Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перестрибуючи через сходинку, Ружена піднялася на другий поверх і ввійшла до просторої приймальної зали, де попід стінами стояли лави і фотелі для пацієнтів. Кліма сидів коло дверей відділу, де вона працювала.

— Ружено, — схопившись зі стільця, сказав він і розпачливо глянув на неї, — благаю тебе. Благаю тебе, будь розсудлива! Я піду туди з тобою!

Страх його був голий, у ньому й сліду не лишилося від тієї любовної демагогії, до якої він стільки зусиль докладав усі дні.

— Ти хочеш здихатися мене, — відказала йому Ружена.

Він перелякався.

— Та не хочу я здихатися тебе, навпаки! Я хочу зробити це, щоб ми були ще щасливіші разом!

— Не бреши, — сказала Ружена.

— Ружено, благаю тебе! Якщо ти не підеш, це буде справжнісіньке лихо!

— Хто тобі сказав, що я не піду? У нас іще три години. Зараз заледве шоста. Можеш спокійно йти до своєї жінки і досипати!

Вона зачинила двері перед самісіньким його носом, вбрала білий халат і сказала сорокарічній медсестрі:

— Мені треба піти о дев’ятій. Можеш заступити мене на годину?

— То ти все ж таки дала себе умовити? — докірливо запитала та.

— Ні. Я закохалася, — сказала Ружена.

4

Якуб підійшов до вікна і відчинив його. Він думав про блакитну пігулку і не міг повірити, що справді віддав її напередодні тій незнайомій дівчині. Дивився в небесну блакить і вдихав свіже повітря осіннього ранку. Світ, що його він бачив крізь вікно, був нормальний, спокійний, природний. І тоді той випадок із медсестрою раптом видався йому безглуздим і неправдоподібним.

Він узяв слухавку і набрав номер купальні. Попросив до телефону медсестру Ружену з жіночого відділення. Довго чекав, потім у слухавці пролунав жіночий голос. Йому відповіли, що медсестра Ружена зараз у басейні і не може розмовляти. Він подякував і поклав слухавку.

Його охопило величезне полегшення: медсестра була живою. Пігулки з тюбика треба було вживати тричі за день, звісно ж, вона ковтнула одну вчора увечері й одну вранці, тож давно вже проковтнула Якубову пігулку. Раптом усе йому видалося цілком зрозумілим: блідо-блакитна пігулка, що він носив у кишені як запоруку своєї свободи, була обманкою. Друг дав йому пігулку ілюзії.

О Боже, як це міг він не подумати про це досі? Він знову згадав той день, коли попросив у друзів отруту. Тоді він саме вийшов із в’язниці, й зараз, із віддалі стількох літ, зрозумів: для тих людей його прохання видавалося театральним жестом, що мав на меті привернути увагу до страждань, яких йому довелося зазнати. Але Шкрета без вагань пообіцяв дати йому те, що він просив, і за кілька днів приніс лискучу світло-блакитну пігулку. Та й навіщо було йому вагатися й умовляти Якуба не робити цього? Він учинив набагато мудріше, ніж ті, що відмовили йому. Ото й дав він йому дешеву ілюзію спокою і певності, та ще й став його другом завдяки цьому.

І як же це жодного разу йому це не спало на думку? Тоді йому видалося трохи дивним, що Шкрета дав пігулку, яка мала вигляд фабричного виробу. Він знав, що Шкрета як біохімік має доступ до отрут, проте не розумів, як це він міг орудувати промисловими верстатами, що штампують пігулки. Але тоді він ні про що не питав. І хоч сумнівався у всьому на світі, у ту пігулку вірив як в Євангеліє.

Тепер, коли його охопило таке величезне полегшення, він вдячний був другові за той обман. Він був щасливий, що та медсестра жива і що вся ця безглузда пригода була тільки жахіттям, лихим сном. Проте на цьому світі ніщо не триває довго і вслід за хвилями полегшення, що потроху згасали, почав лунати слабенький голос жалю.

Ото вже гротеск! Пігулка, яку він носив у кишені, кожному його крокові надавала театральної врочистості і дозволяла йому вчиняти зі свого життя грандіозний міф! Він був певен, що носить при собі смерть, а насправді носив у тому шовковистому папірці тихий Шкретин сміх.

Якуб знав, що друг його учинив правильно, та не міг позбутися думки, що Шкрета, якого він так любив, за однісіньку мить став пересічним медиком, яких бозна-скільки на світі. Коли він без вагань вручив йому ту пігулку, наче звичайнісіньку річ, це виділило його з-поміж усіх людей, яких знав Якуб. У його поведінці було щось неправдоподібне. Він чинив не так, як ото чинять люди з іншими людьми. Він і на мить не засумнівався, чи не скористається Якуб отрутою під час нападу істерики або депресії. Він вважав його людиною, що цілком панує над собою і не улягає ніяким людським слабкостям. Вони ставилися один до одного як два боги, що мусять жити поміж людьми, — і це було пречудово. Це неможливо було забути. Аж цьому настав край.

Якуб дивився в небесну блакить і думав: «Сьогодні він подарував мені полегшення й спокій. І водночас забрав у мене самого себе — позбавив мене мого Шкрети».

5

Від Ружениної згоди Клімі стало солодко і втішно, та він нізащо не покинув би почекальні. Незбагненне зникнення Ружени під час концерту закарбувалося в його пам’яті загрозливим спогадом. Він вирішив терпляче очікувати тут, щоб ніхто не відвернув її від того задуму, не забрав звідціля, не попровадив кудись.

Приходили пацієнтки, відчиняли двері, за якими зникла Ружена, одні залишалися там, інші поверталися у коридор і сідали в крісла, й усі з цікавістю позирали на Кліму, бо ж зазвичай у жіночому відділі чоловіки не бували.

Урешті ввійшла опасиста пані в білому халаті й уважно глянула на Кліму; потім підійшла до нього і запитала, чи не на Ружену він чекає. Він зашарівся й сказав, що так.

— Нема чого вам чекати. До дев’ятої ще є час, — відказала вона з настирливою фамільярністю, і Клімі здалося, ніби всі жінки у почекальні чули це і знали, про що річ.

Була за чверть дев’ята, коли з дверей вийшла Ружена в звичайній сукні. Він приєднався до неї, і вони мовчки вийшли надвір. Обоє поринули у свої думки і не помітили Франтішека, який скрадався за ними, ховаючись за кущами.

6