Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, ні, тобі треба йти. Не варто нехтувати лікуванням. Я тебе проведу.

— Справді? — щасливим голосом спитала Ольга. Потім відчинила шафу і взялася там щось шукати.

Блідо-блакитна пігулка лежала на столі в розгорнутому папірці, а Ольга, єдина людина, якій він розповів про неї, схилилася над відчиненою шафою спиною до тієї пігулки. У Якуба промайнула думка, що та блакитна пігулка була драмою його життя, покинутою, майже забутою драмою й уже, очевидно, нецікавою. І тоді він подумав, що треба нарешті позбутися цієї нецікавої драми, швидко попрощатися з нею й лишити її в минулому. Він загорнув пігулку в папірець і сховав у кишеню піджака.

Ольга дістала торбину, поклала туди рушник і зачинила шафу.

— Я готова, — сказала вона Якубові.

7

Ружена сиділа на лавці в міському парку і не могла поворухнутися, мабуть, тому що й думки її завмерли непорушно на тому самому місці.

Ще вчора вона вірила всьому, що казав їй сурмач. Не лише тому, що це було приємно, а й тому, що вірити було простіше: у такий спосіб вона зі спокійним сумлінням могла відмовитися від битви, на яку не мала сили. Та відколи колеги почали кепкувати з неї, вона поринула в сумніви і тепер думала про сурмача з ненавистю, бо в глибині душі остерігалася, що вона і недостатньо хитра, і не досить уперта, щоб узяти над ним гору.

Без жодної цікавості роздерла вона пакунок, що його дав їй Франтішек. Всередині була блідо-блакитна одежина, і Ружена зрозуміла, що він подарував їй нічну сорочку, в якій хотів би бачити її щодня, — кожного дня і багато днів, і впродовж усього її життя. Вона дивилася на ту блідо-блакитну сорочечку, і їй здавалося, що тканина просякнута добротою й відданістю, наче болото рабської любові, що врешті затягне і поглине її всю.

Кого вона більше ненавиділа? Того, хто не хотів її, чи того, хто хотів?

Отак сиділа вона, прикута до ослона тією подвійною ненавистю, й навіть не тямила, що коїться довкола неї. Коло хідника зупинився невеличкий автобус, а за ним і зелений фургон, з якого долинало собаче скавучання й гавкіт. Двері автобуса відчинилися, і звідти вийшов дідок із червоною пов’язкою на рукаві.

Ружена ошелешено дивилася на нього і першої миті навіть не второпала, що вона бачить. Дідок гукнув щось в автобус, і відтіля виліз іще один дідуган, теж із червоною пов’язкою на рукаві, у руці він тримав тичку метрів зо три завдовжки, на кінці в неї була дротяна петля. Повилазили з автобуса і вишикувалися на хіднику й інші пасажири. То були все старі люди, з пов’язками на рукавах і з такими самими тичками в руках.

Дідок, що виліз перший, тички не мав, він віддавав команди; ті старі добродії, наче рій чудернацьких списників, кілька разів виструнчилися перед ним, потім стали по команді «вільно». Потім дідок вигукнув іншу команду, і той старечий рій притьмом кинувся в парк. Там він розсипався, і кожен дідуган побіг в іншому напрямку, хто алеєю, хто моріжком. У парку гуляли пацієнти, гралися дітлахи, і всі зупинялися, здивовано зиркаючи на тих стариганів, що йшли в атаку зі своїми тичками в руках.

Ружена трохи оговталася від роздумів і роззирнулася довкруги, щоб уторопати, що ж тут коїться. Поміж дідуганами вона угледіла і свого батька й тепер дивилася на нього з відразою, проте без подиву.

Якийсь дворняга дріботів моріжком попід березою. Один із тих дідуганів побіг туди, і пес подивовано на нього глянув. Старий махав тичкою над його головою, намагаючись накинути петлю собаці на шию. Але тичка була довга, а старечі руки кволі, й дідуган ніяк не міг поцілити того пса. Дротяна петля хилиталася над ним, і пес із цікавістю розглядав її.

Аж на поміч тому стариганові прибіг іще один пенсіонер, руки у нього були дужчі, й того цуцика урешті залигали петлею. Дідуган сіпнув до себе тичку, петля захльоснулася на шиї, і пес заскавучав. Пенсіонери гучно зареготали і потягли цуцика моріжком до машин. Відчинили великі двері фургона, з якого долинало гавкання, і вкинули собачину досередини.

Для Ружени вся ця картина була тільки частиною її власної історії: вона була нещасна жінка поміж двома світами — світ Кліми відштовхував її, а світ Франтішека, від якого вона хотіла ухилитися (світ банальності і нудьги, поразки і капітуляції), прийшов сюди у вигляді зграї цих стариганів, неначе задля того, щоб зловити її дротяною петлею.

Якийсь десятирічний хлопчина стояв на піщаній доріжці алеї й відчайдушно гукав свого цуцика, що гасав у кущах. Та замість собачини прибіг Руженин батько з тичкою. Той відразу ж замовк. Він боявся гукати цуцика, бо знав, що клятий стариган злапає його. Він побіг доріжкою, щоб утекти від нього, та дідуган побіг за ним услід. Тепер вони бігли поруч. Руженин батько з тичкою і хлопчина, що знай схлипував на ходу. Потім хлопчина звернув назад і побіг туди, де був раніше. Руженин батько теж повернув назад і побіг за ним. Вони знову бігли поруч.

З кущів вилізла такса. Руженин батько вже простягнув до неї тичку, та цуцик відскочив убік і кинувся до хлопчика, який ухопив його на руки і притиснув до себе. На поміч Ружениному батькові кинулися інші старигани й почали видирати цуцика в хлопчини. Той плакав, верещав і відбивався, аж дідугани викрутили йому руки й затиснули рота долонею, бо той галас привертав увагу перехожих, які оберталися, проте боялися втрутитися.

Ружені не хотілося бачити батька і його приятелів. А куди податися? У кімнатці в неї лежав недочитаний детективний роман, який її не цікавив, у кінотеатрі йшов фільм, що його вона вже бачила, а в холі «Річмонда» весь час був увімкнутий телевізор. Вона таки обрала телевізор. Підвелася з ослона й під галас дідуганів, що знай долинав до неї зусібіч, раптом усвідомила вміст свого черева і подумала, що її вагітність — свята. Вона перероджувала й ушляхетнювала її. Вона відрізняла її від тих шаленців, що полювали на псів. Ружена подумала, що не мала права відмовлятися від неї, не повинна була здаватися, тому що в череві носила свою єдину надію, єдиний свій квиток у майбутнє. Дійшовши до краю парку, вона угледіла Якуба. Той стояв на хіднику перед «Річмондом» і спостерігав за метушнею в парку. Вона бачила його тільки раз, під час сніданку, а тепер згадала про це. Пацієнтка, що сиділа поруч із ним, була її сусідка, яка щоразу стукала в стіну, коли вона гучно вмикала радіо, тож Ружена почувала до неї страшенну неприязнь і тепер з відразою сприймала усе, що було пов’язане з нею.

Обличчя того чоловіка їй не подобалося. Воно було іронічне, а Ружена ненавиділа іронію. Вона завжди вважала, що іронія (чи будь-яка її форма) — наче озброєний чатовий, стоїть коло брами її будучини й, озираючи її, заперечно хитає головою. Вона виструнчилась і вирішила пройти повз того чоловіка, щоб вразити його зухвальством своїх грудей і гордістю свого черева.

І раптом той чоловік (вона бачила його тільки краєм ока) лагідно і ніжно сказав:

— Іди сюди… іди до мене…

Вона спершу не втямила, чому він звертається до неї.

Ніжність його голосу спантеличила її, й Ружена не знала, що сказати у відповідь. Аж, обернувшись, вона угледіла великого боксера з потворною людською мордою, який ішов за нею.

Якубів голос його прикликав. Чоловік узяв пса за нашийник:

— Ходімо зі мною, а то буде біда.

Собака звів до Якуба довірливий писок, з якого, наче веселенький прапорець, звисав червоний язик.

То була мить приниження, кумедного, минущого, проте очевидного приниження: він не помітив ні її викличної зухвалості, ні її гордоти. Гадала, що він звертається до неї, а звертався він до пса. Вона поминула його і зупинилася на порозі «Річмонда».

Два старигани з тичками перебігли дорогу і кинулися до Якуба. Ружена зловтішно спостерігала за тим і відразу стала на бік дідуганів.