Конкістадор: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли був молодий місяць, коли всі навколо спали, Кетца та Ішоя часто тікали з дому. Потай сівши у каное, вони допливали до Головного храму й, намагаючись не здіймати галасу, сходили на самісіньку верхівку піраміди. Чорне небо, яке у безмісячну ніч було всипане зірками, над містом, що здіймалося з вод, піраміди, які кидали виклик горам, — таке видовище вражало й пригнічувало водночас. Кетца вважав небо відображенням землі. З раннього дитинства хлопчик споглядав небо із зачаруванням і занепокоєнням. Поглядом він шукав на небосхилі пояснення всьому на світі. Ще дитиною він міг з голови намалювати всі сузір’я і позначити найяскравіші зірки. Кетца здогадувався, що, збагнувши небесний рух, він знайде сенс усіх земних подій. Юнак та дівчина лягали на верхівці піраміди Головного храму, розвівши руки, й Кетца ділився з Ішоєю плодами своїх міркувань. Цілком очевидно, що всі небесні тіла, — казав він, — не округлі й пласкі, а мають кулеподібну форму. Щоб довести це, варто лишень поспостерігати за зростанням і надщербленням Місяця. Диск просто нездатний відкидати сам на себе напівкруглу й неповну тінь, так трапляється лише з кулеподібними тілами! З іншого боку, так само очевидним є те, що Сонце — це сфера, адже помітно, що Сонце змінює свою орбіту залежно від пори року. У літні місяці воно дістається зеніту, — пояснював Ішої син мудреця, пальцем накреслюючи на небосхилі півколо. А от узимку воно рухається ближче до обрію, перебуваючи на небі значно менше часу. Якби Сонце було пласким, ми б у цей час бачили його у вигляді овала — саме таку форму має будь-яка монетка, якщо дивитися на неї збоку. Утім Сонце, хай де перебуває, завжди має обриси викінченого кола. Отже, якщо Місяць та Сонце — кулі, тоді кулею має бути й Кемтлальтипак — Земля. Про це свідчать затемнення — нечасті випадки, коли люди можуть бачити тінь Землі на поверхні Місяця.

За переконанням мешиків, світ мав дві межі — небо та море. Так само, як небо було невизначеною межею між Землею та світилами, що світять на небосхилі, так і море було абсолютним рубежем, за яким нічого не видно. А Кетца, лежачи на спині поряд з Ішоєю, розповідав їй про те, що Земля нічим не різниться від світів, які вони споглядають на нічному небі. Треба лише глянути вгору, щоб переконатися, що небо просто-таки пересипане іншими світами. Так само незаперечно й те, що за морем приховано інші береги, а те, що їх, на відміну від зірок, не видно, так це тому, що Земля є сферою. Кетца був переконаний, що коли хтось наважиться вийти у відкрите море, то вже за кілька днів натрапить на інший світ. Він достеменно не знав, чи мешкає хтось на тому боці моря, але він чув розповіді про те, що землі ці залюднені. Кетца гадки не мав, чи правдиві оповідки про бороданів з червоними обличчями, яких буцімто бачили на берегах моря, на човнах з безміром весел, але ці оповідки збігалися у всіх подробицях. Він міркував так, що море — це зв’язок між теперішнім, минулим і майбутнім. Коли Кетца починав розповідати, Ішоя часом заплющувала очі, намагаючись уявити — які вони, землі на тому боці моря, і який вигляд може бути у тих бородатих людей. І тоді, не припиняючи говорити, Кетца звертав погляд на обличчя своєї подруги, на її високе чоло, на чорні важкі довгі коси, які увінчувало синє пір’я алотля; поки дівчина лежала, заплющивши свої великі сірі очі, Кетца милувався її ніжною красою, її довгою шиєю і виточеними плечима. Й допоки Кетца лишався тим, хто дарує мрію, поки нарікав іменами невідомі землі, він міг дивитися на червоні вуста Ішої, переборюючи у собі бажання поцілувати дівчину. Він багато разів уже ладен був поцілувати її, але щоразу себе зупиняв — щоб усе, що він створив, не зруйнувалося водномить. Кетца знав, що єдиний спосіб продовжувати їхні зустрічі — це підтримувати вогнище, яке живиться палкими дровами його оповідок. Утім, хай там як, Ішоя та Кетца не намагалися приховати правду від самих себе, чудово розуміючи, що на них чекає тривала розлука.

Дитинство Кетци поряд з мудрецем Тепеком та ліпшими друзями, Ішоєю та Уатекі, було лише проблиском щастя між трагедією, яка позначила перші дні його існування, і миттю, коли йому довелося покинути домівку. Вступ до школи Кальмекак став для Кетци незаслуженою карою.

8

Білий, червоний, чорний

Тепек прагнув уникнути помилок, яких припустився, виховуючи своїх синів. Обох він відправив учитися у школу Тельпочкаллі — для дітей, які не належали до вищої знаті. Там хлопчики отримували сувору освіту, військову та релігійну, але школа не випускала майбутніх генералів та священнослужителів, а лише простих солдат, якими поповнювали лави війська. Тепек не бажав, щоб його сини стали військовими чи жерцями, але натомість здобувся лише того, що вони потрапили у лави тих, у кого поцілило найбільше ворожих стріл. Старий з гіркотою звинувачував себе за таку нерозважливість. Тому, щоб уникнути такої долі для Кетци, він відправив хлопця навчатися в Кальмекак, школу для шляхетних дітей, для піпільтин. Ця школа виховувала для імперії майбутніх правителів, воєначальників та жерців.

Тож коли Кетці виповнилося п’ятнадцять, йому довелося залишити рідну домівку й відбути вчитися у школу Кальмекак. По-перше, юнакові важко було розлучитися з Тепеком, а по-друге, він не міг збагнути, чому йому не можна піти у Тельпочкаллі разом зі своїми друзями. Уатекі, який став йому майже за брата, й решта хлоп’ят, які зростали разом з ним, усі належали до масеуате — дітей рабів, а тому мусили навчатися у Тельпочкаллі. Хоч як благав Кетца батька, той залишався непохитним. Рішення було прийняте: Тепек волів, щоб його син отримав гідну військову освіту і його не спіткала доля двох старших братів. А от дівчатам не годилося мати іншої освіти, окрім домашньої, хіба що в них виявляли хист до співу, й тоді їх записували до куїкаллі — Будинку музик. Одна лишень думка про те, що вони з Ішоєю не бачитимуться, була для Кетци нестерпною.

Тепек, як годиться за давнім звичаєм, провів Кетцу першого дня до школи Кальмекак. Зодягшись в обрядовий одяг, батько та син пливли на каное до Головного храму. Це було величне видовище: плавучі палаци були вкриті білими квітами, такими ж білими, як сніг на вершинах гір навколо озера, як вбрання на старому: обрядовий плащ, намисто зі срібла з білим золотом, головний убір з лебединого пір’я, що вкривав голову й спину Тепекові. Й що далі відпливали вони каналом, то глибше, ніби весло у воду, поринало у смуток серце Кетци. У Тепековій душі смуток змішувався з гордістю: старий журився, усвідомлюючи, що тепер довго не побачить сина, утім, дивлячись на змужнілого юнака, якого підготовили до обряду ініціації, він не міг ним не милуватися. Тепек, опускаючи погляд від нової білої синової сорочки на сандалі з оленячої шкіри, на убір з білого пір’я, згадував, як тринадцять років тому, у цьому ж таки каное, віз дитину на божій дорозі, щоб добути їй ліків і зберегти життя. Тепек веслував, милуючись сином мовчки, казав собі, що його місію у цьому світі виконано.

Нарешті вони дісталися святилища. А коли батько та син вийшли з каное на площу, перед їхніми очима постало дивовижне видовище: тисячі юнаків стояли біля підніжжя величної піраміди, ущерть залюднюючи площу, — і всі з ніг до голови вдягнені в біле. Зазвучали сурми й забили барабани: зараз ця площа нічим не нагадувала місце для жертвоприношення. Наскільки інакшими видаються зараз сини Теночтитлана: вони ладнаються до обряду посвяти у життя й у знання, а не гуртуються у жадаючий крові натовп, який б’ється за шмат людської плоті, щоб зжерти його, наче дикий звір, — так міркував зараз Тепек. Здавалось, що це геть інша площа. Здавалось, ніби це геть інший народ. Нарешті настав час, коли Тепек та Кетца мусили розлучитись; обійми їхні були довгими та міцними, але обидва втримали сльози. Кетца, рвучко розвернувшись, попростував туди, де гуртувались його майбутні товариші, так і не наважившись озирнутися. Немов на засніжену рівнину впала чергова сніжинка — так Кетца змішався з юрбою учнів.

Майбутніх учнів наставляли жерці. Вони давали чіткі настанови, щоб хід обряду ніяк не було порушено. Хлопців шикували за зростом: найвищі мали першими йти центральними сходами на верхівку піраміди. Черга до Кетци дійшла наприкінці. І ось, якоїсь миті вся величезна піраміда зробилася білою, вкрившись вбраннями тисяч молодиків, які крокували крок у крок один за одним. Людей, які зібралися на площі, вразило таке видовище. Іноземець, безсумнівно, через таке видовище сповнився б страху: отаке це було місто — потужне, чудове, з народом, якого годі було перевершити ані в кількості, ані в дисципліні. Потім жерці, на воєнний манер вишикувавши юнаків, відвели їх у святилище на самісінькій верхівці піраміди. Кетца, зніяковівши й засоромившись, крокував слідом за одним з розпорядників церемонії. Саме цієї миті він уповні усвідомив, що зі своїми близькими побачиться тепер уже дуже нескоро.

Якщо ззовні храму все було білим-білим, то всередині обернулося на червоне й чорне, тінь та напівморок. Поволі, коли очі юнаків призвичаювалися до темряви, вони почали зауважувати висічені з каменю жаскі боввани демонів, які боронили святилище, вишкіривши повні зубів пащі. Серце у Кетци калатало швидко й стривожено; вдивляючись в обличчя своїх найближчих товаришів, він зауважив такий самий страх. Жерці вигукнули наказ зняти одяг. Коли хлопці роздягнулися, їхні обличчя та тіла змастили чорною фарбою. Жерці були безжальними: ляскали по голих тілах чорними долонями, хапаючи за потилиці, занурювали у чани з матовою в’язкою рідиною, допоки бідолахи не починали задихатися. А тих, кому спадало на думку опиратися чи нарікати, били у сонячне сплетіння чи у пах, щоб змусити нахилитися. Хлопці, що заблукали у темряві, наскакували один на одного, намагаючись іти далі. Вони могли упізнати своїх лише за блиском очей та білими зубами, а ще за жалісними схлипуваннями від болю та переляку. Все навколо зробилося похмурим, зловісним: здавалося, ніби то хода примар. Поволі учні віддавалися на волю старших, і тоді, після усіх знущань, один із жерців гладив кожного з них по голові й вішав на шию намисто з коштовних камінців. Здавалося, ніби муки минулися, однак інший жрець, схопивши зненацька, закидав їм руки за шию, а помічник різко проколював мочку вуха шипом, юнаки лякалися ще більше, бачачи, як кров з ран струменить по бовванах демонів. «Якби хоч Уатекі йшов поруч зі мною, — міркував Кетца, — разом ми б стали хоробрішими!» Але навколо всі були чужинці: не лише жерці, розпорядники та їхні помічники, а й навіть брати по знущанню. І ось Кетца, голий, обмазаний чорною фарбою, жалюгідний і самотній між такими самими, як і він, сунеться уперед, не відаючи, що ще чекає його попереду. Найпевніше, від школи Кальмекак і надалі не варто чекати нічого доброго: хлопчиків групами заводили до наступної кімнати, в одвірку стояв ще один жрець, який невблаганно провіщав кожному, хто заходив:

— Забудь, що ти виріс у достатку й щасті.

Сонце вже сіло, й хлопці мали зібратися на великому загородженому дворищі — чорні від фарби, тремтячи від холоду, зобов’язані мовчати. Варто було комусь із жерців почути хоч найменше шепотіння, провинного він ураз виводив з юрби й до нестями бив жезлом з агави. Багацько дітей, виснажившись, опускалися навколішки. Коли Кетца вже був ладен сам упасти навколішки, він зауважив, що на вимощений дошками поміст сходить верховний жрець — він мав намір виголосити промову. Дотримавши тривалої паузи, щоб не змарнувати жодного слова, священнослужитель заговорив:

Ці слова порівняно з лагідними уеуетлатоллі, які читав йому Тепек, лунали, немов передвістя жахіть, які чекали на Кетцу в школі. Та все ж було ще дещо, від чого серце Кетци мало не спинилось. Цей чоловік, верховний жрець, був Тапацоллі, той самий чоловік, котрий одного разу, коли Кетца був ще дитиною, мало не встромив йому в груди кинджал, щоб принести жертву богам.

Кетца міг би заприсягтися, що, промовляючи ці слова, священик встромив погляд просто йому в вічі, ніби правлячи з нього давній борг.

9

Сад, де росте кропива

Та перша ж ніч у Кальмекаці виявилася лише мініатюрною моделлю життя Кетци у майбутньому. П’ять років минули для Кетци немов п’ять століть. Щоранку ще до світанку треба було скупатися у крижаній воді озера. Враз після купання, ще мокрими й зовсім голими, вони отримували свій нетривкий сніданок, що складався лише з маїсової палянички й води. Потім годилося прибрати всі приміщення, почавши, певна річ, з кімнати жерців. Якщо хтось із учнів спав довше, ніж годилося, священик пробуджував його, б’ючи палицею й поливаючи холодною водою.

Увесь перший рік навчання хлопчиків одразу після сніданку виводили на поле, поросле кропивою, змушуючи годинами ходити по кропиві босоніж. Зважаючи на те, що всі хлопці походили із знатних родин, сама тільки прогулянка без сандалій була для них тортурами — прості діти знесли б її набагато легше. Коли Кетца вперше ступив на листя кропиви, він гадав, що ніколи не зможе притерпітися до такого болю. Але набагато страшнішим було поступитися слабкості, впасти й попекти кропивою все тіло, як це траплялося з багатьма сіромахами — лемент нещасних лунав до іншого берега озера. Пекло так сильно, що після години ходіння хлопчики уже не чули шкіри на ногах. На другу годину вже більше страждали від утоми, ніж від безугавних опіків. Й ось коли для решти катування добігало кінця, Кетцу змушували ходити на самотині ще певний час. Син Тепека не мав сумніву, що таким привілеєм був зобов’язаний верховному жерцеві, котрий ніколи не забував, що той живе на світі.

Кетці було важко потоваришувати: він звик водити дружбу з дітьми масеуате, він не міг збагнути особливих звичаїв піпільтин. Вони послуговувались у мові дивними прислів’ями й сміялися з жартів, зміст яких для хлопця був незбагненний. До того ж, багато хто з них зналися й товаришували ще до школи. Сусіди Кетци бачили його у своєму кварталі, але звикли до думки, що він син однієї зі служниць Тепека, тож дивувалися, як хлопчина взагалі опинився у Кальмекаці. Хай там як, а Кетца відчував, що товариші по школі ставляться до нього з настороженою байдужістю.

Цього першого року всі завдання видавалися геть марними, позбавленими будь-якої пізнавальності. Кетца не міг збагнути, чого насправді вчать у цій школі. Під палючими променями післяполудневого сонця дітей виводили у поле, але не навчали ані орати, ані сіяти, ані збирати врожай, замість цього одним наказували копати канаву, а іншим — засипати її щойно викопаною землею. Достоту так само чинили з мурами: одні мали зводити піщані мури лише для того, щоб інші зруйнували їх ущент. Праця була виснажлива, і за винагороду навіть не слугувало усвідомлення виконаної справи. Ці заняття навіювали нудьгу: на фізичну втому накладалося ще й відчуття принизливості від того, що відбувалося.

Так сплив майже рік. Коли спадала ніч, на голодних, виснажених працею учнів чекав черговий пайок з хліба та води. Спали просто на холодній долівці, підстеливши благеньке укривало. До вечора у тілі з’являлася ломота, хлопчики так зморювалися протягом дня, що ця підстилка видавалася їм м’якшою за пухову постіль.

Поволі Кетца став помічати, що решта учнів починають ставитися до нього інакше: байдужість змінилася глузуванням. Хлопчик не належав до гурту вибраних, піпільтин, а через те, коли випадав короткий перепочинок, він ставав мішенню для кпинів та уїдливих коментарів. Він зауважував, що дехто із жерців ставиться до нього суворіше, ніж до решти, або умисно відвертається, коли учні починають висміювати й збиткуватися з нього. Кетці повсякчас нагадували, що він мусить розплатитися за приниження, якого зазнав верховний жрець через Тепека, його батька. Тапацоллі зовсім не мав наміру забувати про той далекий день, коли мудрець врятував дитину, чия доля знову потрапила йому до рук.

Як і трапляється зазвичай, невдовзі з гурту виокремився лідер, якому всі підкорялися беззастережно. Це був довготелесий рябий парубок на ймення Ечека, тобто «холодний вітер». Саме таким він був: проноза, спроможний завжди знайти щілину, щоб просотатися й зіпсувати життя, різкий, злий на язик, а головне — він умів верховодити людьми, ганяючи їх, наче човни, з боку в бік, як йому заманеться. Ечека враз збагнув, як використати для власної користі цілком зрозумілу інакшість Кетци, почавши обертати байдужість на ворожість, а ворожість — на ненависть. Перше прізвисько, яке дали синові Тепека, було Масеуатль, утім, зауваживши, що таке прізвисько хлопця зовсім не чіпляє — адже він справді ним почувався, — Ечека з легкістю намацав його слабину.

— Пітцауаякатль, — глузливо кинув він Кетці, коли той у полі зводив нікому не потрібний частокіл.

У такому прізвиську не було прямої образи, чи радше сказати, не кожного воно могло зачепити за живе, але для Кетци воно було як сіль на роз’ятрену рану самолюбства. Його прозвали «кирпатим», і це дійсно кидалося у вічі. Але хлопчик сам ставився до такої своєї особливості як до вади, як до свого чоловічого недоліку. Кетца спробував удати, що йому байдуже, й продовжив працювати, звісно, саме так він й учинив, але прихована лють здійнялася звідкілясь із середини черева й вдарила в обличчя, зафарбувавши щоки парубка червоним і змусивши губи збліднути. Ечеці, «холодному вітрові», цього було достатньо. Він уже виявив щілину, у яку можна пролізти й накапостити.

Раптом, коли вже добра половина цього суворого й тривалого року минула, стався несподіваний випадок. На свою біду й зовсім попри власну волю, Кетце обернувся на вожака тих, хто з різних причин не плазував перед Ечекою. Просто через те; що єдиний незаперечний лідер у їхньому гурті обернув Кетцу на свого ворога, решта побачили у юнакові вожака, який згуртовує всіх тих, хто страждав від глузувань чи просто від байдужості Ечеки.

Первісного приводу ніхто згадати не міг, то було щось неістотне, але звичайна сварка переросла у справжню бійню, у якій слідом за кулаками взялися за палиці та каміння. Гурт точно розділився на два табори, з двома вожаками. Якби вчасно не втрутився один із жерців, справа могла б добутися до серйозного каліцтва.

— Ви мусите соромитись! — репетував він, не припиняючи стукати палицею по землі. — Це не спосіб для вирішення суперечностей, — вів він далі вже спокійніше, крокуючи у бік учнів, які важко дихали й погано тямили, охоплені жагою воювати. — Якщо ви дійсно жадаєте справжнього чоловічого бою, тоді бийтеся як годиться. — Жрець попростував до дверей, доказуючи: — Але не зараз: битва відбудеться наприкінці року. Матимете мечі. Справжні, з обсидіановим лезом. А тепер — усім спати!

На цю звістку всі чекали й водночас боялися. У школі Кальмекак було дві головні події: битва на початку — перший крок молодших учнів в опануванні мистецтва бою — і остання битва — яка підсумовувала навчання.

Щоб розвіяти будь-які сумніви, жрець повідомив, уже стоячи на порозі:

— Битися будете на смерть.