— Не знаю я, де зараз знаходиться нещасний мій брат Павло. Може за кордоном, а може згинув десь. Я не був удома й не міг знати про це.
Слідчий, не зважаючи на Іванові слова, незворушно продовжує писати.
— Під час обшуку у вас виявлена ікона в кутку кімнати й молитовник на польській мові, ви як учитель...
— Хіба я маю право, хоч і вчитель, забороняти старій жінці, моїй тещі, тримати ікону в своїй кімнаті, або молитися по молитовнику? Вона по національності полька, як і моя дружина, нехай собі молиться, то її справа.
Слідчий витягує відповіді з Івана, як п'явка зайву кров у хворого.
— Нам відомо, що у вас у помешканні зберігається картонка з трьома світлинами невідомих людей, хто вони такі, для чого її зберігаєте?
— То наші льотчики Чкалов, Бєляков і Байдуков, які перелетіли через Північний полюс до Америки.
Слідчий зиркнув підозріло на Івана й замовк. Закінчив писанину. Підсовуючи протокол допиту, сухо відчеканив:
— Прочитайте й підпишіть.
Іван сидить, опустивши голову, причаєно-стихлий, але в помислах уже скріплений у своїй рішучості все заперечувати, як вирішив в очікуванні допиту. Для нього стало ясно, як Божий день, що все, що хватопеком стулили в його справі й те, що наструнчив і наморозив тільки що про нього слідчий, це вигадлива мішанина напівправди з кричущоявною неправдою.
Як повестися в ситуації, коли притиснув його слідак до стінки, як щура лопатою? Папір же німий... мовчить... не крикне. Відчув тоскняву незахищеність і самотність. Прочитав неспішно протокол допиту, по роздумі, зітхнувши, узяв ручку, умочив у чорнильницю й написав: «Не згодний», і з притиском розписався, немов жарину вкинув за пазуху слідчому.
Той, глипнувши на підпис, крижаним поглядом кресонув Івана, гепнув кулаком по столу, і порухом руки, під стіл. Іван сперш не втямив цього хапливого руху, а коли виросли на порозі кімнати два огрядні хлопці, здогадався. Різко скочив на ноги, схопив у руки табуретку і застеріг:
— Першого ж, хто хоч пальцем троне, зашибу. Ну хто? Голову розіб'ю тобі першому, — у бік слідака, той у розгубі пошарив у кишені пістоля, коли це на дверях намалювався Сонін і вказівним пальцем поманив його до себе.
Аж тепер тільки дійшло до Івана, для чого на балконі грав гармоніст того вечора, коли він підіймався на другий поверх цього будинку. То він тоді сколошкуючи повітря своєю какафонією, глушив крики допитуваних. Слідчий будь-якими методами хотів вибити з Івана «потрібні» покази.
IV
Увечері того ж дня повторно викликали до слідчого. Останній промінь сонця зазирнув у вікно, коли Іван зайшов до знайомого кабінету. У кімнаті сидів його односельчанин Білошапка Дмитро. Коли вглядів Івана, його затрусило. Слідчий притьма до нього:
— Ось зараз ти й розповідай, Білошапка, хто такий Харченко.
Той, заїкаючись, залопотів:
— Ми разом служили в царській армії і нас із Саратовщини, з міста Аткарська стали вивозити на фронт, війна ще не скінчилась, а царя скинули, то ми...
— Розповідай, Білошапка, далі, який чин мав, які погони носив Харченко й усе інше...
— Його з нашої третьої роти послали в навчальну команду, він її закінчив, а погони були з личками — унтер-офіцер значить.
— Те що розповідав мені, кажи те саме й зараз, — грюкнув кулаком по столу слідак. Помітно, що він із завзятістю розсердженого бидла добивається відомостей, які б підтверджували, що буцімто підслідний був білим офіцером.
Іван попросив Дмитра, щоб той свідчив те, що йому наказали раніше. Митя почав плутати так, що важко було все до пуття зрозуміти, що він верзе, але нарешті видавив із себе, що на фронт Іван їхав уже білим офіцером. Той зразу заперечив це:
— Порівняли горобця з блощицею! Нас достроково призвали до царської армії в грудні 1916 року. За місяць я ж не міг закінчити якусь військову школу, а по закінченні навчальної команди офіцерських чинів не роздавали, та й в лютому вже йшла революція й те, що ви мені пришиваєте, суща брехня.
Білошапку слідчий витурив із кабінету, а за хвильку сюди ввели ще одного вербівчанина Вольчака Василя Карповича. Слідчий до нього:
— Товаришу Вольчак, розкажіть про нього, що знаєте, як він жив у Вербівці?
В. К. Вольчак голова сільвиконкому села Вербівки, уже сімейний колгоспник. Іван знає його з малих літ, опісля й парубкували разом, хоч він і молодший років на три. Вольчак посвідчив:
— Ми були ще парубками, а це було років одинадцять тому, з Іваном Борисовичем товаришували, разом гуляли на вечорницях, на вулиці співали в гурті всяких пісень, він працював у сільбудинку без платні, з драмгуртком ставив п'єси у сільському театрі. Жив сам, батьки померли.
— Усе це так, а ось ви розповідали, що співали пісні, а які?
Вольчак уточнив: