— Ох, Бобе, ти такий хороший, — нітрохи не здивувавшись, мовив він.
— То його звати Боб?
— Авжеж, це Боб, — відказав Шкрета і пояснив, що пес належить господареві лісової корчми, розташованої неподалік од міста; собаку тут знають усі, він частенько тут вештається.
Пес уторопав, що балакають про нього, і це йому сподобалося. Замахав хвостом і хотів було лизнути Шкрету в губи.
— Ти тонкий психолог, — сказав лікар. — Треба, щоб ти його добряче вивчив сьогодні. Бо я не знаю, з якого краю до нього підступитися. У мене на нього великі плани.
— Ти хочеш продавати образки?
— Та ті образки — чистісінька дурня, — відказав Шкрета. — Йдеться про набагато важливішу річ. Я хочу, щоб він усиновив мене.
— Усиновив тебе?
— Авжеж, усиновив. Для мене це життєво важливо. Якщо я стану його сином, то автоматично здобуду американське громадянство.
— То ти хочеш емігрувати?
— Та ні. Я здійснюю тут серйозні експерименти і не хочу їх уривати. Треба буде і про них сьогодні з тобою побалакати, ти мені потрібен у зв’язку з ними. А з американським громадянством я здобуду американський паспорт і зможу вільно мандрувати білим світом. Ти ж знаєш, що пересічна людина нізащо не може вибратися з цієї країни. А мені страшенно кортить податись до Ісландії.
— Чому саме до Ісландії?
— Там найліпше ловиться лосось, — відказав Шкрета. І провадив далі: — Трохи ускладнюється все це тим, що Бертлеф тільки на сім років старший од мене. Треба пояснити йому, що таке батьківство — це правовий стан, який не має нічого спільного з природним батьківством і що, теоретично, він може бути моїм названим батьком навіть у тому разі, якщо буде молодший од мене. Може, він і зрозуміє, та в нього дуже молода дружина. Одна з моїх пацієнток. Вона прибуде післязавтра. Я послав Сюзі до Праги, щоб вона зустріла її на летовищі.
— А Сюзі знає про твій план?
— Авжеж. Я сказав їй, щоб вона будь-що завоювала приязнь майбутньої свекрухи.
— А сам американець? Що він про це каже?
— Оце найважче. Він нездатний зрозуміти це з півслова. Тим-то мені ти й потрібен, треба, щоб ти дослідив його і сказав, як мені з ним поводитися.
Шкрета зиркнув на годинник і сказав, що Бертлеф на них чекає.
— А з Бобом що нам удіяти? — запитав Якуб.
— А як сталося, що ти його привів сюди? — запитав Шкрета.
Якуб пояснив приятелеві, як порятував псові життя, та Шкрета поринув у думки і слухав його неуважно. Коли Якуб скінчив, він сказав:
— Господарка корчми — моя пацієнтка. Два роки тому вона народила чудову дитинку. Вони дуже люблять Боба, то завезеш їм його завтра. Поки що я дам йому снодійне, щоб він не турбував нас.
Він дістав з кишені тюбик і витрусив відтіля пігулку. Погукав пса, роззявив йому пащеку і вкинув ту пігулку туди.
— За хвилину він спатиме як убитий, — сказав він і вийшов із кімнати з Якубом.
9
Бертлеф привітався з гостями, і Якуб уважно оглянув кімнату. Потім підійшов до картини, де був намальований бородатий святий.
— Я чув, ви вправляєтеся в живописі, — сказав він Бертлефові.
— Авжеж, — відказав Бертлеф, — це святий Лазар, мій покровитель.
— А чому ви намалювали йому блакитний ореол? — здивовано запитав Якуб.
— Я радий, що ви поставили це запитання. Зазвичай люди розглядають картину і не знають навіть, що вони бачать. Я намалював блакитний ореол, бо насправді він таки блакитний.