Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У тебе була ця пігулка і у в’язниці?

— На жаль, ні. Та я здобув її, вийшовши звідти.

— Коли вона вже була тобі непотрібна?

— У цій країні ніколи не знаєш, коли тобі буде потрібне таке. Та й для мене це було питання принципу. Кожна людина має отримувати отруту в день свого повноліття. З цього приводу треба влаштовувати урочисту церемонію. Не задля того, щоб спонукати її до самогубства, навпаки, — щоб жила вона на світі з дужчою певністю і спокоєм. Щоб жила, знаючи, що вона господар свого життя й смерті.

— І як ти роздобув цю трутизну?

— Шкрета працював попервах у біохімічній лабораторії. Я спершу звернувся до іншої людини, та вона вирішила, що для неї моральним обов’язком буде відмовити мені. А Шкрета, нітрохи не вагаючись, власноруч виготовив пігулку.

— Може, тому що він дивак.

— Може. Але передовсім тому, що він зрозумів мене. Він знав, що я не істерична особа, яка грається в комедію самогубства. Він збагнув, як мені на ній залежить. Сьогодні я поверну йому цю пігулку. Мені вона більше не потрібна.

— А що, всі небезпеки вже минулися?

— Завтра вранці я остаточно покидаю цю країну. Мене запросили до університету, і наша влада дозволила мені виїхати.

Сказавши це, Якуб глянув на Ольгу і побачив, що вона всміхається. Дівчина взяла його за руку.

— Справді? Це дуже добра новина! Я дуже рада за тебе!

Вона виказувала таку саму безкорисну радість, яку відчував би і він, дізнавшись, що Ольга виїде за кордон, де на неї чекатиме приємне життя.

Він був здивований, бо завжди боявся, що вона почуває до нього не просто прихильність. Тепер він був щасливий, що помилявся, проте, хоч як не дивно, його це трохи зачепило.

Ольгу так зацікавила звістка, що вона забула про ту блідо-блакитну пігулку, що лежала поміж ними на пожмаканому шовковистому папірчику, і Якуб почав їй докладно розповідати про всі подробиці своєї майбутньої діяльності.

— Я страшенно рада, що тобі так пощастило. Тут ти завжди будеш підозрілою особою. Вони навіть не дозволяли тобі працювати за фахом. І весь час розповідають про любов до батьківщини. Як можна любити країну, в якій тобі забороняють працювати? Хочу тобі сказати, що я не почуваю ніякої любові до батьківщини. Це недобре?

— Хтозна, — відказав Якуб. — Я й справді не знаю. Що стосується мене, то я досить зобов’язаний цій країні.

— Може, це й недобре, — сказала Ольга, — та я не почуваю приязні до неї. Та й що мене могло зобов’язувати?

— Зобов’язувати можуть навіть болісні спогади.

— До чого? До того, щоб лишитися в країні, де ми прийшли на світ? Не розумію, як можна говорити про свободу, не скинувши з шиї цього ярма. Дерево не почувається добре там, де воно не може рости. Воно почувається вдома там, де для нього є волога.

— А ти тут відчуваєш достатньо вологи?

— Загалом, так. Тепер, коли мені нарешті дозволили навчатися, я маю те, що мені хотілося. Вивчатиму природознавство і більше нічого іншого й знати не хочу. Не я вигадала цей режим, то й не відповідаю за нього. А коли ти їдеш?

— Завтра.

— Так швидко? — вона взяла його за руку. — Прошу тебе, як ти вже такий люб’язний, що приїхав попрощатися зі мною, то не поспішай так.

Це було зовсім не те, чого він чекав. Вона поводилася ні як потайки закохана в нього дівчина, ні як вихованка, що почувала до нього безтілесну дочірню любов. З промовистою ніжністю тримала вона його за руку, дивилася у вічі й повторювала:

— Не поспішай! Ніякого сенсу не бачу я в тім, що ти заскочив сюди, аби лиш попрощатися зі мною!

Якуб нерішуче зупинився.

— Побачимо, — сказав він. — Шкрета теж хотів умовити мене, щоб я лишився тут надовше.

— Авжеж, треба лишитися надовше, — сказала Ольга. — Адже у нас так мало часу одне для одного. А тепер мені треба знову йти в басейн…

Вона подумала і вирішила, що нікуди не піде, якщо вже Якуб тут.