Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якуб зауважив, що він іще не зустрічав людини, яка так палко вірила б у Бога і водночас уміла так тішитися життям.

— Бо ви ніколи не бачили справжнього християнина. Як ви знаєте, слово «євангеліє» перекладається як «радісна звістка». Радіти життю — ось найголовніший постулат Христового вчення.

Ольга вирішила, що це непоганий привід долучитися до розмови.

— Якщо вірити нашим викладачам, християни вбачали в земному житті паділ сліз і тішилися думкою, що справжнє життя розпочнеться для них після смерті.

— Люба панно, — сказав Бертлеф, — не вірте викладачам.

— А всі святі, — провадила Ольга, — тільки те й робили, що відмовлялися від життя. Замість того, щоб кохатися, вони катували себе, замість того, щоб сперечатися, як оце ми з вами, вони тікали в пустелю, а замість того, щоб замовляти їжу телефоном, жвакували корінці.

— Ви нічого не тямите у святих, люба панно. Ці люди були винятково прихильні до життєвих утіх, проте досягали їх іншими способами. У чому, на вашу думку, полягає найвища утіха людини? Можете спробувати угадати, але обов’язково помилитеся, бо ви недостатньо щирі. Це не докір, адже щирість передбачає знання себе, а воно приходить із віком. Та хіба може бути щира дівчина, що випромінює солодкість, як ви оце? Не може вона бути щира, бо навіть не пізнала самої себе. Та якби вона пізнала, то погодилася би зі мною, що найвища втіха — це бути предметом захвату. Ви так не вважаєте?

Ольга відказала, що знає дужчу втіху.

— Ні, — сказав Бертлеф. — Візьміть, наприклад, бігуна, якого знають навіть дітлахи, бо він здобув підряд три перемоги на змаганнях. Гадаєте, він відмовився від життя? А він же ж замість бесід, кохання й бенкетів повинен був тільки те й робити, що бігати по стадіону. Його тренування скидаються на те, що робили наші великі святі. Святий Макарій Александрійський під час перебування в пустелі набирав кошик піску, завдавав його собі на плечі й отак бігав із ним цілісінький день, аж падав од знесилення. Але й для вашого бігуна, і для Макарія Александрійського, звісно ж, була якась велика винагорода, що набагато перевершувала їхні зусилля. Знаєте, як це воно — чути грім оплесків на олімпійському стадіоні? Немає більшої радості на світі! Святий Макарій Александрійський знав, навіщо він носить на плечах отой кошик. Слава про його марафони незабаром розлетілася у всенькому християнському світі. Святий Макарій Александрійський був як той ваш бігун. Бігун переміг спершу на дистанції п’ять тисяч метрів, потім здолав десять тисяч, аж йому і того виявилося недостатньо, то він переміг ще й у марафоні. Бажання, щоб тобою захоплювалися, ненаситне. Святий Макарій прийшов у Фіванський монастир, де його не впізнали, і попросив прийняти його туди простим ченцем. Та коли настала пора великого посту, настав і час його слави. Усі ченці постували навсидячки, а він сорок днів стояв! То був тріумф, якого ви і уявити собі не можете! Або ж згадайте святого Симеона Стовпника! Він збудував у пустелі колону з малесеньким майданчиком нагорі. Там не було де сісти, можна тільки стояти. І отак стояв він упродовж усього свого життя, і всі християни захоплювалися цим неймовірним людським рекордом, адже цей схимник переступив межі людських можливостей. Симеон Стовпник був Гагаріним V століття. Можете собі уявити, як зраділа свята Женев’єва Паризька, коли почула від галльських купців, що Симеон Стовпник знає про неї й благословляє її зі свого стовпа? А чому, на вашу думку, намагався він поставити рекорд? Невже не переймався ні життям, ні людьми? Не будьте наївною! Церковні спільники знали, що святий Симеон Стовпник честолюбний, тож вирішили його випробувати. Іменем духовної влади вони звеліли йому спуститися додолу й відмовитися від того змагання. То був болісний удар для Симеона Стовпника! Та він був мудрий або ж і хитрий, то все ж таки спустився зі стовпа. Церковні спільники не ставилися вороже до його рекордів, та їм хотілося упевнитися в тому, що його честолюбство не перевершує його покори. Коли вони побачили, як він засмучено злазить зі стовпа, то відразу ж звеліли йому залізти назад, тож святий Симеон так і помер на тій своїй колоні, оточений загальною любов’ю й захватом.

Ольга уважно слухала і, почувши останні Бертлефові слова, засміялася.

— Це неймовірне прагнення загального захвату не смішне, а радше зворушливе, — сказав Бертлеф. — Людина, що прагне захвату, тягнеться до людей, вона прихильна до них, не може без них жити. Святий Симеон Стовпник сам-самісінький на квадратному метрі стовпа. І водночас він із людьми! Він уявляє собі, як на нього дивляться мільйони очей. Він присутній у мільйонах думок, і це тішить його. Це великий приклад любові до людини і любові до життя. Ви уявити собі не можете, люба панно, наскільки і досі живе в кожному з нас цей Симеон Стовпник. І навіть сьогодні він виразник того найкращого, що є в нашій душі.

У двері постукали, і кельнер увійшов до кімнати, пхаючи перед собою візок із обідом. Він постелив на столі скатертину і порозставляв тарілки. Бертлеф пошукав у сигарній скриньці й насипав йому до кишені жменю п’ятдесятицентових монет. Потім усі взялися до їжі, а кельнер стояв за стільцями і підливав вина та подавав страви. Бертлеф з утіхою коментував наїдки, а Шкрета сказав, що давненько вже не куштував такої смакоти.

— Може, ще тоді, як матінка готувала, та я за тої пори був геть малий. Я сирота з п’яти років. Мене оточував чужий світ, то й кухня здавалася мені чужою. Любов до їжі виростає з любові до ближнього.

— Це таки правда, — сказав Бертлеф, підчепивши виделкою кусень телятини.

— У покинутої дитини нема апетиту. Повірте, навіть зараз боляче мені від того, що немає в мене ні батька, ні матері.

— Ви переоцінюєте родинні зв’язки, — сказав Бертлеф. — Ваша рідня — всі люди на світі. Не забувайте, що сказав Ісус, коли йому сповістили, що прийшла його мати з братами. Він показав на учнів і сказав: ось моя мати і брати мої.

— Проте свята церква, — спробував заперечити Шкрета, — не має ні найменшого бажання скасувати родину чи замінити її вільною спільнотою всіх людей.

— Поміж церквою і Христом є різниця. Та й святий Павло, якщо дозволите мені так сказати, для мене продовжувач і водночас фальсифікатор Ісусового вчення. Спершу оте чудесне перетворення Савла на Павла! Хіба не знаємо ми достатньо запеклих фанатиків, які за однісіньку ніч переходять з однієї віри до другої? І не кажіть мені, що ті фанатики керуються любов’ю! Це моралісти, що товчуть свої десять заповідей. Але Ісус не був моралістом. Згадайте, що сказав він, коли йому закинули, буцімто він не шанує суботи. Субота для людини, а не людина для суботи. Ісус любив жінок! А ви можете уявити святого Павла в образі коханця? Ні, він засудив би мене, бо я люблю жінок. А Ісус не засудив би. Не бачу нічого поганого в тому, щоб кохати жінок, багатьох жінок, і в тому, щоб тебе кохало багато жінок, — Бертлеф усміхнувся, і в його усмішці була щаслива самозакоханість. — Друзі мої, життя моє було нелегке, я не раз дивився смерті у вічі. Та в одному Господь був щедрий зі мною. Я мав силу-силенну жінок, і вони мене кохали.

Обід скінчився, і кельнер почав прибирати зі столу, аж постукали у двері. То був тихенький, несміливий стукіт, що наче потребував заохочення.

— Увійдіть! — гукнув Бертлеф.

Двері відчинилися, й до кімнати ввійшла дитина. То була дівчинка років п’яти; на ній була біла сукня з воланчиками, підперезана широкою білою стрічкою, зав’язаною на спині великим бантом, кінці якого скидалися на два крила. У руці вона тримала стебло великої жоржини. Побачивши, що в кімнаті стільки людей, які здавалися приголомшеними і дивилися на неї, вона нерішуче зупинилася, не наважуючись іти далі.

Та Бертлеф підвівся, лице його засяяло радістю, і він сказав:

— Не бійся, янголятко моє, йди до мене.

І дитина, побачивши Бертлефову усмішку й немовби знайшовши у ній підтримку, засміялася і підбігла до нього. А він узяв квітку й поцілував дитину в чоло.

Гості разом із кельнером здивовано спостерігали ту сцену. Дівчинка з великим білим бантом на спині й справді схожа була на янголятко. А Бертлеф стояв, нахилившись із тією квіткою в руці, скидаючись на барокову статую святого, яку можна побачити на містечкових майданах.

— Любі друзі, — сказав він, обернувшись до гостей, — мені було дуже добре з вами, й вам, сподіваюся, теж. Я охоче лишився б до пізньої ночі, та, як бачите, не можу. Це прегарне янголятко прийшло, щоб погукати мене до тієї, що на мене чекає. Як я вам казав, життя немилосердно било мене, проте жінки завжди мене кохали.

Одну руку він притуляв із квіткою до грудей, а другу тримав на плечі дитини. Потім церемонно вклонився гостям. Ользі він видавався комічно театральним, і вона раділа, що він піде, а вона залишиться сама з Якубом.

Бертлеф обернувся й подався до дверей, тримаючи дівчинку за руку. Перш ніж вийти, він сягнув до скриньки з-під сигар і насипав до кишені пригорщу монет.

11

Кельнер поскладав тарілки і порожні пляшки на візок, і, коли він вийшов з кімнати, Ольга запитала: