Потім він видобув з кишені бляшанку з-під тютюну й відкрив її. Вставивши нову картку в колоду на місце, що відповідало її номеру, він постукав колодою об стовп, щоб підрівняти її, наслинив палець і заходився повільно лічити картки, називаючи вголос кожен номер. Я повторював за ним номери.
Коли він перевернув останню, я переможно вигукнув:
— П’ятдесят!
— Схоже на те! — кивнув Фредді.
Він знову постукав колодою об стовп і перелічив картки, починаючи з кінця.
— Ну, тепер у тебе повний набір, Фредді, — сказав я. — І жодної бракованої.
— Еге ж, — відповів він, ховаючи картки в бляшанку. — Хто б міг подумати — всі до одної!
Він постояв, дивлячись на бляшанку й усміхаючись, а тоді раптом тицьнув її мені в руки:
— На, бери, я збирав їх для тебе.
Фредді рідко грався зі мною в школі — там весь його вільний час забирали ігри в скляні кульки, в сигаретні картки, в дзигу.
Я кепсько грав у кульки й завжди програвав. Фредді мав особливу кульку — «справжню молочну», яка коштувала цілий шилінг, і він позичав її мені, коли гра йшла на «справжні». Кожен з гравців ставив по одній «справжній» кульці, але тільки майстри дозволяли собі ризикувати «справжніми молочними».
Я програвав, підходив до Фредді й казав:
— Я знову програв її, Фредді.
— Кому? — питав він.
— Біллі Робертсону.
— Гаразд, — казав Фредді, підходив до Біллі, відігравав свою кульку, давав її мені й повертався до своєї гри.
Він завжди підходив, коли я сварився з кимось із хлопців, і прислухався, колупаючи гравій носком черевика. Якось Стів Макінтайр пообіцяв копнути мене в сідниці, а я йому відповів:
— Тільки спробуй — ноги переламаю.
Стів замірився ногою, Фредді, який усе чув, сказав Стіву:
— Копнеш Алана — вважай, що копнув мене.
Стів одчепився, та коли ми поверталися до класу, просичав мені у вухо:
— Після уроків я з тобою поквитаюсь, от побачиш.
Перше ніж він устиг відскочити, я оперіщив його милицею по гомілці, й після цього думки в класі розділилися. Одні хлопці казали, що юшку слід пустити мені, інші — що на це заслуговує Стів.
Ми із Стівом посварились, коли штовхалися коло квадратного залізного бака з питною водою. До крана був прив’язаний великий бляшаний кухоль, а під краном, у заглибині, вичовганій ногами школярів, стояла калюжа розлитої води. Спраглі діти тупцювали в тій брудній калюжі, мов худоба коло корита.
Влітку, щойно починалася перерва, всі прожогом кидалися до бака, й там здіймався гармидер, хлопці та дівчата відштовхували одне одного, видираючи напівпорожній кухоль із рук того, хто пив, і, захлинаючись, жадібно ковтали воду, в той час як до них тяглися десятки рук. Тільки-но хтось, напившись, випускав кухоль, його підхоплювали інші.
Коло бака стояв неймовірний галас. На тих, що пили, напосідали з усіх боків, їх благали й лаяли, їм нагадували про невиконані обіцянки.
— Сюди, сюди, ліворуч, Білле… Давай кухоль… Я ж позичав тобі свою «справжню молочну»!
— Джіме, даси, коли нап’єшся?.. Даси, Джіме, га?
— Залиш половину, вистачить на двох! Та куди ти пхаєшся, куди лізеш, у вухо захотів?
— Я прийшов перший, тепер моя черга… А ти котися знаєш куди!