десять.

Я виконала прохання, і за хвильку, коли я доливала собі кави, тісто в'їхало всередину.

— Так, сказав «два», — відповіла вона.

— Мені цікаво.

— А мені ні.

Ми завжди розмовляли одна з одною досить скупо. Розмова з егоною ніколи не буває хвилюючою. Але існують певні справи, які треба узгодити, бо цього вимагає правило номер два.

П р а в и л о   н о м е р   д в а — це свого роду savoir-vivre. Ідеться про встановлення того, хто з ким зустрічається. Усі товариські зустрічі ніколи, власне кажучи, не відбуваються сам на сам. Зазвичай у них із кожного боку беруть участь два чи три егони, тобто дуотон або тринітон. Що більш приватний характер має зустріч, то менше на ній егонів. На побачення все ще ходять по одному. Це важко, тому побачення стали чимось винятковим. У мене такого досвіду немає. Вже навіть думка, що я могла би зустрітися сам на сам із якимось чужим чоловіком, викликає в мене неспокій. У поліцію чи до лікаря — іде весь еготон.

Отже, якщо сказав «два», то це значить два — відомо, як накрити. Лена, подивившись на мене, запитала:

— Накриєш?

Точнісінько о дванадцятій він стояв біля дверей — удвох: двоє чоловіків в ідентичних костюмах, що ми одразу мовчазно визнали недоладним. Чоловік близько п'ятдесяти, із залисинами, черевцем, водявими блакитними очима, у старомодних окулярах. У руках він тримав тарілку з фруктами — з тих дуже екзотичних, завжди модифікованих, назви яких не запам'ятовуються. Другий так само. Ми цього не їли.

Ми дружно сказали «добрий день», однаковими голосами. Лена поміняла блузку на чисту, без слідів борошна та плям від соків. Я накинула хустку з торочками, а перед тим випила хильцем келишок вина для куражу. Я завжди тримаю пляшку у себе в кімнаті. Він пройшов по свіжопостеленому килимку до дверей на терасу. Сіли в крісла напроти клумби з розквітлими півоніями.

— О, які гарні квіти, — хором сказали обоє.

Ми сіли на канапі, спиною до саду. Властиво, я сіла, а Лена пішла по каву і торт. Я сердечно звернулася до них обох, пильнуючи, щоб порівну ділити погляди — раз на одного, раз на іншого, — бо   п р а в и л о   н о м е р   т р и   каже, що ми ніколи не повинні ставити себе вище за егонів чи віддавати комусь перевагу і що ввічливим буде не помічати різницю в статусі. Це зводилося до того, щоби приховувати, хто є альфою, а хто звичайним егоном.

— Ми розводимо квіти, — відповіла я ухильно. Вино справило, що я була сміливішою, ніж зазвичай.

Насправді аж ніяк не приємно сидіти напроти когось чужого і пережовувати їжу. Я вже заздалегідь підготувала певний універсальний набір запитань на таку оказію, але оскільки це мав бути наш сусід, то я це все дещо збагатила такими питаннями, як:

Як тобі подобається околиця?

Звідки ти сюди приїхав?

Чи маєш садочок?

Властиво, це і все, що прийшло мені в голову.

П р а в и л о   н о м е р   ч о т и р и   каже не допитуватись надто нахабно про кількість егонів, які живуть в еготоні. Це могло би бути сприйняте як з'ясування матеріального статусу, а це неввічливо. Ясно, що чим більше егонів, тим людині краще ведеться, але не завжди так буває. Деякі багаті й дуже успішні люди обмежують кількість егонів, практикуючи модне повернення до природи, до звичного здорового життя в невеликому гроні. Ідеалом було би життя насамоті, але я не знаю нікого, хто був би аж таким ексцентричним.

Сусід, що жив удвох, сидів досить зніяковілий, відповідав ухильно, видно було, що почувається він невпевнено і що для нього цей візит теж не був чимось приємним. У нього була звичка покашлювати, тому мені спало на думку запитати його про алергію. Виявилося, що я вгадала, і розмова зійшла на надмірну чутливість до різних наїдків. Він сказав, що так, що вони мають алергію на різні злаки, на шоколад, горіхи й молочні продукти. Куточком ока я помітила, що Лена затрималася у дверях із шоколадно-горіховим тортом, який вона приготувала на цю зустріч. Задом відступила знову до кухні. За хвильку повернулася з редискою і сіла біля мене.

Вони обоє почастувалися редискою, і якийсь час ми розмовляли про дітей. Його дуже цікавило, що ми маємо дитину, вони навіть розглядалися навкруг, наче маючи надію, що побачать, як вона грається десь у кутку чи сховалася під столом.