Наш малесенький фургон, запряжений малесенькими кіньми, поволі посувався поміж велетенських дерев, іноді чіпляючись на поворотах за величезні корені, що вистромлювались із землі. Дзенькіт ланцюгів на посторонках і приглушений тупіт копит по пружній землі, здавалося, долинали тільки до найближчого дерева — такі слабенькі були ці звуки. Навіть віз порипував якось жалісно, і Пітер сидів мовчки.
Подекуди, там, де, милуючи око на цьому одноманітному тлі, росли буки, дорога збігала вниз до неглибоких прозорих струмків, що текли по гладеньких, наче відполірованих камінцях.
З галявин, порослих обрідною травою, за нами стежили кенгуру.
Вони роздимали ніздрі і, вловивши наш запах, несквапно стрибали геть і зникали між деревами.
— Я полював на них, — сказав Пітер, — але це все одно, що стріляти в коня: на душі потім якось гидко. — Він запалив люльку й лагідно додав: — Я не кажу, що це погано, але ж у світі є багато такого, про що не скажеш, що воно погане, але й гарним не назвеш.
На ніч ми зупинилися на березі струмка. Я вмостився під блакитним евкаліптом і, лежачи на мішку з соломою, дивився крізь гілля на зоряне небо. Повітря було вологе, прохолодне від подиху папороті й моху…
Табір лісорубів розташувався на схилі горба. Ми побачили його, виїхавши з-за повороту, — велика галявина, з якої, мов вовну з вівці, зістрижено всі дерева.
Над табором вилася струминка диму; на вершині горба поблискували під сонцем крони евкаліптів.
Дорога огинала схил і виходила в поруб, довкола якого безладно купчилися відтяті верхівки дерев.
Посеред порубу стояли два намети, й перед ними палало багаття. Закіптявілі чайники висіли на триніжку над вогнем, і четверо чоловіків ішли до багаття від підніжжя схилу, від того місця, де лежала обтесана колода. Запряг волів відпочивав біля стосу розпиляних стовбурів, а погонич полуднував тут-таки, біля воза, сидячи на скриньці з харчами.
Пітер уже розповів мені про людей, що живуть у таборі. Йому подобався Тед Вілсон, згорблений чоловік з прокуреними вусами й веселими блакитними очима в сітці зморщок. Тед збудував собі з обаполів хатину за півмилі від табору й жив там з дружиною та трьома дітьми.
До місіс Вілсон Пітер ставився з певним упередженням. Він вважав її доброю куховаркою, але не схвалював того, що вона любить «голосити за покійником».
— І не може спокійно дивитися на кров, — додав він.
Пітер розповів, що якось уночі москіт укусив місіс Вілсон, і на подушці залишилася плямка крові завбільшки як шилінг.
— А вона зняла такий лемент, — всміхнувся він, — наче в хаті зарізали, ну, принаймні вівцю.
Крім Теда Вілсона, в таборі на схилі гори працювали ще троє лісорубів. Один з них, Стюарт Прескотт, кучерявий двадцятидвохрічний парубійко, їдучи до міста, завжди взував тупоносі чобітки кольору бичачої крові. Він мав волохатий жилет з круглими червоними гудзиками, схожими на скляні кульки, і гугняво співав «Благаю вас, не продавайте портрета любої матусі». Стюарт акомпанував собі на гармошці, і Пітер казав, що співає він, як соловейко, але до коней його і близько підпускати не можна.
За звичку чепуритися приятелі прозвали Стюарта Прескотта «Принцом» і тепер інакше його й не називали.
Якийсь час він працював у хащах неподалік від нашого дому й часто проїздив повз наші ворота, прямуючи на танці в Тураллу. Батько одного разу їздив з ним до Балунги і, повернувшись, сказав мені:
— Я відразу помітив, що цей хлопець не вміє їздити верхи: він щоразу, як зіскочить з коня, зачісується.
Принц мріяв перебратися в Квінсленд.
— Там лісорубові можна добряче заробити, — казав він. — У Квінсленд і розчищають землі.
— Атож, — погоджувався батько. — Он Кідмен — поскуповував усе, що міг, і тепер розчищає. Він тобі розчистить шість футів землі — після того, як ти на нього відробиш сорок років. Пиши, проси в нього місце.
Артур Робінс, погонич волів, був родом з Квінсленду. Коли Пітер спитав у нього, чому він поїхав звідти, Артур відповів: «Бо там живе моя стара». Таке пояснення цілком задовольнило Пітера, й він спитав, а як воно там узагалі, в тому Квінсленді.
— Це справжнісіньке пекло, — відказав Артур. — Але я б залюбки повернувся туди.
Він був малий на зріст і мав щетинясті баки, між якими понуро стирчав великий ніс, червоний і рябий. Батько — а він знав Артура — сказав мені якось, що цей ніс, певно, проказує «Здаюся!» перше, ніж сам Артур усвідомить, що зазнав поразки.
Артура не обходило, що люди кажуть про його вид, але він страшенно ображався, коли хтось зневажливо висловлювався про його волів.
Одного разу він так пояснив шинкареві в Тураллі, чому побився із своїм приятелем:
— Наді мною нехай збиткується, а до моїх волів — зась!
Чоловік жвавий і меткий, він любив, однак, поскаржитися на життя.