Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не думай собі, що ти маєш право на втому, коли я до тебе приїхала. Я хочу тебе.

Він знав, що це неправда. Знав, що Каміла не мала навіть найменшого бажання кохатися й так провокативно поводилася з ним тільки тому, що бачила, який він засмучений, і гадала, що це через кохання до іншої жінки. Він знав (о Боже, як добре знав він її!), що цим любовним викликом вона хотіла завдати йому випробування, щоб дізнатися, наскільки він перейнявся іншою жінкою, а потім катувати себе його смутком.

— Я і справді зморився, — сказав він.

Вона обняла його і попровадила до ліжка.

— Ось побачиш, я примушу тебе забути про ту твою втому! — сказала вона. І почала гратися його голим тілом.

Він лежав, наче на операційному столі. Знав, що всі спроби його дружини будуть марні. Тіло його скоцюрблювалося, бгалося всередину, і не було ніякого способу його оживити. Каміла пройшла вогкими вустами по всенькому тілу, він знав, що вона хоче страждати сама, хоче, щоб і він страждав, і за те він її ненавидів. Ненавидів з усією силою свого кохання: вона сама своїми ревнощами, своїми підозрами, своєю недовірою, сама вона своїм сьогоднішнім приїздом зіпсувала все, що це через неї шлюб їхній замінований зарядом, закладеним у черево іншої жінки, і вибухне за сім місяців, рознісши все на клапті. Це вона, вона, що так тремтіла від страху за їхнє кохання, усе звела нанівець.

Вона припала вустами до його живота, і він відчув, як його прутень зіщулюється під її пестощами, відступає всередину, тікає від неї, стає дедалі менший, дедалі боязкіший. Він знав, що вона страшенно потерпає, й що дужче вона потерпає, то упертіше ковзатиме вогкими вустами по його безсилому тілу.

28

Ніколи не кортіло йому переспати з цією дівчиною. Він хотів тішити її й огортати всією своєю добротою, а ця доброта нічого спільного не мала з тілесним потягом, ба навіть унеможливлювала його, адже мала бути чиста, безкорисна і не пов’язана з жодною втіхою.

Але що міг він зараз удіяти? Чи, може, слід було відштовхнути Ольгу, щоб не плямувати своєї доброти? Про це й мови не могло бути. Та відмова прикро вразила б і надовго лишила би карб у її душі. Він зрозумів, що мусить до самісінького дна випити чашу своєї доброти.

І ось вона постала голісінька перед ним, і він подумав, що її обличчя шляхетне і м’яке. Та невелика була йому втіха від того, коли він побачив те обличчя разом із тілом, що скидалося на довге і тонке стебло, на кінці якого була непомірно велика, волохата квітка.

Хоч гарна вона була, чи ні, Якуб знав, що уникнути її неможливо. Втім, він відчував, що його тіло (ох, це рабське тіло) знову ладне було здійняти догори послужливого списа. Щоправда, йому здавалося, ніби його збудження кипить в комусь іншому, десь далеко, поза межами його душі, наче він збуджувався всупереч своєму бажанню і потайці зневажав це збудження. Душа його була далеко від тіла, цілком перейнявшись отією пігулкою в сумочці незнайомої дівчини, і з жалем споглядала тіло, що сліпо і невблаганно переслідувало свої жалюгідні інтереси.

Миттєва згадка спала йому на думку: йому було десять років, коли він дізнався, як народжуються діти, й відтоді той образ переслідував його тим упертіше, чим детальніше пізнавав він із плином часу конкретну сутність жіночих органів. Відтоді він часто думав про своє народження, уявляв, як його крихітне тіло ковзає вузьким вогким тунелем, як його ніс та рот заліплені чудернацьким слизом, як усенький він замурзаний ним і ним позначений. Авжеж, той жіночий слиз позначив його, Якуба, щоб потім усеньке життя тримати в полоні таємничої влади, щоб мати право будь-якої миті закликати його до себе й орудувати специфічними механізмами його тіла. Усе це завжди було йому огидне, він опирався цій неволі бодай тим, що не відкривав жінкам своєї душі, зберігав свою свободу і самотність, відводячи владі слизу тільки певні години у своєму житті. Авжеж, і Ольгу він любив, звісно ж, за те, що вона перебувала для нього поза межами сексу, й він був певен, що своїм тілом вона не нагадає йому про ганебний спосіб його народження.

Він відразу ж відкинув ті думки, тому що ситуація на дивані розвивалася швидко, й він мусив із секунди на секунду ввійти в її тіло, а йому не хотілося робити це з почуттям відрази. І тоді він подумав собі, що ця дівчина, яка розкрилася перед ним, єдина в його житті, до якої він почуває чисте і безкорисне кохання, і що зараз він кохатиме її лише задля того, щоб зробити щасливою, щоб зазнала вона втіхи, щоб була певна в собі й весела.

А потім він здивувався сам із себе: він хилитався на ній, наче плив хвилями доброти. Він почувався щасливим, йому було добре. Душа його слухняно узгоджувалася з порухами тіла, наче те кохання було фізичним виявом благодатної любові, щирим почуттям любові до ближнього. Жодної завади не було, жодної фальші в цім. Вони тісно сплелися, і їхній подих зливався водно.

Розкішно і довго це тривало, аж Ольга прошепотіла йому на вухо непристойне слово. Спершу раз, потім ще і ще раз, і те слово збуджувало її.

Хвилі доброти відразу ж відринули, і Якуб опинився з нею посеред пустелі.

Ні, зазвичай під час кохання він нічого не мав проти сороміцьких слів. Вони будили в ньому чуттєвість і жорстокість. У такий спосіб жінки ставали приємно чужі його душі й бажані його тілу.

Та в Ольжиних вустах те сороміцьке слово вмить звело нанівець усю ту солодку облуду. Воно вирвало його з полону мрії. Доброта його розвіялася, і за однісіньку мить він побачив Ольгу в своїх обіймах такою, якою він бачив її ще хвилю тому, — то була велика квітка голови, що тремтіла на тоненькій стеблині тіла. Та зворушлива істота мала зухвалі манери блудяжки, але не переставала бути від того зворушливою, і це надавало тим сороміцьким словам сумного й кумедного відтінку.

Та Якуб знав, що йому ніяк не можна було цього показати, що він повинен домінувати, повинен знов і знов спивати гірку чашу доброти, тому що ці безглузді обійми були єдиним його добрим учинком, єдиною його покутою (його ні на мить не покидала думка про отруту в чужій сумочці), єдиним його порятунком.

29

Неначе велика перлина у двох стулках мушлі, оточені були розкішні Бертлефові покої простенькими кімнатами, де мешкали Якуб і Кліма. Проте в сусідніх кімнатах панували тиша і спокій, тоді як Ружена в Бертлефових обіймах спливала останніми зойками утіхи.

Потім вона втомлено лежить коло нього, і він пестить її обличчя. За хвилю вона вибухає плачем. Плаче вона довго, припавши головою до його грудей.

Бертлеф гладить її, наче маленьку дівчинку, й вона і справді почувається маленькою. Маленькою, як ніколи досі (ніколи не припадала вона обличчям до чиїхось грудей), і водночас як ніколи великою (ніколи не почувала вона такої втіхи, як сьогодні). І той плач уривчастими схлипуваннями підносить її до блаженства, що досі було їй геть незнане.

Де перебуває зараз Кліма, де Франтішек? Вони тонуть зараз у далекій імлі, їхні постаті насилу мріють на обрії, легкі, мов пух. А де вперте Руженине прагнення заволодіти одним і відштовхнути другого? Де конвульсивні напади її гніву, її ображене мовчання, в якому замкнулася вона від самісінького ранку, наче в крицевому панцирі?

Ось вона лежить, схлипує, а він гладить її обличчя. Умовляє її заснути, каже, що спальня он у сусідньому покої. І Ружена розплющує очі й дивиться на нього. Бертлеф голий, ось він підводиться і йде до ванної (чутно, як біжить вода), потім повертається, відчиняє шафу, дістає звідти ковдру і ніжно вкриває її тіло.

Ружена бачить варикозні вени на його ногах. Коли він нахиляється до неї, помічає, що його шпакуватий хвилястий чуб ріденький, крізь нього просвічує шкіра. А певно, Бертлефові вже років із шістдесят, у нього навіть черевце вже видно, та Ружені байдуже. Навпаки, його вік заспокоює її, кидає променистий відсвіт на її молодість, що була досі невиразна і сіра, й вона почувається повною життя й на самісінькому початку свого шляху. І в його присутності відкриває вона для себе, що ще довго буде молода, що не треба їй квапитися й боятися часу. Бертлеф сідає коло неї, пестить її, і їй здається, ніби вона знайшла притулок не лише в заспокійливих дотиках його пальців, айв утішних обіймах його віку.

Потім вона поринає у сон, у її голові пропливають перші невиразні образи марення. Раптом вона прокидається, і їй здається, наче вся кімната залита чудернацьким блакитним сяєвом. Що це за сяйво, якого вона ніколи не бачила? Може, це місяць спустився сюди у блакитних шатах? Може, вона марить із розплющеними очима?

Бертлеф усміхається їй і весь час гладить її лице.

І вона остаточно заплющує очі й поринає у сон.