Конкістадор: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наближався великий день. Останні години обернулися для Кетци жахливими тортурами. Він ніколи не думав, що розв’язка бою виявиться такою трагічною. Юнак сподівався, що доленосна мить не настане ніколи, але водночас лютував від нетерпіння. Ечека тим часом був зосереджений, його беззуба осміпіка поступилася місцем суворому, безсторонньому виразові обличчя. Він ні з ким не балакав, навіть у своєму найближчому оточенні. Ситлі Маматлі так поринув у себе, що почав скидатися на навіженого: бурмотів щось нерозбірливе, а погляд велетня блукав десь у глибині його власних думок. І лише одне наповнювало Кетцу незбагненним спокоєм: ззовні ця ніч нічим не різнилася від решти. Жерці поводилися так, наче нічого надзвичайного не трапилось і не мало трапитись. Під час вечері юнакам, як і зазвичай, повідомили, що чекає на них наступного дня: звична прогулянка кропивою, польові роботи й урок історії, а згодом — вивчення календаря. Але ж юнаки стали очевидцями смертей бійців і гадки не мали, чи виживуть самі у першій для себе битві. Утім, вони мусили поводитися так, наче нічого не сталося.

Кетца вирішив наслідувати приклад наставників і не думати про бій. Та попри те, як і решта первачків, він запитував себе, чи буде ще живий завтра у цей же час. Юнак сказав собі, що колись, щойно народившись, уже дивився у вічі смерті й знає жадаючу крові личину Уїцилопочтлі. І якщо він дотепер живий, то лише завдяки щастю та провидінню. Ось уже протягом п’ятнадцяти років він живе на цім світі як непроханий гість, можливо, час уже господарю звернути на нього увагу. Рано чи пізно його виженуть з царства живих. І все-таки син Тепека ще мав кілька невідкладних справ. Часу було обмаль, утім, він ще мав змогу встигнути у дечому розібратися.

Стояла глупа ніч. Усі товариші Кетци міцно спали. Він тихо підвівся й виліз, наче кіт, із спільної спальні через вузеньке вікно, яке виходило у галерею дворища. Ця величезна порожня площа ніяк не сполучалася із зовнішнім світом. Єдині двері, які вели на вулицю, були у спальні жерців, куди юнакові було зась. Свої дії Кетца обміркував уже давно, проте він знав, що коли його план провалиться, завтра йому навіть не дадуть нагоди поборотися за ’ своє життя. Учень, якого спіймають під час спроби втечі, першим забагрянить своєю кров’ю жертовний вівтар. Під час вечері Кетца розжився міцною мотузкою. До високої стелі у галереї він не дотягнеться. Але її можна обмотати навколо колони у галереї. Саме так і вчинив утікач. Обхопивши руками один з величезних пілястрів, послуговуючись мотузкою мов продовженням пальців, Кетца здіймався все вище. Відштовхуючись ногами, він чіплявся за мотузку, повторюючи рухи оцоматлі — маленької мавпочки, яка здатна злізати на верхів’я найвищого дерева. Кетца злазив усе вище. Коли він подолав уже безмаль половину шляху, унизу з темряви вигулькнула постать жерця, який ішов галереєю, прямуючи просто у те місце, де висів юнак. Чи то втікача виказав шум, чи то жерцеві не спалося, чи, найімовірніше, він робив нічний обхід, але Кетці, певно, не вдалося лишитись непоміченим. Син Тепека спробував злитися з колоною, притискаючись так, ніби сам був частиною каменю, щоб видаватися ще однією постаттю на барельєфі. Кроки жерця ставали чимраз гучнішими, й ось вони почулися просто під колоною. Це був кінець. Кетца заплющив очі, по-дитячому сподіваючись, що коли нічого сам не бачитиме, то те саме станеться і з жерцем. І якимось дивовижним чином хитрість спрацювала: вартовий проминув колону. І ось він уже віддаляється, не зауваживши порушника. Щойно опанувавши себе після потрясіння, Кетца поліз далі й врешті виліз на широкий кам’яний навіс, потім спустився вже з протилежного боку, знову використавши колону й таку ж саму техніку. Опинившись поза стінами школи Кальмекак, парубок кинувся чимдуж бігти, допоки не розчинився серед будівель за храмом.

Ішоя міцно спала. Її розбудив якийсь шум з боку каналу. Дівчина скочила на ноги, навшпиньки підбігла до вікна, розтулила очеретяну запону і з жахом зауважила, як із крижаної води виринає чоловіча постать. Її величезні сірі очі пильнували за тим, як мокрий чоловік видирається по краю чинампи. Опинившись на суходолі, незнайомець рішуче попростував до її оселі, залишаючи за собою вологі сліди. Ішоя зачинила вхід дерев’яною стулкою і міцно притулилася до дверей спиною, ніби її страх мав вагу й був спроможний зупинити незваного гостя. Й ось вона за спиною відчула, як чоловіча рука торкнулася руків’я. У цьому рухові не було жодного силування, це навіть не можна було назвати стукотом. Ішоя усім тілом відчувала, як хтось гладить долонею дерев’яну перетинку. Дівчина стрімко схопила гостру тичину, на якій зазвичай в’ялила м’ясо, міцно стиснувши зброю в руці, рвучко розкрила стулку й спрямувала вістря у груди чужинцеві. Але чоловік лагідно відвів її руку, ледь притримавши зап’ясток.

— Це я, Кетца.

Дівчина насилу упізнала у чоловікові свого друга дитинства. Адже відколи вони бачились востаннє, вже минув майже рік. Волосся у нього стало набагато довшим, суворе життя у Кальмекаці зробило його худішим та мускулястим. Він ніби навіть підріс. У цю мить на Ішою ринув потік змішаних суперечливих почуттів: обійнявши його, вона розридалася, вивільняючи свій страх, радість від зустрічі й безкрайню ніжність. Притулившись до грудей юнака, вона раптом усвідомила, що він геть мокрий і тремтить від холоду. Він мусив увесь час плисти холодними каналами, щоб не втрапити нікому на очі. Ішоя принесла кілька укривал, докинула хмизу в огонь і насухо витерла його тіло. Обоє без слів розуміли, куди вони вирушають цієї ночі.

14

На вершині світу

Лежачи на верхівці світу, на вершині піраміди, обійнявшись і переплівши пальці, Ішоя та Кетца розмовляли так, наче розійшлися лише вчора, наче на них не насувається нова розлука. Над Теночтитланом стояв місяць уповні. Місто спало, чудове й сяйливе. Він розповідав їй історію створення світу, у якій не було місця міфічним богам. Він міркував уголос, уявляючи, як влаштовані ці сяйливі світи. Якщо втеча зі школи при Храмі вже само по собі було великим ризиком, то повернутися в Храм і злізти на його верхівку було у сотню разів небезпечніше. Але тепер, коли вони знову були разом, здавалось, ніби їх ніщо не потривожить. Кетца відчував теплий подих Ішої, відчував пахощі її волосся, бачив її ніжний профіль і ясно-червоні губи, й увесь всесвіт потьмарювався для нього, достоту як зірки на небі тьмяніли поряд з місяцем уповні. Кетца розмовляв спокійно, але серце його виривалося з грудей. Може, сьогодні він бачить цю дівчину востаннє в житті. Певна річ, він і слова не мовив ані про прийдешнє випробування, ані про битву, свідком якої став напередодні, ані про загиблих учнів. Ішоя лежала поряд, заплющивши очі, його губи були вже зовсім поряд з її, і раптом його заполонив жах: смерті у бою він страшився менше, ніж відмови. Але син Тепека не збирався залишати цей світ, не дізнавшись, що приховує серце його подруги.

Коли Кетца відчув, що руки Ішої не відпускають його, що її пальці пестять йому шию, гладять плечі й розчісують волосся, у його грудях зародився німий стогін. Молоді тіла вабило одне до одного, але з різних причин юнак та юнка усвідомлювали, що не повинні відповідати на цей поклик. Кетца розумів, що йому не варто знімати з коханої останній покров дитинства, щоб не увести її у царство мертвих. Він не мав права цього робити. Руки Ішої були для нього останнім притулком, де ніхто й ніколи не заподіє йому шкоди. Саме тому, промовляв він до себе, він не має права її зранити. А Ішоя, хоч і не знаючи, що ця зустріч, можливо, остання, не бажала остаточно втрачати здатність опановувати себе: попереду ще було чимало років навчання у Кальмекаці, й Ішоя не бажала тужити за ним більше, ніж тужить зараз. Якщо за рік розлука з другом обернулася на хворобу, то віднині вона загрожувала перерости у муки. Та попри все думки снували в одному напрямку, а демони тіла — в іншому. Соки молодості впорскувалися в кров, текли по жилах, просочувалися крізь шкіру й нехтували голосом розуму. Кетца геть забув про зорі, повернувшись до них спиною, припав до звабливого тіла Ішої, котра чекала на нього, розтуливши ноги. Вузька пов’язка на стегнах раптом припинила приховувати завзятого воїна, який ладен був кинутися у свою першу й, можливо, останню битву. Там, на вершині світу, Кетца та Ішоя, сплітаючись тілами й важко дихаючи, поступалися поклику життя, там, над Храмом бога смерті, на самісінькій голові Уїцилопочтлі. Ішоя притягувала Кетцу до себе, обіймаючи ногами, й разом з тим відштовхувала, впираючись руками у груди. Він силкувався заспокоїтись, приглушуючи губами стогони дівчини, але добував зовсім протилежного результату. І у ту мить, коли вони вже були ладні порушити обітниці, які давали собі, закохані почули, як хтось підіймається пірамідою вгору. Кетца, наче ігуана, прудко майнув униз і зауважив того ж жерця, який кілька годин тому мало не зірвав його втечу. Жрець стрімко здіймався угору сходами. То було наче ява примари: жрець, загорнутий у чорне вбрання, з розпатланим сивим волоссям копицею, підходив чимраз ближче, а очі його проти місячного сяйва світилися червоним, наче у них горіло полум’я.

Кетца, схопивши подругу за руку, потягнув її вниз по протилежній стороні піраміди. Захоплені стрімким спуском, юнак та дівчина вмить перетнули Центральну площу і вбігли в одну з вуличок кварталу, яка виходила на канал. На цьому місці вони розлучилися. Кетца мусив повернутися у спільну спальню, перш ніж жрець, який зауважив рух тіней на верхівці Храму, почне перевіряти, кого з учнів бракує. Прощатися довелось поспіхом: вони лише кивнули одне одному — обоє розуміли, що з обіймів їм не звільнитися вже ніколи. Ішоя та Кетца покрокували у різні боки, дивлячись уперед і не наважуючись обернутися через плече. Дівчина так і не дізналася, що, можливо, вони бачились востаннє.

Кетца мчав з останніх сил. Тремтячи й обливаючись потом, він проліз у кімнату через те ж таки віконечко, з якого виліз. Не встиг він залізти під покривало, як до кімнати зайшов сивий жрець. Огляд було проведено у якнайретельніший спосіб, але, на свою прикрість, жрець переконався, що всі учні на місці. Кетца, можливо, забувся б у щасливім сні, але не випало: надворі уже розвиднялося. До початку бою лишалося всього кілька годин.

15

Бій

І настав день.

Сходинки піраміди знов обернулися на трибуни й почали залюднюватись глядачами: учні, жерці, чиновники та військові нетерпляче чекали на початок бою. Бій першого року вважали більш вагомою подією, ніж навіть останній бій: адже на цьому полі визначатимуться майбутні герої народу мешиків. То була мить, коли майбутні вояки вперше візьмуть до рук зброю. Глядачі похилого віку пишалися, що на власні очі побачать, як б’ються ті, хто віднині стане честю та славою війська мешиків. Найстарші з чиновників могли похвалитися, що були присутні під час першого бою воїна, який у цю мить сидів на троні на верхівці Храму. Імператор, зайнявши чільне місце, збирався спостерігати за першим боєм того, хто, можливо, згодом стане його спадкоємцем. Можливо, вибраний зараз знаходиться серед того натовпу хлопчаків. Найвище за всіх, навіть вище за імператора, перебував бог війни Уіцилопочтлі, жадібний до крові, яка проллється на його честь. Така пожива припадала йому найбільше до смаку: кров дітей, полеглих під час посвяти у воїни, під час першого, а для когось — останнього бою. Йшлося не про кров ворогів, яка була йому просто необхідна, як їжа для людей, ні, проллється кров його власних синів, які віддадуть свої серця з любові до нього.

Нарешті залунали сурми. Воїни вийшли на поле, трибуни привітали їх гулом. Юнаки вишикувалися й схилилися перед імператором. Командирів обрали без перепон: ніхто й не здивувався: одні хлопці проголосували за Ечеку, інші — за Кетцу. Жрець розкрутив меч на камені, щоб волею випадку вирішилося, кому першим обирати собі ад’ютанта. Чорне обсидіанове лезо повернулося до Ечеки. Ніхто не мав жодного сумніву, що той покаже на свого найближчого прибічника, сильного й хитрого парубка, який був безмежно відданий своєму героєві. Те, що трапилося, змусило всіх надовго замовкнути: Ечека, здійнявши руку й злостиво посміхнувшись своєму супернику, показав на юнака, який був для Кетци як молодший брат, — на Ситлі Маматлі. Тепер цей підліток, кремезний та водночас тендітний, як метелик, мав стати помічником свого заклятого ворога. Остовпілий вибраний, як здавалося, геть не тямив, що відбувається, й лише дивився на Кетцу, благаючи пояснити, що коїться. Однак його друг та брат був уражений не менше за нього. Вони опинилися у ворожих таборах перед битвою не на життя, а на смерть, і цьому нічим не можна було зарадити. Тепер настала черга Кетци — вибирати йому було важко, адже він сподівався призначити своїм ад’ютантом Ситлі Маматлі. Кетца гадав, чи не наслідувати йому логіку Ечеки й не взяти у помічники вірного поплічника свого злісного ворога. Але у цьому не було сенсу, адже Ечека задумав використати друзів Кетци як щит, бо знав, що син Тепека не скривдить своїх. А от Ечека був вільний від упереджень, і рука у нього не затремтить, якщо доведеться убивати своїх поплічників. Отже, Кетца мусив обирати серед друзів. Саме так він і вчинив: прагнучи оберігати своїх ближніх, він показав на маленького щуплявого юнака. Тактика Ечеки стала цілком очевидною, коли він узяв у своє військо ще одного юнака з нечисленної армії свого супротивника. Цей командир виявився набагато жорстокішим та підступнішим, ніж його вважали досі. Так він і набирав своє військо: майже всі його вояки були друзями Кетци, поміж своїх прибічників він обрав лише двох найвідчайдушніших. Зрештою, він отримав ідеальну армію: командувач з двома поплічниками складали вістря списа, а решту він виставить як живий щит.

Вбираючись в одяг лицаря Кота, Кетца міркував, як же йому обминути пастку, що розставив Ечека. Син Тепека був певен лише в одному: він не готовий битися проти своїх товаришів. Він іще не вирішив, як учинити, але точно знав, як вчиняти не буде.

Й врешті два війська знову на полі, вбрані у птахів та тварин, віч-на-віч. Лише тепер Кетца здогадався, навіщо потрібні маски — щоб ніхто нікого не міг упізнати. Під маскою неможливо розібрати, хто ще донедавна був тобі другом, а хто — ворогом. Але Кетца був інакшим: більшість тих, кого зараз приховувала маска Соколят, лишалися йому друзями, попри те, що опинилися у таборі ворога. Крім того, він узагалі прагнув обійтися без кровопролиття. Але Ечека влаштував усе так, щоб бій обернувся на бійню. Безсумнівно, коли просурмлять до бою, він та двоє його поплічників кинуться зі списами напереваги у безжальну битву, прагнучи повбивати якомога більше лицарів Кота й прикриваючись рештою як живим щитом. Правила були прості: битва припиняється, щойно загине один з командирів чи один з ад’ютантів. І тоді Кетца вигадав план. Ечека був такий марнославний і переконаний у своїй перемозі, що навіть не закрився щитом, тож якщо Кетці відразу по сигналу вдасться завдати точного й швидкого удару, він, можливо, поцілить супернику просто у груди, завдавши смертельної рани. Таким чином, битва скінчиться загибеллю лише однієї людини, а всі його друзі, ба навіть вороги — лишаться живими. Можливо, краще б було дозволити убити себе, але за таких обставин, можливо, загине чимало його друзів. Ось як міркував Кетца, коли імператор нарешті дав знак починати змагання.

Пісок збагровів від крові набагато швидше, ніж усі сподівалися. Лавами глядачів прокотився глухий гомін. Імператор підвівся з трону. Жерці ошелешено заклякли на місцях. Кетца, відчайдушно зойкнувши, скинув маску з обличчя. Ечека не бажав йняти віри у те, що трапилось, обличчя його перекривилося від жаху. Битва скінчилася, навіть не почавшись. У ту ж таки мить, коли тлатоані махнув рукою, Ситлі Маматлі, ця гора, переповнена дитячою простодушністю, щосили устромив списа у власне серце, віддаючи перемогу Кетці, своєму справжньому командирові. Позаяк він був ад’ютантом, щойно його життя втрачено, його військо вважали переможеним і битва закінчувалася. Він зруйнував лихий план Ечеки в одну мить. І тепер він падав на землю, достоту як міккакоконе — янгол. Він опускався, наче немовля, невагомий, звільнений від усякого тягаря. Й ось, поки Ситлі Маматлі осіннім листом кружляв над полем, з його обличчя сходив смуток невимовного страждання, яке так мордувало його за життя. Він помер тихо, як герой. Він помер так само чистим, яким народився на цей світ. Його ім’я, Ситлі Маматлі, ніколи більше не прочитають як «полохлива зайчиха».

Ось тільки Кетца не мав наміру миритися зі смертю свого кращого друга, свого названого брата, і заприсягнувся помститися за його загибель. Тепер, за правилами бою, життя переможеного командира віддавали на милість переможця. Кетца, не ховаючи обличчя, щоб усі бачили його, підійшов до розпластаного на землі Ечеки, що вдавився у землю й благав про милосердя. Переможець здійняв свій чорний обсидіановий меч й обвів юрбу божевільним поглядом. У ту мить, коли Кетца вже ладен був завдати смертельного удару, він розгледів серед глядачів, на трибунах, призначених для Ради мудреців, обличчя свого батька. Тепек дивився на сина суворо, але без осуду — немов не бажав втручатися у його рішення. Й тоді, випустивши лютий крик, крик, що закарбувався у пам’яті геть усіх, що відбився луною в піраміді, озері, горах, крик, що сколихнув увесь Теночтитлан, Кетца, розкрутивши меча над головою, жбурнув його так далеко й з такою силою, що обсидіан розбився вщент, наче скло, об камені Головного храму.

Він іще зустрінеться з Ечекою, коли настане час останньої битви.

І тоді у ньому не залишиться місця для жалю.

16

Ідеальне коло

Віднині Кетца зробився одноосібним і беззаперечним лідером у гурті. Колишні прибічники Ечеки, котрих він зрадив, відправивши у ворожий табір, без вагань стали на бік Кетци. Те, що він зберіг життя чоловікові, який був винен у смерті його найкращого друга, створило юнакові репутацію людини справедливої та милосердної. Але найголовніше, на додачу до цих якостей, усі одностайно визнали Кетцу чоловіком: після битви ніхто вже не вважав його дитиною. На диво, син Тепека дуже скидався на свого названого батька. Попри те, що їх не пов’язували кревні узи, батьківська турбота, як то кажуть, всоталася у плоть: ті ж самі жести, манера промовляти, такий самий погляд. І, певна річ, Тепек мав підстави пишатися своїм сином. Навіть Ечека ставився до недавнього супротивника зі святобливою пошаною — внаслідок страху та нерозуміння: колишній вожак ніяк не міг збагнути, чому Кетца змилостивився й зберіг йому життя. Навіть імператорові припав до душі вчинок юнака. Загалом, у Кальмекаці всі ставилися до нього з великою повагою, всі, окрім однієї людини — Тапацоллі.

Верховний жрець страждав та обурювався мовчки. Він зробив усе, щоб син його ворога принижено корчився в пилюці, а тепер йому доводилося миритися в стінах Кальмекаку з новою знаменитістю. Тапацоллі ніколи не забував давньої образи; якщо дотепер сам лише вигляд Кетци був викликом його могутності, то вже чути ім’я парубка з вуст самого імператора взагалі було нестерпним. Тапацоллі вже дожив до літнього віку, але заприсягнувся сам собі не помирати раніше, ніж змиє ту образу. Й він знав, як це зробити, — треба було лише почекати.

На додачу, і через це Тапацоллі страшенно лютував, Кетца виявився здібним учнем. Він був відмінником з усіх предметів, управно опановуючи й числа, і поезію, і пишномовство. Завдяки дитячій зацікавленості небесними справами Кетца легко опанував систему астрономічних розрахунків, яка була підґрунтям календаря. Й він не лише збагнув її складність цілком, йому навіть удалося вдосконалити цю систему! Кетца викарбував, показавши ще й неабиякі здібності тлакуїло, — на срібному дискові завбільшки з монету календар, який винайшов самотужки. У центрі диска містилося Тонатіу — Сонце, зображене з гідною його величчю. Навколо розташовувалося четвірко малих сонць, які втілювали чотири пори року. Слідом йшло перше кільце, розділене на двадцять рівних частин, на яких зображено постаті, що відповідали кожному дню у місяці. Друге кільце, розділене на вісім сегментів, означало сонячні промені. Третє кільце утворювали два згортки скрученого паперу аматль. Над витвором стояла дата завершення роботи, прикрашена квітами, рослинами та двома зміїними хвостами. Під календарем Кетца викарбував двох саламандр у лусці — луски було по тридцять штук. А у самісінькому низу зобразив дві зміїні голови, одна проти одної, а з пащ виглядали Кетцалькоатль та Тецкатліпока. Змії мали кігті та гребені — сім поділених навпіл кіл — знак сузір’я Плеяд. Четверте кільце було втіленням зірок на нічному небі, у ньому містилося сто п’ятдесят вісім кіл, дотичних до згортків з паперу аматль.

Календар мав вісімнадцять місяців по двадцять днів та п’ять днів неробства, немонтемі. Укупі набиралося триста шістдесят п’ять днів. Раз на чотири роки до немонтемі додавався один день (відповідно до високосного року), а раз на сто тридцять років треба було віднімати з немонтемі один день. Таким чином, Кетца зміг вирахувати тривалість тропічного сонячного року точніше за календарі своїх пращурів, ольмеків та тольтеків, і навіть за ті календарі, які буде складено згодом, багатьма століттями пізніше.

Коли Кетца показав свій срібний диск учителеві, той був такий приголомшений, що добувся, аби диск показали самому імператорові. Вражений досконалістю системи й майстерністю виконання, тлатоані передав його на суд Ради мудреців, і було вирішено, що віднині це буде новий офіційний календар імперії. Державець негайно наказав найкращим тлакуїкуїло втілити мініатюрну працю Кетци у камені, внаслідок чого з’явився величний монумент, барельєф, який вирізьбили у базальтовій брилі у чотири кроки в діаметрі й такій важкій, що для того, аби її пересунути, потрібне було невеличке військо. Барельєф поставили на Центральній площі, на верхівці храму Куаушикалько.

Кетца ще не довчився у школі Кальмекак, а вже був так само шанований, як і старійшини з Ради мудреців. Чимало хто бачив у цьому невисокому підліткові з маленьким носом майбутнього спадкоємця трону.

17

Кам'яний оракул

Пізнання світу вабило його набагато більше за політику. Навчання у Кальмекаці Кетца поєднував з довгими блуканнями у мареннях, з яких він виринав сповнений нових задумів. Продовжуючи справу свого батька, Кетца покращив систему гребель, щоб у час паводків озеро не затоплювало острівці. Його досі приваблювало судноплавство, тож він створив досконалу систему розведення мостів у місті; згадуючи настанови старого Мачани, він спроектував безліч досі незнаних кораблів. Мешики завжди плавали на легких човнах, вирізьблених зі стовбурів дерев чи з переплетених стеблин очерету. Їх рухали або завдяки веслам, або вітрилами, зшитими зі стебел. Такі плоти та каное годилися для риболовлі чи перепливання каналів, уміщали щонайбільше трьох-чотирьох чоловік. Кетца малював креслення човнів неймовірних розмірів, які могли взяти на борт понад п’ятдесят пасажирів, трюми можна було заповнити вантажем такої самої ваги. І ці судна залишалися незмінно рухливими та легкими! Дно, яке забезпечувало вантажопідйомність, треба було робити з порожнявих колод, які з’єднувались у той же спосіб, яким зв’язували плавучі острівці — чинампи; для верхньої частини більш годящим був очерет, щоб конструкція лишалась легкою. Ці човни мали військове призначення — ставали у пригоді як під час нападу, так і під час оборони. По периметру корабель оперізувала мотузка: вона здавалася огорожею, хоч насправді правила за тятиву, яку натягнуто для випускання стріл, тож лучники тепер не мали носити при собі зброю, балюстрада, яку до всього було оснащено очеретяними відтяжками, сама собою правила за величезний лук. Винахід Кетци дозволяв не лише стріли пускати: зусиллями двох-трьох воїнів можна було пустити спис, що міг пробити дерев’яну перетинку. Це була справжня плавуча фортеця.