Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Гаразд, то скажи мені, що я повинна зробити.

Кліма вухам своїм не повірив. Ті раптові, неочікувані слова завдали йому полегшення. Такого незмірного, що він насилу опанував себе, щоб не показати цього. Він погладив дівчину по щоці й сказав, що лікар Шкрета — його друг, і все, що Ружена повинна зробити, це прийти на комісію, яка засідатиме через три дні. Він буде з нею. Їй нема чого боятися.

Ружена не заперечувала, і він знову охоче почав грати свою роль. Обняв її за плечі й, увесь час зупиняючись, цілував її (його щастя було таке велике, що ті цілунки знову огорнула імлиста запона). Він знову завів розмову про те, що Ружені потрібно влаштуватися в столиці. Навіть про мандрівку до моря знову почав казати.

Потім сонце сіло за обрій, у гаю стало темно, і над верховіттями ялин засяяв круглий місяць. Вони подалися до авто. Коли вже підходили до шляху, їх вихопив із темряви сніп світла. Спершу вони подумали, що повз них проїздить автівка із запаленими фарами, та за мить стало видно, що світло переслідує їх. Воно струмувало від мотоцикла, що стояв потойбіч шляху на узбіччі; на ньому сидів чоловік і дивився на них.

— Ходімо швидше, прошу тебе! — сказала Ружена.

Коли вони опинилися коло автомобіля, чоловік, що сидів на мотоциклі, зліз із нього і пішов їм назустріч. Сурмач бачив тільки темний силует, бо мотоцикл світив чоловікові в спину, а світло било сурмачеві у вічі.

— Іди сюди! — вигукнув чоловік, прямуючи до Ружени. — Я хочу поговорити з тобою. Нам є про що поговорити! Багато про що!

Він кричав схвильовано і розгублено.

Сурмач теж був схвильований і розгублений, його дратувала зухвала неповага незнайомця.

— Ця панна зі мною, а не з вами! — заявив він.

— З вами я теж побалакаю, так і знайте! — заволав незнайомець, звертаючись до сурмача. — Гадаєте, як ви знаменитий, то все вам дозволено! Вам здається, що можна дурити її! Морочити їй голову! Еге, для вас усе просто! На вашому місці я теж таке зміг би утнути!

Ружена скористалася тим, що мотоцикліст звертався до сурмача, і прослизнула до авто. Той кинувся до дверцят. Та вікна були зачинені, й дівчина ввімкнула радіо. Залунала гучна мелодія. Сурмач теж сів до авто і зачинив дверцята. Музика все глушила. Крізь шиби видно було тільки постать мотоцикліста, який щось горлав і вимахував руками.

— Це якийсь шаленець, він скрізь мене переслідує, — сказала Ружена. — Рушай, рушай мерщій!

10

Він припаркував автомобіль, провів Ружену до дому імені Карла Маркса, поцілував її й, коли дівчина зникла за дверми, відчув таку втому, наче не спав чотири доби. Була вже пізня пора. Кліма був голодний і відчував, що в нього немає снаги знову сідати за кермо та їхати. Йому закортіло почути щось втішне від Бертлефа, тож він міським парком подався до «Річмонда».

Коло входу вражено зупинився перед великою афішею, осяяною світлом ліхтаря. На ній великими незграбними літерами було написане його ім’я, а нижче, дрібнішими, ім’я лікаря Шкрети і аптекаря. Афішу було виготовлено вручну, і її супроводжувало любительське зображення золотої сурми.

Сурмач подумав собі, що це хороша прикмета — швидкість, з якою Шкрета організував рекламу концерту, адже, напевне, це свідчило про те, що на нього можна розраховувати. Він бігцем піднявся східцями і постукав у Бертлефові двері.

Ніхто не відповів.

Він знову постукав, і знову була тиша.

Перш ніж він устиг подумати, що прийшов невчасно (американець уславився своїми численними зв’язками з жіноцтвом), його рука вже натиснула на дверну клямку. Двері були незамкнені. Сурмач ступив до кімнати й зупинився. Він нічого не бачив. Видно було тільки сяйво, що струмувало з кутка кімнати. То було чудернацьке світло: воно не скидалося ні на біле сяйво неону, ні на жовте світло електричної лампи. То було блакитне сяйво, що наповнювало всю кімнату.

Тієї миті запізніла думка вже наздогнала необачну сурмачеву руку і підказала, що, може, він учинив нетактовно, вдершись до сторонньої людини о такій пізній порі, та ще й без запрошення. Він злякався своєї нечемності, позадкував у коридор і хутко зачинив двері.

Проте він так збентежився, що не пішов звідти, а лишився стояти коло дверей, намагаючись збагнути, що ж то було за світло. Подумав, що, може, американець брав голяка ультрафіолетові ванни від лампи. Але відчинилися двері, й на порозі постав Бертлеф. Він усміхнувся сурмачеві.

— Я радий, що ви заглянули до мене. Заходьте.

Сурмач з цікавістю увійшов до кімнати, та вона була освітлена звичайнісінькою люстрою, що висіла під стелею.

— Боюсь, я потурбував вас, — мовив сурмач.

— Та що ви! — відказав Бертлеф, кивнувши на вікно, що з нього, як видавалося сурмачеві, раніше струмувало блакитне сяйво. — Я думав, та й годі.

— Коли я увійшов (перепрошую за це вторгнення), то побачив якесь незвичайне світло.

— Світло? — перепитав Бертлеф і зареготав. — Ох, ви надто переймаєтеся тією вагітністю! Ото у вас і галюцинації почалися.

— Може, це через те, що я увійшов до кімнати з темного коридору.

— Хтозна, — сказав Бертлеф. — Але розкажіть мені, чим воно все скінчилося.