На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Винесла окраєць хліба на дорогу, побідкалася:

— Такі часи настали, що до хліба нічого й дати. Чим багаті, тим і раді.

Він уклонився їй:

— Дякую вам, добродійко, за все!

Підбадьорений її співчуттям почимчикував далі. О першій годині дня вже був у місті. Районне місто Красноармійськ недавно отримало таку назву, раніше звалось по німецькому Бальцер. Район уходив до Німецької Автономної Республіки Поволжя, з столицею Енгельс. Місто невеличке, у центрі кілька двоповерхових будинків, а решта звичайні собі будиночки. Річки немає, вулиці не мощені, грунт піщаний.

Відшукавши приміщення райВНО, зайшов до завідувача відділу Калюжного. Той питає:

— Ви до мене, товаришу?

— Так, до вас. Я був репресований, зараз звільнився, мене реабілітували. Прокурор порадив іти працювати в школу. До ув'язнення був учителем молодших класів в Україні, а тепер там фашисти, і я приїхав сюди, може приймете на роботу.

— Так, товаришу, сідайте. Нам учителі конче потрібні до зарізу, а їх немає. При вас є якісь документи? І говоріть голосніше, я не дочуваю після контузії.

Іван виклав на стіл свої документи про звільнення з табору й зізнався:

— Більше немає ніяких, усе залишилося в Україні, а там німці.

Калюжний запитав:

— Який ви клас візьмете навчати?

— Я бажав би взяти перший клас, мені ця робота знайома, уже один рік працював із першокласниками.

— А ви знаєте, що це найважчий момент у педроботі, навчати дітей читати?

— Я це знаю.

— Добре. Яким методом ви будете навчати дітей грамоті?

— Я навчатиму діток грамоти аналітико-синтетичним звуковим методом, як і навчав колись.

— От і добро, я зараз напишу призначення. Підете в село Ключі, німці його називали Моор. Школа там хороша є й директриса, теж з України, з Харківщини. Колоністів там немає, вивезли їх кудись на Північ, але є тепер біженці з-під кордону й з Харківщини, вони прибули сюди цілими колгоспами, з худобою й реманентом.

III

Уже сонце схилялося на захід, коли Іван вийшов із Красноармійська в напрямку села Ключів, що за два кілометри від міста. Перед очима розлігся рівний степ із просяними ланами, соняшниковими гонами. Давно не бачив хлібних ланів, бо перед очима майже шість років стояла стіна тайги. А він любить степи, бо сам степовик із України.

Саратовський степ чимось схожий на український. Через це на душі радісно, як гляне в далину, і вона не закінчується тайгою. А ще й від того, що йде на улюблену роботу, до дітлахів. По ланах видно, що в Ключах господарюють колективно. Цікаво, як тут працювали німці?

Вечоріло, коли підійшов до Ключів. Село знаходиться в лісостепу, у межах Приволзької височини, на правому березі невеликого струмка, притоки річки Голий Карамиш. Ключі розташовані в 86 км на південь від Саратова й 7 км на південь від районного центру міста Красноармійська.

Назва села відповідає дійсності: з-під сугорбка тече струмок джерельної води. Кілька джерел утворили велику калюжу, з якої він і витікає, протікає через частину села й ховається десь у степу. Головна вулиця широка, огорожі німці робили з каміння вишиною з метр. Такими огорожами відгороджені й двір від двору. Камінці вапнякові, їх добувають у кар'єрі. Дивно, що в селі ні деревця, ні кущика. Будинки зведені з цього ж каменя, стіни товщиною понад сімдесят сантиметрів.

Школа десь за селом. Квартиру директора знайшов без труднощів. Зустріла дівчина, років вісімнадцяти й українською мовою запитала:

— Ви до кого?

— Мені треба директора школи, — сказав Іван теж рідною, таки не забув свою мову.

— Тоді заходьте.

У просторій кімнаті побачив ще одну жінку.

— Я директриса сільської школи Патук Галина Данилівна, — відрекомендувалася, — а це моя дочка Оксана.