Конкістадор: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Монотонним, невиразним голосом жрець оповідав юнакові, як минулого разу Уїцилопочтлі прагнув отримати його серце. Однак, глянувши на дитину, бог переконався, що жертва не варта його величі.

— Саме так описав нам обставини шановний Тепек, який недарма став найшановнішим членом Ради мудреців, — нагадав Тапацоллі.

Похвала кревному ворогу мала на меті надати його словам безсторонності, жрець не повинен був виказувати жодного особистого інтересу. Імператор пильно слухав розповідь Тапацоллі; зате Кетца, що стояв навколішки на кам’яній долівці, вгадував наперед кожне слово, яке злітало з вуст жерця. Він розумів, до чого той веде.

— Тепек гостинно узяв тебе під свою стріху, вилікував тебе, вигодував, дав можливість вивчитись. Тепер же, Кетца, ти пашиш здоров’ям, тобою пишаються сини Теноча. Ти обернувся на зразок для наслідування, став одним з найкращих, нині ти вартий величі Уїцилопочтлі, — сказав Тапацоллі, показуючи на величезного ідола за своєю спиною.

Зійшовши з помосту, верховний жрець підійшов до однієї з численних скринь, у яких зберігали кістки тих, кого пожертвували Уїцилопочтлі, й вів далі, блукаючи поміж цього тліну:

— До освіти, яку ти мав в оселі Тепека, тепер додалася та, яку я дав тобі у своїй школі.

Міркуючи таким чином, верховний жрець намагався довести, що саме завдяки знанням, які юнак отримав у його школі Кальмекак, Кетца мав змогу втішити Теночтитлан своїми приголомшливими відкриттями — новим календарем, системою утримання води й налаштуванням мостів, що розводяться. Скидалося, що талант та інженерний хист сина ворога Тапацоллі — то, здебільшого, заслуга жерця. Удавши на обличчі покірність перед вищою волею та показуючи на вищирену пащу божества, жрець нарешті дійшов до суті справи:

— Сьогодні Уїцилопочтлі знову кличе тебе. Ти маєш пишатися, адже це — найвище призначення, яким тільки можна вшанувати смертного.

Жрець повідомив, що народ мешиків став величним через те, що був щедрим до свого божества. Можливо, вів він далі, останнім часом вони не були такими самовідданими, як у минулі епохи; певна річ, причина того, що перемога нині вислизнула з рук їхнього війська, полягала в тому, що вони припинили жертвувати найкращих синів. Кетца спромігся довести, що він є одним з найбільш гідних мешканців Теночтитлана. Поза тим, він як на свої літа ще й дуже мудрий і має серце воїна. Якщо вже юнак наважився наразити на небезпеку власну кров на полі битви, то він, безсумнівно, наважиться віддати її Уїцилопочтлі у Головному храмі.

Жрець, підійшовши до юнака й по-батьківському обійнявши за плечі, сказав так:

— Завтра на світанку ти віддаси своє серце.

21

Присуд

Кетца знав, що допоки Тапацоллі живий, він намагатиметься стягнути свій давній борг. Утім, у нього викликало подив те, що старий чекав стільки часу. Чимало мешиків мріяли, щоб їх обрали для жертвоприношення. Батьки пишалися, коли їхніх синів віддавали в дар богам. Та Кетцу Тепек не лише виховав у зневазі до жертвоприношення, хлопець сам був живим доказом цього переконання. І, певна річ, цей юнак, на відміну від багатьох інших, не мав наміру жертвувати своїм життям намарне. Кетца був воїном і не боявся смерті. Тапацоллі не схибив щодо нього: він дійсно був ладен віддати життя за своїх побратимів, за гідну справу, за ідеал. Ба більше, на думку Кетци, він збагнув призначення свого народу. Однак, щоб знати напевне, він мусив жити.

Він виказав свої міркування імператорові всього кілька днів тому. Утім зараз тлатоані розгубився. Він опинився перед надважким вибором і не знав, до кого варто дослухатись. Усе це було майже кумедно. Через багато років перед верховною владою знову постала дилема: чи віддати Кетцу у жертву богам. З одного боку, імператор дотримувався думки, що за обставин, котрі склалися, Кетцу слід лишити серед живих. Адже наразі він справді був одним з найцінніших юнаків для імперії. Утім, саме у цьому й був клопіт. Загалом, аргумент верховного жерця був беззаперечним: якщо Кетцу колись мали пожертвувати, але його відринули як негідного, то зараз, завдяки його заслугам, юнака слід повернути Уїцилопочтлі.

Досі стоячи на колінах зі схиленою головою, Кетца нарешті порушив мовчання й, не дивлячись у вічі, промовив до імператора так:

— Я віддаю свою кров і своє серце. Якщо державець гадає, — мовив юнак, — що це заклання послужить дітям Теночтитлана, то він утішиться таким вибором. — Водночас він змусив імператора засумніватися у цьому рішенні. — Уїцилопочтлі радше потребуватиме чимало живих воїнів, а не мертвих. Наближаються дні великих поєдинків, воєн між світами. Людські очі ще не бачили битв, подібних до тих, які мають невдовзі вибухнути. Проллється крові стільки, скільки ще ніколи не проливали навіть у дар богам.

— Не слухай його! — кричав Тапацоллі так само, як кричав багато років тому біля підніжжя піраміди.

Імператор звів руку, наказавши обом сторонам мовчати. Після тривалих роздумів він сказав, що обидві думки варті уваги. Оскільки Уїцилопочтлі вимагає його крові, то відмовляти божеству було б нерозважливо. Та якщо календар Кетци не хибить у своїх похмурих пророцтвах, то боги не подарують нехтування знаками долі. Отже, є всього один вихід: Кетца жертвує себе богам, відбуваючи на край світу — туди, де не ступала жодна людина, — на пошуки майбутнього. Якщо юнак помиляється і його задум зазнає краху, то бог нарешті отримає свою жертву. Вважаючи таке рішення справедливим й одночасно вигідним для імперії, тлатоані виголосив свій присуд:

— Кетца, я посилаю тебе у вигнання.

Отже, син Тепека мав відбути до меж імперії, на берег моря, у землі Уастеки. Там він мав за підтримки богів збудувати корабель і поплисти назустріч майбутньому, допоки не здійсниться пророцтво календаря, — так мовив державець. Кетца мав проникнути у майбутнє, щоб імперія не обернулася на минуле. Якщо подорож успішно завершиться, говорив імператор, то ти втішиш Уїцилопочтлі, а якщо твій корабель, навпаки, потоне, тоді бог жертвоприношень отримає твоє життя.

Уастека, узбережжя, яке завоювало мешикське військо, правила за прихисток усім, кого висилали у вигнання з Теночтитлана: у ці далекі землі на самому краю імперії засилали змовників, убивць, крадіїв та божевільних. З іншого боку, уастеки, народ, який заселяв тамтешні землі, не бажали миритися зі своєю підлеглістю й часто повставали, влаштовуючи повсякчас різанину, тож місця ті, створені для миру, обернулися на поле невгамовного бою. Кетца справді почувався б засудженим на смерть, якби море так не вабило його. Можливо, решта ставилася до Уастеки як до велетенської клітки, але для сина Тепека цей край мав стати брамою у нові світи.

Верховному жерцеві знову довелося давитися тліном приниження, стримуючи жагу власноруч вирвати серце з грудей свого ворога.

Кетца завмер у поклоні. Він уявив безкрайній обшир моря, обмежений лише обрієм, і серце його сповнилось радістю. Він мав стати першою людиною, яка борознитиме океани, шукаючи нові світи.

22

Країна вигнанців

Кетца покинув столицю разом з військом, яке йшло у завойовницький похід, щоб розширити межі імперії на південь і вгамувати мешканців узбережжя Уастеки. Це був повільний та небезпечний перехід через гори. Якби не сувора наука у школі Кальмекак, де хлопчика змушували годинами блукати кропив’яним полем, Кетца нізащо не стерпів би похідних поневірянь. Він заледве встиг попрощатися з Тепеком, а зустрітися з Ішоєю та шкільними товаришами йому взагалі не дозволили. Юнак завжди потай мріяв, вийшовши зі стін Кальмекаку, взяти свою подругу дитинства за дружину. Утім, він ніяк не сподівався, що йому навіть не дозволять закінчити освіту. Єдине, що було йому втіхою: море — його давня й виплекана мрія — ставало щодень ближчим.

Після багатьох днів пішої ходи військо врешті дісталося Уастеки. Усі члени поріділого війська знесилено попадали у тіні пальм. Лише Кетца, побачивши на власні очі безмежне синє море, кинувся уперед, долаючи піщану дюну. Стоячи на вологому піску, він на повні груди вдихнув манливі пахощі океану. Кетца споглядав море уперше, але був цілком упевнений, що доля його народу і його походження якимось чином пов’язані з цими водами. Погляд його ковзав по викінченій лінії обрію, а душа линула у безкінечність, де море ніби поєднувалося з небом. Кетца не бажав вірити, що ця лінія означає край світу. Навпаки, казав він до себе, це і є ворота у Новий Світ, у майбуття. Треба було лише пройти в неї і вийти за межі. Юнак відчув, що споглядати море невимовно солодко і, як йому здавалось, він знає причину цього. Він зріс на острові, оточеному озером, яке, у свою чергу, обрамляли гори. Усе тут було межею, острів — коло, озеро — перепона на шляху до гір, а гори — стіна, яка посилала людині відлуння її власних думок. Донині горизонт був для Кетци лише абстрактною ідеєю. А море, навпаки, відкривало увесь свій безмір, і думки Кетци могли поринути так само далеко, як і погляд, а уява вже прямувала впевненим кроком назустріч пригодам, що чекали на нього.

Захват Кетци безслідно розтанув, коли він, озирнувшись, зауважив юрбу людей, у поглядах яких відчувалася неприхована ворожість. І тоді син Тепека справді став почуватися вигнанцем, самотнім та беззахисним на чужині, де мешкають вороги. Неприхильна юрба оточила його кільцем. Кетца не міг збагнути, про що вони говорять, але войовничість їхніх намірів була зрозуміла й без слів. Місцеві мали дикий та страхітливий вигляд: череп незвичної форми, сточені зуби, ніби ікла у ягуара, носи у всіх наскрізь проколото шипаками чи кільцями. Розфарбовані вони були не менш загрозливо: поплямовані фарбою вилиці, щоки та брови підкреслювали суворість їхніх облич; м’язи під смугами татуювань виступали ще більш рельєфно. Каблучки, браслети та нагрудники було вироблено з мушель найрізноманітніших розмірів. Дикуни наближалися; Кетца став у захисну стійку: розсунув ноги й прикрив груди кулаками, утім, ніхто не злякався. Раптом у руках тубільців зблиснули гострі леза, певно виточені з пташиних кісток, — дотепер дикуни ховали їх у долонях. Озброєний загін був готовий роздерти чужинця. Цієї миті у повітрі ляснув батіг, і дикуни враз подалися навтьоки, наче сполохані звірята. Один з них у тім гармидері, спіткнувшись, упав. На спину враз посипалась злива ударів, змірюючи його батогом; бідолаха таки спромігся підвестися й враз накивав п’ятами, як полохливий заєць. Лише потому Кетца звів очі, щоб поглянути, хто ж то батожив.

— Не треба їх боятися. Вони наче койоти: шкіряться, але якщо на них замахнутися — пускаються навтьоки. Слід лише завжди мати при собі палицю — це їх жахає.

Хазяїн батога чудово розмовляв мовою науатль, хоч зовнішністю на мешика не скидався. Взагалі, він найбільше був подібний до тих, котрих щойно змусив тікати: тіло було вкрите мушлями, а обличчя — по-бойовому розфарбоване.

— Мене кличуть Папалоа, — мовив незнайомець, схиливши голову набік. — Я відповідаю тут за порядок.