Конкістадор: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Федеріко Андахазі

Конкістадор

Присвячується Бласу, котрий навчив мене, що епос — не лише літературний жанр, а й спосіб зазирнути у вічі страхіттям повсякденності, боротися з ними витончено та з гідністю.

Присвячується лікареві Карлосу Фустіньяні й у його особі — всім лікарям та медсестрам відділення для немовлят Італійського шпиталю

Той, що випередив

Він обчислив точний час, за який Земля обертається навколо Сонця, та накреслив правильні мапи зоряного неба задовго до Коперника. Першим склавши мапу світу, він випередив Тосканеллі. Державці дослухалися до його мудрих думок, але коли його думка йшла усупереч непорушним догмам, його примушували відступатися силою — достоту як за два століття вчинять з Галілео Галілеєм. У час розквіту імперій він проектував храми, палаци й навіть цілі міста. Саме йому належала ідея монумента, який увінчав найвеличніший у світі собор. Випередивши на чимало років Леонардо да Вінчі, він міркував про механізми, які у його епоху видавалися безглуздими й неймовірними; утім, його правота була доведена часом. Він раніше за Христофора Колумба збагнув, що Земля є кулею й що, пливучи на Схід, можна дістатися Заходу, й навпаки. Та на відміну від мореплавця з Генуї, він ніколи не вважав західні землі східними. Він був певен, що на тому боці океану простягається новий, недосліджений світ, наділений власного цивілізацією. Він особисто довів своє припущення, разом із купкою людей подавшись у подорож через океан. Йому довелося стати корабелом, і він збудував судно, що не мало подібних, і перетнув на ньому Атлантичний океан. Діставшись інших земель, він налагодив стосунки з місцевими мешканцями. Але лише тому, що не мав змоги кинутися у бій через обставини, що склалися. Він побачив, що Новий Світ знекровлений війнами, убивствами, мракобіссям і нещадною боротьбою між прихильниками різних культур. Збагнув, що державці на цих землях — достоту такі ж деспоти, як і на його батьківщині, а люди так само безправні, як і його власний народ. По собі він залишив прекрасні хроніки своїх подорожей, хоч вони здавалися так само безглуздими і неймовірними, як і хроніки Марко Поло. Він знав, що два світи неминуче зіткнуться, й остерігався, що при цьому проллється багато крові. Й він мав рацію. Він склав план, за яким кровопролиття вдалося уникнути. Він повернувся на батьківщину, здійснивши навколосвітню подорож, задовго до того, як така думка сяйнула Магелланові. Повернувшись додому, він розповів про неминучу трагедію своєму государю.

Якби його слова було почуто, історія людства стала б геть іншою. Утім, йому так і не дали ані флоту, ані армії, щоб розпочати конкісту. Він першим збагнув, що жодна імперія, якою б великою, сповненою чеснот і безкрайньою вона не була, не стерпить свавілля власного монарха. Однак його не почули. Згодом, назвавши божевільним, прирекли на вигнання, він передбачив загибель своєї імперії та руйнування міста, яке він допомагав зводити.

Він набагато раніше від інших усвідомив, що його цивілізація може уникнути загибелі лише в один спосіб: прийнявши найвеличніший в історії людства виклик, кинутися на завоювання Куаутольотлану — саме так він назвав материк, який відкрив, котрий дикуни, що мешкали там, називали Європою. Він був найобдарованішим сином Теночтитлана. Ймення його, Кетца, мало б засяяти у віках. Натомість згадка про нього збереглася лише у кількох хроніках; незабаром його ім’я пішло у небуття. Однак його прагнення поєднати світи було не тільки стратегічною необхідністю: на тому боці океану він залишив жінку, яку кохав.

Усе, що описано нижче, — це хроніка часу, коли світ мав один-єдиний шанс, щоб стати іншим. І тоді, можливо, неуцтво, жорстокість, приниження та убивство не запанували б у нашому світі. Або ж — хто знає? — переможці та переможені лише б помінялися ролями. Якщо лишень пророцтва Кетци, першовідкривача Європи, не втратили своєї сили й війна, яку чимало хто вважає завершеною, не триває донині.

Досі пророцтва Кетци ніколи не були хибними.

Частина перша

1

Плавучі сади

З озера дмухав свіжий вітерець, приносячи з собою пахощі квітів, що росли на чинампах — штучних острівцях, завдяки яким ці болотяні землі перетворились на велике плавуче місто. Сонце ще не зійшло — лише з’явилося червоне сяйво за горами, — але головне місто імперії вже прокинулось після нічного сну. Повсюдно снували каное, оздоблені малюнками яскраво-червоних, зелених чи жовтих птахів та змій, важко навантажені маїсом, фруктами та овочами. Ковдра оброблених земель ховала справжню будову цих острівців: стовбури дерев, скріплені тванню та глеєм, були прив’язані до багнистого дна якорями з густих коренів білої верби.

Ринкова площа, оточена мережею каналів, поволі залюднювалася — прибувало чимраз більше човнів із вантажем. Тут було саме осердя імперії мешиків, центр метрополії, куди з’їжджалися торговці з найвіддаленіших міст. На площі виставляли на продаж найдивовижніший крам, торгувалися багатьма мовами, і можна було побачити одяг з будь-яких областей імперії. Різноголосся купців, котрі один з-поперед одного вихваляли свій крам, змішувалося з ритуальною музикою, що линула з храмів. Флейти та барабани сповіщали, що невдовзі почнеться церемонія, котру одні нетерпляче чекали, а інші — ненавиділи усім серцем. Це був надзвичайний день, утім, ніщо не могло завадити місту жити у звичному ритмі.

Зграя стерв’ятників аура, що замешкала на верхівці Скелястого пагорба, зачаровано прислухалася до гуркотіння барабанів — птахи мали поважні причини, аби пильнувати. Аури знали, що вони на цій церемонії є головними гостями. Стерв’ятники чекали, поки нарешті заграють атекоколлі — труби з видовбаних мушель, що сповістять про початок обряду. Цього дня жертвою мали стати троє юнаків та немовля. Пожирачі падла ніби відчували, що вони у цьому обряді є посередниками між людьми та богами, тож чекали на мить, коли жерці жбурнуть їм ще теплі серця вбитих. Зжерши тельбухи, вони здіймуться у небо — саме так, наповнивши свої черева, вони доправлять підношення богові війни.

Й ось, нарешті, засурмили у мушлі. Лише дочекавшись такого сигналу, аури здійнялися з верхівки пагорба. Щоб дістатися міста, позолоченого острова посеред обрамленого горами озера, грифи мали подолати над водою величезну відстань. Вони пролетіли над широкими мурами, які захищали місто від повені. Звідси відкривався чудовий краєвид на міста-близнюки: Тлателолько, а за ним — Теночтитлан. Знесилені, але заохочені близькою здобиччю, стерв’ятники летіли над широким шляхом Тепеяк. Проминувши підйомні мости, що поєднували величні будівлі, котрі були зведені посеред озерного плеса, тепер вони милувалися краєвидом міста у повній красі: гори, що височіли навколо озера, видавалися дрібними та недосконалими порівняно з подвійною пірамідою Уей-Теокаллі, головного храму. Біля підніжжя Великої піраміди стерв’ятники зауважили жерців, що гострили об жертовний камінь обсидіанові ножі. Ніби їх було посвячено в обряд, птахи зайняли місця на верхівці піраміди, просто над троном государя — тлатоані.

У той час монархом був Ашаякатль. Більшість підданих вважали його за справедливого правителя, порівняно з його попередником, котрий зазнав слави через немилосердне збільшення податків. Ашаякатль справді полегшив податковий тягар, але ж якою ціною: влада в імперії стала ще жорстокішою, народам по сусідству стало геть сутужно. З іншого боку, імператор завжди знаходив привід, щоб влаштувати жертвоприношення. Вигравши бій, він віддавав полонених богові війни, якщо приходила посуха — жертвував дітей богові дощу, а якщо, навпаки, без упину лився дощ — жертву діставав бог Сонця. Сини Теночтитлана до жертвоприношень мали різне ставлення. Це був войовничий народ, тому більшість усе-таки схвалювала їх. Однак чимало було й таких, що потай вважали убивство людей гидкою справою і відмовлялися пити кров своїх братів. Таке розмежування корінилося у далекому минулому: ще їхні пращури-тольтеки у подібний спосіб різнилися між собою. Частина тольтеків поклонялася Тецкатліпоку, інші шанували Кетцалькоатля, вважаючи його верховним божеством, що протистоїть смерті та руйнуванню.

Антагонізм між цими двома богами й зробив їх творцями всесвіту: вони були нерозлучним дуетом, єдиним божеством, що містило в собі життя та руйнування, війну та мир, ніч та день. Але люди, стаючи на бік тієї чи іншої іпостасі божества, таким чином порушували його двоєдність, тому, врешті, з’явилися два бога, що були несхожі між собою і протиставлялися один одному. Тольтеки були втягнуті у міжусобиці: перемогли прихильники похмурого бога. Переможених прогнали з міста Тула, вони знайшли прихист у таємничому на той час місті Теотіуакані. Звісно, у того, кому неприйнятна сама думка про війну, кому за зброю править слово та переконання проти списа та стріли, обмаль шансів перемогти у війні.

Ось із якого племені походив Тепек, у той час — уже поважний стариган, що посів місце у Раді мудреців за особисті заслуги. Попри те, що його думка рідко збігалася з примхами чергового монарха, зазвичай до його голосу дослухалися. Тепек ніколи не схиляв колін заради вигідної посади й не казав того, що прагнули від нього почути можновладці. Коротше кажучи, він посів своє місце у Раді не просто тому, що дожив до похилого віку, — як траплялося з більшістю наймудріших. Тепек був мудрець не за званням: саме він винайшов мережу гребель, які захищали острів від повені. Саме він вигадав розділити пагорб Чапультепек, з’єднавши його частини мережею підземних тунелів, щоб унеможливити проникнення ворога чи відрізати шляхи відступу, коли він опиниться всередині. Тепек був справжнім нащадком Анауака, «людини води», одержимий ідеєю сприяння гармонійному існуванню озера та міста.

Утім, зовнішність Тепека, чиє ім’я означало «підгорок», геть не відповідала такому йменню. Він був украй худорляво-струнким чоловіком. Зате ніс мав приголомшливо великий: продовгуватий, горбатий, з великими ніздрями, — такий ніс надавав йому величного вигляду й свідчив про древній тольтекський родовід, що викликало у всіх пошану. Волосся у Тепека було сріблясто-сиве, пряме-прямісіньке й до того довге, що старий міг би вкрити ним груди та спину цілком. Зазвичай він вплітав у волосся стрічку. Незважаючи на своє становище у суспільстві, Тепек одягався невибагливо: лише шкіряна пов’язка на стегнах, сандалі з воронячої шкіри та намисто на грудях. Свій мідний нагрудник та високий головний убір з різнобарвного пір’я він добував лише тоді, як мав намір іти на Раду мудреців.

Старий Тепек не був прихильником людських офір, хоча й не міг показати цього на людях. Ось і зараз, спостерігаючи, як чотирьох вибраних ведуть до ритуального каменя, член Ради ніяк не міг утамувати свій жаль — надто прикро було за хворобливого на вигляд хлопчика, якому ще й двох рочків не виповнилося. Тепек завжди намагався зробити все, що міг, аби зберегти життя наймолодшим, але цього разу жодної поблажливості від жерців годі було сподіватися. Він побалакав з кожним з них, та вони були непохитними: настав час посухи, а бог дощу вимагає, щоб жертвували малюків.

Хлопчина дріботів бруківкою у супроводі жерця, що тримав його за руку. Він ішов непевною ходою, як і решта дітлахів його віку, але поза тим малюк був явно хворий — про це свідчило роздуте черевце й вираз болю на обличчі. Малюк щойно навчився ходити, але його перші кроки стануть й останніми. Слідом за жерцем та хлопчиком крокували холості парубки — таж вони жертвують себе богам самохіть. Цілісінький рік вони насолоджувались вишуканими частуваннями, бенкетами й дарунками, цілий рік провели в оргіях з незайманими дівчатами й тепер мали покласти життя як розплату за відпущені їм насолоди. Утім, їхнє становище годі було зрівняти із долею дитини, котра не мала змоги обирати власну долю. Хлопчик, прикрашений пір’ям і вдягнений у барвистий одяг, ішов дорогою, приголомшено роззираючись, гадки не маючи, що чекає на нього за кілька кроків.

Жерці закружляли в обрядовім танку перед натовпом, що гуртувався навколо жертовного каменя, одноголосно вигукуючи ім’я бога війни. І нарешті хлопчика поклали на вилощену кам’яну поверхню, й один із жерців здійняв над ним руку, що тримала гострий ніж.

Стерв’ятники, наче сп’янілі, достоту як і люди на площі, хиталися з боку в бік. Імператор, що сидів на кам’янім троні, вже замірився дати сигнал до початку жертвоприношення.

2

Вибраний

Тієї миті, коли мали встромити ножа у плоть дитини, старий Тепек, зістрибнувши з помосту, де мали перебувати лише члени Ради мудреців, здійнявши жезл, вибіг на середину храму й, з невластивим для його віку завзяттям збігши сходами піраміди, схилився усупереч усім правилам церемонії до ніг імператора. Юрба завмерла. Вартові стояли непорушно, чекаючи наказу: ще ніхто й ніколи не наважувався на таке нахабство. Старий, шанобливо схилившись і не дивлячись імператорові у вічі — це було підданим суворо заборонено, — звернувся до нього твердим голосом. Вказавши на дитину, Тепек заявив, що це знесилене пузате опудало — замала офіра для богів, що цей пожертвуваний малюк, можливо, розлютить Уїцилопочтлі, бога війни, і що він виплюне його знову на місто у вигляді виразок, напастей та повеней.

— Він принесе Теночтитлану лише нещастя, — насамкінець мовив старий.

Якби такі слова злетіли з вуст когось іншого, Ашаякатль негайно наказав би покарати нахабу. Але коли таке промовляє чоловік, якому імперія так багато чим зобов’язана, — мимохіть доводиться замислитись. Жрець із ножем у руках закликав імператора не зважати на слова старого. Він уже був ладен прошити ножем крихітні груди, серце в яких калатало часто-часто. Натовп у відповідь на слова жерця відгукнувся одноголосно. Ніж уже був за два пальці від запаленого черевця, коли Ашаякатль наказав жерцеві зупинитись. Стерв’ятники розпачливо спостерігали, обурено клекочучи. Жрець, підійшовши до імператора, намагався переконати його, що хай який шанований є смертний, що просить про милосердя, його прохання виконати неможливо.

— Я прошу не через співчуття, — заперечив старий. — Навпаки, було б невиправним блюзнірством жертвувати богам дитину, яка цілком очевидно нездужає.

Жерця звали Тапацоллі, що означає «пташине гніздо». Це була людина з жорстоким обличчям і славою безжального ката, адже у його руках смерть оберталася на тривалу агонію. На відміну від більшості жерців, що правили жертвування швидкою рукою, вирізаючи серце кількома рухами, цей правив обряд з такою ретельністю, ніби отримував насолоду від страждань жертви. Тапацоллі, достоту як і Тепек, походив з давнього роду тольтеків, утім, на відміну від члена Ради мудреців, він успадкував заповідання тих, що поклонялися Тецкатліпоку — втіленню бога Уїцилопочтлі, але ж офіра присвячувалася саме йому, й правити її він мав намір за всіма правилами, щойно — врешті-решт — йому це дозволять.