Ми проти вас: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кевіне, я ніколи тобі не пробачу. Але й ніколи не зраджу.

Бах-бах-бах-бах-бах.

Так звучить це місто, в кожному куточку. Але зрозуміти це можна, мабуть, лише якщо тут жити.

Бахбахбах.

На горі стоять дві дівчини й дивляться, як на обрії зникає автомобіль. Скоро їм виповниться по шістнадцять. Одна тримає в руках гітару, інша — рушницю.

3

Найгірша річ, відома нам про інших людей, — це наша від них залежність. Ваші вчинки впливають на наше життя. Це стосується не лише людей, яких ми обираємо, і тих, хто нам подобається, але також усіх вас — ідіотів. Ви — ті, хто стоїть попереду нас у чергах, хто не вміє нормально їздити за кермом, хто полюбляє дурні серіали й занадто голосно розмовляє в ресторані, ті, чиї діти заражають наших дітей кишковим грипом у дитячому садку. Ті, хто криво паркується, висмикує нам із рук роботу і голосує за неправильну партію. Ви теж маєте вплив на наше життя — щосекунди.

Господи, як же ми вас за це ненавидимо.

У пабі «Хутро» сидять у рядок мовчазні старші чоловіки. Кажуть, що їм перевалило за сімдесят, але цілком може бути, що їхній вік, як мінімум, удвічі більший. Усього їх п’ятеро, але мають вони не менше восьми різних кутів зору, а називають їх «п’ятірка дядьків», бо на всіх тренуваннях команди «Бйорнстад-Хокей» вони стовбичать біля бортика, прибріхують і сваряться. Потім ідуть собі до пабу і продовжують там свої брехні й сварки, а ще час від часу розважаються тим, що розігрують одне одного, ніби до них уже непомітно підкралася стареча деменція. Часом уночі можуть поміняти номери на будинках, а коли їх уже ноги не тримають, ховають чиїсь ключі. Одного разу четверо дядьків відбуксирували автомобіль п’ятого, замінивши його на ідентичне авто з прокату, — і це лише для того, щоб їхній друг перелякався до смерті й думав, що час йому вже до будинку для літніх людей, коли наступного ранку не зміг виїхати з дому. Збираючись на матч, вони платять грошима з «Монополії», а кілька років тому майже весь сезон усі разом вдавали, ніби перебувають на Олімпійських іграх 1980-го року, і щоразу, коли бачили спортивного директора «Бйорнстад-Хокею» Петера Андерссона, говорили з ним німецькою і зверталися до нього «Ганс Рампф». Спортивний директор довго лютував через цю витівку, а п’ятірку дядьків це тішило більше, ніж перемога в додатковий час. У місті говорять, що дядьки, цілком імовірно, ВЖЕ заробили собі старечу деменцію — всі п’ятеро, — але який чорт зможе це довести?

Рамона, власниця пабу «Хутро», ставить на барну стійку п’ять склянок віскі. Тут лише один сорт віскі, зате горя — на всякий смак. Дядьки були разом із клубом «Бйорнстад-Хокей» під час його злетів і падінь у системі ліг. Усе їхнє життя. Цей день стане для них найгіршим у житті.

Коли дзвонить телефон, Міра Андерссон саме сидить за кермом, їдучи в офіс. У неї багато причин бути знервованою. Телефон вилітає їй з руки під сидіння, і Міра лається тим анатомічним визначенням, характерним для володаря пекла, від якого, як часто каже Мірин чоловік, можуть зніяковіти навіть п’яні матроси. Коли телефон знов опиняється у Міри в руках, жінці, яка телефонує, потрібно кілька секунд, щоб оговтатися від усіх Міриних епітетів.

— Алло! — кричить Міра.

— Ой, вибачте, я телефоную з «Ес-Експрес». Ми отримали ваш мейл, ви хотіли дізнатися цінову пропозицію… — дуже обережно повідомляє жінка.

— Звідки? Як ви сказали: «Ес-Експрес»? Ні, ви помилилися номером! — заперечує Міра.

— Справді? У мене записано, що… — починає жінка, але телефон знову випадає з Міриної руки, після чого вона вибухає спонтанним висловленням думок щодо того, що форма голови інженера, який придумав цей телефон, була схожа на статевий орган, а коли знову дістається до слухавки, виявляє: та жінка вже зметикувала, що краще їй закінчити розмову.

У Міри мало часу, щоби про все це подумати. Вона чекає дзвінка від свого чоловіка Петера: сьогодні в нього зустріч з місцевою владою, будуть вести розмову про майбутнє хокейного клубу, тож неспокій через можливі наслідки цієї зустрічі Міра відчуває, наче вузол у животі, який дедалі тугіше затягується. Вона кидає телефон на пасажирське місце, і на екрані засвічується заставка — на ній фото доньки Майї та сина Лео. Зображення мигцем блимає, а тоді телефон блокується й екран гасне.

Міра їде на роботу, але якби вона зупинила авто й пошукала в інтернеті інформацію про «Ес-Експрес», то довідалася б, що це фірма, яка займається переїздами. У містах, де не надто турбуються про свій хокейний клуб, це могли б сприйняти за невинний жарт: що хтось від імені сім’ї Андерссон замовив послуги для переїзду, але Бйорнстад зовсім не таке місто. У тихому лісі, якщо хочеш когось налякати, не мусиш переходити на крик.

Звісно, Міра швидко це з’ясує: вона мудра жінка і прожила у цих краях достатньо довго. Бйорнстаду є чим похвалитися: тут приголомшливо красиві ліси й останні обшири незайманої природи в країні, у якій політики-урядовці прагнуть лише розширення великих міст. Тут живуть доброзичливі, мирні, наполегливі у праці люди, які люблять природу і спорт; глядачі тут заповнюють трибуни, незалежно від того, в якому дивізіоні грає команда; пенсіонери, збираючись на матч, розмальовують обличчя в зелений колір. Тут відповідальні мисливці, досвідчені рибалки, тут люди суворі, як ліс, непробивні, як лід, а сусіди допоможуть тому, хто в біді. Їхнє життя може бути складним, але вони тільки насмішкувато гмикають, кажучи: «Так і повинно бути». Цим і відомий Бйорнстад. Хоча… ну, звісно. Це місто має ще іншу славу.

Кілька років тому один старий хокейний арбітр розповів журналістам найгірший спогад за свою кар’єру. Друге, третє й четверте місця найгірших згадок посіли матчі у великих містах, під час яких розлючені фанати жбурляли на лід коробки з-під снюсу, монети і м’ячики для гольфу, якщо їм не подобалося рішення судді. Але на першому місці була тісна льодова арена серед густих лісів, де той арбітр якось присудив команді гостей штрафний кидок на останній хвилині матчу. Коли гравець закинув шайбу і Бйорнстад програв, суддя глипнув нагору, на сумнозвісну трибуну зі стоячими місцями, яка належала так званій «Групі» і яку завжди заповнювали чоловіки в чорних куртках, що оглушливо співали й ричали, наганяючи жах. Але цього разу вони навіть не подали голосу. Усі з «Групи» мовчали як риби.

Першим небезпеку усвідомив Петер Андерссон, чоловік Міри і спортивний директор клубу «Бйорнстад-Хокей». Він кинувся до стійки з технікою і якраз на фінальному свистку встиг вимкнути всі лампи. У темряві охоронці вивели суддів і відразу вивезли їх геть із міста. Ніхто не мусив пояснювати, що могло би статися.

Ось чому тут достатньо тихої загрози, достатньо дзвінка від фірми, що займається перевезеннями, і дуже скоро Міра зрозуміє, чому так сталося.

Зустріч із представниками місцевої влади ще не закінчилася, але хтось у Бйорнстаді вже знає її результат.

Перед будинком міської адміністрації завжди розвіваються прапори, на одному з яких зображені державні кольори, а на іншому — герб комуни,[1] і політикам видно їх із конференц-залу. До Мідсоммара[2] залишається ще кілька днів; минуло три тижні відтоді, як Кевін і його сім’я поїхали з міста. Своїм від’їздом вони змінили історію, і не лише ту, яка ще буде, але й ту, яка вже відбулася. Просто ще не всім це зрозуміло.

Один із політиків нервово покашлює, робить мужнє зусилля застебнути піджак, хоча видно, що теоретично таке було можливим хіба з пів десятка різдвяних гостин тому, і каже:

— Петере, мені шкода. Але ми ухвалили рішення, що для нашого регіону краще спрямувати ресурси на один хокейний клуб. Не на два. Ми хочемо зосередитися на клубі… «Гед-Хокей». Так буде краще для всіх, та й для тебе теж, якщо ти приймеш це рішення. Зважаючи на нашу… ситуацію.

Петер Андерссон, спортивний директор клубу «Бйорнстад-Хокей», сидить по інший бік столу. Від усвідомлення такої зради, він, здається, безпомічно провалюється в темряву. Його голос заледве чути, коли він видавлює з себе:

— Але ж… нам просто потрібна допомога на кілька місяців, поки ми не знайдемо спонсорів, влада лише повинна виступити гарантом для позики в банку…

Петер замовкає, одразу засоромившись своєї дурості. Ну звісно, політики вже поговорили з директорами банків: вони ж сусіди, разом грають у гольф і полюють на лосів; це рішення було ухвалено ще задовго до того, як Петер сюди зайшов. Коли його сюди запрошували, політики наголосили, що йдеться про «неформальну зустріч», без усяких там протоколів. Стільці в конференц-залі дуже вузькі — настільки, щоб найвладнішим можна було сидіти на кількох водночас.

У Петера дзенькає телефон — це приходить мейл, що директор клубу «Бйорнстад-Хокей» подав заяву на звільнення. Петер знає, що має статися далі. Директору, напевно, вже запропонували роботу в Геді. Доведеться тримати удар самому.

Політики з протилежного боку стола ніяково соваються, Петер розуміє, про що вони думають. «Тільки не ганьбися. Не благай і не проси. Прийми це і будь чоловіком».

[1] Комуна (швед. kommun) — адміністративна одиниця місцевого самоврядування у Швеції, муніципалітет. — Тут і далі посторінкові примітки перекладачки.

[2] Мідсоммар — свято літнього сонцестояння.