— Дитини я не хочу, — хутко відказала Ружена. — Я ліпше віку собі збавила б, ніж надбала дитину!
— Чому це?
— Тому. Я не хочу дитини.
— Я кохаю тебе, Ружено, — знову сказав молодик.
— Ти що, хочеш довести мене до самогубства, еге? — запитала Ружена.
— До самогубства? — здивовано перепитав він.
— Авжеж, до самогубства!
— Ружено! — вигукнув молодик.
— Доведеш мене таки, кажу! Запевняю тебе! Ти доведеш мене до цього!
— Можна мені прийти увечері? — принижено запитав молодик.
— Ні, увечері не можна, — сказала Ружена. Потім утямила, що треба його заспокоїти, і вже лагідніше докинула: — Можеш зателефонувати мені, Франтішеку. Але з понеділка.
І обернулася, щоб піти.
— Зачекай, — сказав молодик. — Я тут приніс тобі дещо. Щоб перепросити, — і простягнув пакуночок.
Вона взяла його і хутко вийшла надвір.
6
— Шкрета справді такий дивак чи тільки вдає? — запитала Якуба Ольга.
— Я думаю про це, відколи його знаю, — відказав Якуб.
— Дивакам непогано ведеться, коли вони змушують людей поважати їхні дивацтва, — сказала Ольга. — Шкрета страшенно неуважний. У розмові часто забуває, що він казав іще мить тому. Часом забалакається на вулиці й приходить до кабінету на дві години пізніше. Та ніхто не зважується докоряти йому за це, бо він офіційно визнаний дивак і тільки недобра людина могла б відмовити йому в праві на дивацтво.
— Дивак він чи ні, та, гадаю, лікує він тебе успішно.
— Та воно так, але тут у всіх складається враження, наче його медичний кабінет для нього щось другорядне, таке, що заважає йому втілювати якісь важливіші задуми. Ось, наприклад, завтра він гратиме на барабані!
— Зачекай-но, — перепинив її Якуб. — То це правда?
— Авжеж. Весь курорт заліплений афішами, які сповіщають про те, що славетний сурмач Кліма дає завтра концерт і Шкрета акомпануватиме йому на барабані.
— Неймовірно, — мовив Якуб. — Утім, мене не здивувало, що Шкрета гратиме на барабані. Шкрета — найбільший мрійник, якого я знав у житті. Та я не бачив, щоб він утілив бодай одну свою мрію. Коли ми навчалися в університеті, Шкрета ніколи не мав грошей. У нього не було і шеляга в кишені, тож він вигадував тисячі способів, щоб заробити грошенят. Якось надумав собі надбати самку вельш-тер’єра, бо йому сказали, що цуценята тієї породи коштують по чотири тисячі крон. Він одразу ж узявся до обчислень. Сучка приводить щороку двічі по п’ять цуценят. Два рази по п’ять буде десять, а як десять помножити на чотири тисячі, то буде сорок тисяч крон за рік. Він узявся до діла. З немалими труднощами налагодив зв’язки з директором студентської їдальні, який пообіцяв йому віддавати рештки харчів. Написав дипломну роботу двом студентам, що зобов’язалися виводити ту сучку на прогулянку. Мешкав він у гуртожитку, де заборонено було тримати тварин, то він щотижня носив коменданті великі букети червоних троянд, аж доки вона дозволила йому як виняток узяти до себе в кімнату пса. Два місяці готував він умови для утримання тієї сучки, та ми знали, що нічого з того не буде. Йому бракувало чотири тисячі крон, щоб купити її, й ніхто не хотів позичити йому тих грошей. Ніхто не сприймав його серйозно. Всі вважали його мрійником, щоправда, надзвичайно спритним і заповзятим, та лишень у царстві мрій.
— Це все чудово, та я не розумію, чому ти такий прихильний до нього. На нього навіть покластися не можна. Він не здатен прийти вчасно, а наступного дня забуває, що пообіцяв напередодні.
— Це не зовсім так. Колись він дуже допоміг мені. Правду кажучи, ніхто так мені не допоміг, як він.
Якуб застромив руку до нагрудної кишені піджака і дістав звідти згорнутий шовковий папірець. Розгорнув його і показав блакитну пігулку.
— Що це? — запитала Ольга.
— Отрута.
Якусь мить Якуб тішився з допитливого мовчання дівчини, потім сказав:
— Ця пігулка в мене понад п’ятнадцять років. Відбувши рік у в’язниці, я зрозумів таку річ. Людина має бути певна одного: що вона господар своєї смерті і може обирати для неї час і спосіб. Якщо ти певен цього, то можеш чимало витерпіти. Ти знаєш, що можеш порятуватися від мук, коли тобі захочеться.