Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пітерові слова образили Принца.

— Що тут поганого? — обурено звернувся він до Артура. — Пісня як пісня. Алан знає, що він каліка, хіба ні? І ми знаємо.

Артур підвівся і, перехилившись через стіл до Принца, стиха сказав:

— Отут ти помиляєшся, Принце. Він не знає, що він каліка. — Артур підкріплював кожне слово помахом пальця. — І повік не знатиме цього, навіть якщо проживе сто років.

Артур випростався, задер підборіддя і, стуливши губи, втупився суворим поглядом у Принца, мовби чекаючи його заперечень. Але Принц явно знітився, й Артур заговорив лагідніше:

— Я не кажу, що пісня погана, але навіщо хлопцеві знати, що про нього думають якісь йолопи?

Принц погодився, що я й справді можу без цього обійтися.

— Ой лишенько, — озвалася місіс Вілсон, яка прислухалася до цієї розмови. — Я завжди кажу: краще не знати про свої недуги. Наприклад, коли в людини рак чи ще щось… Це ж просто жахливо!

Артур якусь мить замислено дивився на неї, а тоді знизав плечима і сказав Принцові:

— Заспівай нам іншої пісні. Щоб за душу брала. Ти знаєш пісню про Бена Холла? Зроби ласку — заспівай її.

— Я ж не знаю слів, Артуре. Ти їх пам’ятаєш?

Артур набрав у легені повітря і притис підборіддя до грудей.

— «Самі лише багатії боялись Бена Холла», — проспівав він тремтячим, непевним голосом. Потім замовк і витер губи тильним боком долоні. — Далі я не знаю. Але це збіса гарна пісня. Ти її неодмінно вивчи.

Я втомився і заснув на стільці під звуки пісень. Коли Пітер збудив мене, всі вже розійшлися.

— Прокинься! — сказав він тоном священика, що розпочинає проповідь. — Прокинься й ходімо зі мною.

Ми вийшли з дому й попрямували до повітки, де він уже приготував постелі.

28

Батько хотів знати все про мою подорож із Пітером. Він до дрібниць розпитував про людей, з якими я зустрічався, про мої розмови з ними.

Коли мати лагідним зауваженням спробувала зупинити цю зливу запитань, батько відказав їй:

— Я хочу знати, чи вміє він бути самостійним.

Він задоволено вислухав мою захоплену розповідь про витривалість і силу коней, які, тягнучи навантажений віз, жодного разу не послабили посторонки.

— Так, гарний запряг, що й казати, — зауважив він. — Пітер знав, що робив, коли добирав собі коней породи марло. Вони ніколи не втомлюються.

Батько трохи помовчав, а тоді спитав:

— Він давав тобі правити?

Чекаючи відповіді, батько дивився кудись убік, і його руки застигли на столі.

— Атож, — відповів я.

Він задоволено всміхнувся й кивнув.

— Пара рук — ось що головне, — пробурмотів він, думаючи про своє. — Пара вправних рук.

Він високо цінував уміння правити кіньми.

Я згадав те відчуття сили, яку коні, тягнучи свій важкий вантаж, немовби передавали мені; ця сила, здавалося, вливалася в мене через поводи.