Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я дуже задоволений, — відповів Шкрета. — Гадаю, все йде дуже добре, і ми обоє, ви і я, можемо розраховувати на успіх.

Подякувавши, жінка покинула кабінет, і Якуб сказав:

— Колись ти дав мені пігулку, якої ніхто не хотів мені дати. Тепер я їду звідси, то мені здається, вона мені вже не потрібна і я повинен повернути її тобі.

— Нехай буде в тебе! Ця пігулка й там згодиться.

— Ні, ні. Ця пігулка належить цій країні. Я хочу лишити цій країні все, що належить їй, — сказав Якуб.

— Пане лікарю, я погукаю наступну пацієнтку, — сказала медсестра.

— Одішліть тих жіночок додому, — заперечив Шкрета. — Я й так добре попрацював сьогодні. Ось побачите, в останньої буде дитина. На сьогодні, мабуть, годі вже, правда?

Медсестра захоплено глянула на Шкрету, проте видно було, що вона не послухається.

Шкрета зрозумів той погляд.

— Гаразд, не відсилайте їх, а скажіть, що я повернусь за півгодини.

— Пане лікарю, вчора ви теж пішли на півгодини, то я мусила ловити вас на вулиці.

— Не бійтеся, крихітко, за півгодини я буду тут, — сказав Шкрета і попросив приятеля віддати медсестрі халат.

Потім вони вийшли з будинку і міським садом подалися до «Річмонда».

2

Вони піднялися на перший поверх і червоною килимовою доріжкою дійшли в кінець коридору. Шкрета відімкнув двері й увійшов із приятелем до невеличкої, зате приємної кімнатки.

— Бач, — сказав Якуб, — ти завжди маєш для мене кімнату.

— Тепер у мене тут кілька кімнат для моїх привілейованих пацієнток. Поруч із твоєю є прекрасні кутові покої, де мешкали колись міністри і підприємці. Я поселив там найулюбленішого свого пацієнта, заможного американця, що його рід походить із цієї місцевості. Ми навіть трохи дружимо з ним.

— А де мешкає Ольга?

— Як і я, в домі Карла Маркса. Їй там добре, не переймайся.

— Головне, ти піклуєшся про неї. Як вона?

— Звичайні збурення, що трапляються у жінок зі слабкими нервами.

— Я пояснив у листі, що за життя було в неї.

— Здебільшого жінки приїздять сюди, щоб повернути собі здатність до народження дітей. А твоїй лялечці ліпше їх не народжувати. Ти бачив її голяка?

— О боже! Та ніколи в житті! — вигукнув Якуб.

— То подивися! У неї крихітні цицьочки, що висять на грудній клітці, мов дві сливки. Ребра аж стирчать. Надалі звертай увагу на грудну клітку. Справжня грудна клітка має бути войовнича, вона має випинатися назовні, розгортатися так, наче прагне поглинути якомога більше простору. А є грудні клітки, що наче оборону тримають, відступаючи перед зовнішнім світом; вони, як гамівна сорочка, що дедалі дужче затягується довкола хворого, аж остаточно задушує його. Така і в твоєї Ольги. Скажи їй, нехай покаже свою грудну клітку.

— Ох, не буду я цього робити, — сказав Якуб.

— Ти боїшся, що як побачиш, то в тебе пропаде бажання опікуватися нею.

— Навпаки, — сказав Якуб, — боюся, що мені ще дужче стане її шкода.

— Старий, — сказав Шкерта, — той американець і справді цікавий чолов’яга.

— Де я зможу побачитися з нею? — запитав Якуб.