Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Троє передніх коней стояли впритул один до одного, чекаючи, доки він підтягне поводи й прикріпить посторонки.

Запрягши коней, Пітер кинув на воза кілька торбин і мішків із січкою, зазирнув у скриньку з харчами — перевірити, чи не забув чого, а тоді обернувся до мене й сказав:

— Готово. Стрибай сюди. Стривай, дай-но мені свої торби.

Я дошкутильгав до передка воза і, тримаючись однією рукою за голоблю, другою закинув на нього милиці.

— Тобі допомогти? — спитав Пітер, нерішуче ступивши до мене.

— Ні, дякую, містере Маклеод. Я сам.

Він підійшов до передніх коней і зупинився, чекаючи. Я підтягся на руках, сперся коліном «доброї» ноги на голоблю, випростався і схопився за круп корінника, що стояв поряд. Потім знову підтягся й опинився на спині корінника. Спина була тепла й пружна, неглибока западина хребта поділяла її на два могутні клубки м’язів.

«Зіприся руками на доброго коня, і його сила перейде до тебе», — казав мені, бувало, батько.

З крупа корінника я ривком перехопився на воза і вмостився на скриньці з харчами.

— Готово! — гукнув я Пітерові.

Він підібрав віжки, виліз на воза й сів поряд мене, зауваживши:

— Не кожен зуміє видертися на воза так спритно, як ти. — Потім, напнувши віжки, спитав: — Може, краще сядеш на мішок із соломою?

— Ні, мені тут добре, — відповів я.

— Н-но, Принце! — гукнув Пітер. — Н-но, Скарбе!

Подзенькуючи ланцюжками посторонок, порипуючи упряжжю, коні зрушили з місця. Віз під нами затрясся, загуркотів. Небо на сході почало ледь помітно світліти.

— Люблю вирушати вдосвіта, — сказав Пітер. — День тоді виходить довший, і встигаєш більше. — Він голосно позіхнув, а тоді рвучко обернувся до мене. — Слухай, а ти не втік з дому? Батько справді відпустив тебе?

— Авжеж, відпустив.

Пітер похмуро подивився на шлях.

— Не розумію я твого батька.

24

Передні коні йшли з послабленими посторонками, напинаючи їх тільки тоді, коли дорога бралася вгору. Я вирішив, що це несправедливо щодо корінників.

— Корінники працюють за всіх, — сказав я Пітерові.

— Порожній віз, коли котиться, не важить нічого, — пояснив він. — Зате мій запряг пекло з корінням витягне, як буде треба. От зажди, навантажимо воза колодами, тоді побачиш, як вони всі тягнуть!

Світало, й небо на сході порожевіло. В гайках весело зацокотіли сороки. Мені здавалося, що в світі не може бути нічого кращого, як отак сидіти раннього ранку за запрягом дужих коней і слухати сорочачий гамір.

Здаля, з вигону долинув чоловічий голос — хтось гримнув на собаку:

— Ану, не лізь під ноги!

— Старий О’Коннор виганяє корів, — сказав Пітер. — Раненько він сьогодні схопився — видно, збирається кудись. — Він замислився на хвильку. — Ну, ясно, їде в Солсбері на розпродаж. Хоче купити собі кабріолет. — У голосі його забринів гнів. — Кабріолет, бач, купує, а десять гіней[4] за колоди й досі мені не заплатив.

Він люто ляснув віжками по крупу корінника й гукнув:

— Ану, наддай!

А тоді, трохи помовчавши, зітхнув і сказав:

[4] 1 Гінея — англійська монета, дорівнює 21 шилінгу.