Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я своєї куртки не скинув, бо сорочка на мені була драна, і я не хотів, щоб це побачила Меггі Малліген. Але я теж поплював на долоні, показуючи, що й мені знайомі правила, а тоді сів по-турецькому й змахнув кийком, розтинаючи повітря, точнісінько як містер Такер своїм знаряддям кари.

Поплювавши собі на долоні, Стів умостився навпроти мене, але на такій відстані, що я не дотягся б до нього своїм кийком, і його примусили сісти ближче. Я примірився, чи кийок дістає до його голови і, пересвідчившись, що дістає, оголосив, що готовий до бою. Стів теж сказав, що готовий, і Фредді звернувся до всіх присутніх з останнім напученням.

— Дивіться ж, — сказав він, — жодного слова про це старому Такерові!

Всі пообіцяли мовчати, Фредді скомандував: «Починайте!» — і Стів оперіщив мене кийком по голові. Кийок зісковзнув і здер шкіру на щоці. Це було так несподівано, що Стів устиг вдарити мене ще раз по плечі, перше ніж я второпав, що бій уже розпочався. Тоді я оскаженів і почав молотити свого ворога, завдаючи йому ударів, які, за словами Меггі, могли б і бугая з ніг звалити.

Намагаючись ухилитися від них, Стів одкинувся на спину, але я нахилився вперед і люто лупцював його далі, не даючи йому відкотитися вбік. Я роз’юшив йому носа, й він так завив, що я нерішуче опустив кийок, але Фредді гукнув:

— Кінчай його!

І я знову почав гатити по Стіву кийком, примовляючи: «Ну, що, досить з тебе? Ну, що, досить?» — аж доки почув, як він, захлинаючись слізьми, заволав: «Досить!»

Джо Кармайкл підійшов до мене з милицями, і Фредді допоміг мені підвестись: я тремтів, як молодий кінь. Щока в мене палала, до неї не можна було доторкнутися, а на голові вискочила гуля.

— Я набив його, га? — спитав я.

— Ти добре його відлупцював, — відповіла Меггі і, нахилившись до мене, занепокоєно спитала: — Як твоя «погана» нога?

Батько з матір’ю чекали мене коло хвіртки. Батько, вдаючи, ніби лагодить хвіртку, заждав, доки хлопці пройдуть, а тоді швидко підійшов до мене і, стримуючи хвилювання, спитав:

— Ну, як?

— Я набив його, — відповів я, й мені чомусь захотілося плакати.

— Молодця! — сказав батько і стурбовано оглянув моє обличчя. — Він тебе добряче розмалював. Вигляд маєш такий, наче побував під молотаркою. Як ти себе почуваєш?

— Добре.

Він простяг мені руку.

— Давай п’ять. У тебе серце буйвола.

Потиснувши мені руку, він сказав:

— Твоя мати теж хоче потиснути її.

Але мати підняла мене й пригорнула до себе.

Наступного дня містер Такер, побачивши моє обличчя, викликав мене до столу й відлупцював своєю палицею; потім він відлупцював Стіва. Але я пам’ятав батькові слова про те, що в мене серце буйвола, й навіть не скрививися.

17

Джо Кармайкл мешкав недалеко від нас. Після уроків ми з ним майже не розлучалися. Щосуботи разом ходили полювати, а в будні звечора розставляли пастки й щоранку перевіряли їх. Ми знали назви всіх птахів, що гніздилися в довколишніх хащах, знали їхні звички, знали, на якому дереві чиє гніздо, і кожен з нас мав колекцію яєць, що зберігалася в картонній коробці, наполовину наповненій висівками.

Своїм рум’яним обличчям і лагідною усмішкою Джо викликав симпатію в дорослих. Вітаючися з жінками, він скидав картуза й радо робив людям усілякі послуги.

Він ніколи ні з ким не сварився, але, висловивши свою думку, твердо її дотримувався.

Батько Джо служив у місіс Каррудерс — виконував різні роботи в маєтку; щодня на світанку він проїздив повз наші ворота на конячці, яку звали Тоні, а додому повертався, коли вже вечоріло. Тато казав, що старий Кармайкл — найпорядніша людина в усій окрузі. Місіс Каррудерс платила йому двадцять п’ять шилінгів на тиждень, але п’ять шилінгів вираховувала як орендну плату за будинок. Разом з будинком Кармайкли орендували акр землі під город, а ще вони тримали корову.

Місіс Кармайкл була маленька худорлява жінка. Волосся вона зачісувала гладенько, на проділ, і збирала в тугий вузол на потилиці. Вона прала білизну в цебрах, зроблених із розпиляних навпіл діжок, і завжди мугикала одну й ту саму пісеньку. Ця проста і приємна пісенька була сповнена тихої радості. Літніми вечорами, коли я йшов гаєм до будинку Кармайклів, ця пісенька линула мені назустріч, немов вітаючи мене, і я завжди зупинявся послухати її.

Коли ми збирали гриби, місіс Кармайкл робила з них соус. Вона розкладала їх рівними рядочками на блюді й посипала сіллю. За якийсь час під шапками грибів проступали дрібні рожеві крапельки соку — з нього й готувалася приправа.

Місіс Кармайкл розводила курей, качок, гусей і відгодовувала кабанчика. Коли кабанчик виростав, містер Кармайкл забивав його, клав у ночви з гарячою водою, зшкрібав з нього щетину, солив і вішав у маленькому наметі, зробленому з лантухів. На долівці намету він розпалював багаття із зеленого гілля, що давало багато диму. Так кабанчик робився шинкою, й містер Кармайкл завжди пригощав мого батька, який запевняв, що зроду не куштував нічого смачнішого.

Коли я приходив, місіс Кармайкл зустрічала мене привітною усмішкою й казала: