Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, я знаю це.

Довіра, яку випромінювали Бертлефові очі, була мов чудодійна купіль, і Ружені хотілося, щоб цей погляд, що омивав і пестив її, тривав якомога довше.

— Це правда? Я справді така?

— Авжеж. Я знаю це.

Це було втішно до запаморочення: у Бертлефових очах вона почувалася делікатною, ніжною, чистою, почувалася шляхетною, мов королева. Її раптом охопило таке відчуття, наче вона зліплена з меду і запахущого зілля. Сама собі здавалася вона захопливою. (О Боже, ніколи ще не траплялося, щоб вона почувалася такою солодко захопливою!)

— Таж ви ледве мене знаєте, — протестувала вона далі.

— Я вже давно знаю вас. Давно вже дивлюся на вас, та ви про це й не здогадуєтеся. Знаю я вас напам’ять, — казав він, торкаючись пальцем її обличчя. — Ваш носик, ваша насилу помітна усмішка, ваші коси…

І він почав розстібати її сукню, і вона навіть не опиралася, лише дивилася в його очі, зустрівшись з його поглядом, що огортав її, неначе вода, неначе оксамитна вода. Сиділа навпроти нього з голими персами, що настовбурчилися пилками під його поглядом і прагнули, щоб їх споглядали і щоб ними захоплювалися. Всеньке її тіло обернулося до його очей, немов той сонях до сонця.

23

Вони сиділи в Якубовій кімнаті, Ольга говорила, а Якуб запевняв себе, що ще є час. Він міг піти до дому імені Карла Маркса і, якщо Ружени там не буде, потурбувати Бертлефа в сусідньому помешканні і запитати, що сталося з тією дівчиною.

Ольга балакала, а він і далі уявляв ту прикру ситуацію, коли щось пояснює медсестрі, затинається, вигадує різні причини, перепрошує і намагається здобути у неї той тюбик із пігулками. А потім зненацька ніби втомився від тих видінь, що мордували його вже кілька годин, і його охопила глибока байдужість.

Та то була не лише байдужість від утоми, а ще й свідома і войовнича байдужість. Якуб допіру збагнув, що йому все одно, чи житиме це створіння з жовтим волоссям, і що його намагання порятувати цю дівчину було б тільки лицемірством і дурнуватою комедією.

Адже той, хто завдав йому це випробування (Бог, якого не існує), хотів дізнатися у такий спосіб, який він, Якуб, насправді є, а не якого корчить із себе. І Якуб вирішив бути чесним із ним — бути таким, яким він є насправді. Якуб побачив, як Ольга нахилилася до нього через той столик, і почув, як вона сказала:

— Я хочу, щоб ти поцілував мене. Як це воно сталося так, що ми так давно знаємо одне одного і жодного разу не поцілувалися?

24

На обличчі пані Кліми була силувана усмішка, у душі тривога, коли вона прослизнула за куліси, щоб зустрітися з чоловіком. Їй страшно було від того, що вона побачить справжнє обличчя Кліминої коханки. Та коханки і близько не було. Було кілька дівчат, що прибігли попросити у нього автограф, та вона зрозуміла (око в неї було гостре), що жодна його особисто не знала.

Проте вона була певна, що коханка десь тут. Вона вгадувала це з Кліминого обличчя, воно було бліде і відсутнє. Та й усміхався він дружині так само облудно, як і вона йому.

Шкрета, аптекар і ще кілька душ, вочевидь, медики із дружинами, вклоняючись, відрекомендувалися пані Клімі. Хтось запропонував піти до єдиного бару, що був навпроти. Кліма перепросив, посилаючись на втому. Пані Клімова вирішила, що коханка чекає в барі, тим-то він і не хоче туди йти. А що лихо тягло її до себе, немов магніт, вона попросила зробити їй таку приємність і здолати втому.

Та в барі теж не було ніякої жінки, котру можна було б підозрювати у зв’язку з Клімою. Усі посідали за великим столом. Шкрета весь час балакав, вихваляючи сурмача. Аптекар був переповнений ніяковим щастям, що не давало йому змоги висловитися. Пані Клімова хотіла видаватися товариською, веселою і балакучою.

— Пане лікарю, ви просто диво, — казала вона Шкерті, — та й ви теж, любий пане аптекарю. І вся обстановка була щира, весела, безтурботна, у тисячу разів ліпша, ніж під час концертів у столиці.

На чоловіка вона не дивилася, але й на мить не спускала з нього ока. Вона почувала, що нервозність свою приховує він тільки ціною величного напруження і що тільки на превелику силу вряди-годи вставляє слово в розмову, не показуючи, що подумки все воно йому геть байдуже. Було цілком очевидно, що вона зіпсувала якусь подію, до того ж непересічну. Якщо йшлося про рядову пригоду (Кліма завжди присягався їй, що ніколи не зможе закохатися в іншу жінку), то він не запався б у таку глибоку депресію. Звісно, коханки його вона не бачила, та гадала, що це в нього від кохання, від болісного і розпачливого кохання, і від того їй було, мабуть, ще гірше.

— Що з вами, пане Клімо? — раптом запитав аптекар, що був чим скромніший, тим уважніший і люб’язніший.

— Нічого… геть нічого! — перелякано відказав Кліма. — Голова трохи болить, та й годі.

— Може, вам пігулку дати? — запитав аптекар.

— Ні, ні, — хутко відказав сурмач, похитавши головою. — Та я перепрошую, якщо ми підемо трохи раніше. Я і справді дуже зморився.

25

Як це сталося, що вона таки зважилася?

Підійшовши до Якуба у винарні, побачила, що він не такий, як завжди. Був він мовчазний, проте люб’язний, неуважний, проте лагідний і слухняний, думками був далеко, проте робив усе, що вона хотіла. Оцей брак зосередженості (вона гадала, що це через близький від’їзд) був їй до вподоби: вона промовляла до відсутнього обличчя, і їй здавалося, ніби говорить вона вдалину, де її ніхто не чує. Отож вона могла казати про те, чого ніколи йому не казала.

Тепер, коли вона попросила, щоб він її поцілував, враження в неї було таке, наче вона турбує його, непокоїть. Проте це нітрохи не збентежило її, навпаки, принесло втіху: нарешті вона почувається сміливою і зухвалою жінкою, якою завжди й хотіла бути, жінкою, яка панує над ситуацією, орудує нею, з цікавістю стежить за партнером і змушує його ніяковіти.

Вона і далі твердо дивилася йому в вічі й, усміхаючись, казала: