День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А чом би й ні?

— Та це ж абсурд. Рослини, що розмовляють…

— Ще більший абсурд, ніж те, що вони ходять? — спитав він.

Я витріщився на них, потім знову на нього.

— Я ніколи не думав… — з сумнівом почав я.

— А ти подумай трошки. І поспостерігай за ними. Мені буде цікаво почути твої висновки, — сказав він.

Дивно, що за весь час моєї роботи з триффідами мені навіть на думку не спадало, що таке можливо. Гадаю, я ставився до них упереджено через так звану теорію любовного поклику. Але щойно Волтер підкинув мені цю ідею, вона застрягла в мене в голові. Я не міг позбутися відчуття, що вони й справді можуть вистукувати одне одному таємні повідомлення.

До цього часу я думав, що дуже ретельно спостерігав за триффідами, але коли про них говорив Волтер, я розумів, що не бачив практично нічого. Будучи в доброму гуморі, він міг годинами розмовляти про триффідів, розвиваючи теорії, що часом звучали дико, але іноді не здавалися аж такими неможливими.

На цей час публіка вже перестала вважати триффідів дивакуватими. Вони були незграбно кумедні, але не дуже цікаві. Проте компанія вважала їх цікавими. На думку її членів, триффіди були благодаттю для кожного, особливо для самої компанії. Волтер не поділяв ні того, ні іншого погляду. Часом, слухаючи його, я сам починав передчувати щось недобре.

Він цілком впевнено стверджував, що вони «розмовляють».

— А це, — заявляв він, — означає, що десь у них має бути інтелект. Він не може бути в мозку, бо розтин свідчить, що нічого подібного до мозку в них немає, але це не означає, що роботу мозку не може виконувати якийсь інший орган. У них явно є якийсь інтелект. Хіба ти не помічав, що коли вони атакують, то завжди тягнуться до незахищених частин? Майже завжди до голови, але іноді й до рук. І ще одне: якщо ти глянеш на статистику травм від триффідів, то просто зверни увагу на частку випадків, коли людину вжалили в очі й засліпили. Це заслуговує на увагу і є дуже важливо.

— Чому? — спитав я.

— Бо це свідчить про те, що вони знають, як найкраще вивести людину з ладу — іншими словами, вони знають, що роблять. Подивись на це з іншого боку. Якщо взяти до уваги, що вони мають інтелект, то в нас є лише одна важлива перевага над ними — зір. Ми можемо бачити, а вони — ні. Варто лише позбавити нас зору, і ця перевага зникне. Гірше того, ми опинимося в нижчому становищі порівняно з ними, бо вони пристосовані до сліпого існування, а ми — ні.

— Але навіть якщо й так, вони не можуть створювати речі. Вони не можуть користуватися речами. Цей їхній батіг, який жалить, має замало м’язової сили, — зазначив я.

— Так, але яка нам буде користь від того, що ми можемо користуватися речами, якщо ми не будемо їх бачити? Зрештою, їм взагалі непотрібно користатися речами — принаймні так, як нам. Вони можуть отримувати поживні речовини просто з ґрунту, від комах або зі шматочків сирого м’яса. Їм не потрібно проходити через усі ці складні процеси вирощування, розподілу та ще й приготування їжі. Насправді, якби робилися ставки на те, хто виживе — триффід чи сліпа людина, то я знаю, на кого я поставив би свої гроші.

— Ти припускаєш, що в нас з ними однаковий рівень інтелекту, — сказав я.

— Не зовсім. Для таких припущень немає потреби. Мені просто слід уявити, що це абсолютно інший тип інтелекту, хоча б тому, що їхні потреби набагато простіші. Поглянь, до яких складних процесів нам доводиться вдаватися, щоб одержати придатний до вживання екстракт з триффіда. А тепер подивись на це з іншого боку. Що повинен зробити триффід? Просто вжалити нас, почекати кілька днів і почати нас перетравлювати. Простий природний процес.

Він продовжував так з годину, і, наслухавшись його, я роздув з мухи слона і став сприймати триффідів як якихось суперників. Сам Волтер ніколи не приховував своїх думок. Він зізнався, що збирався написати книжку на цю саму тему, коли збере достатньо матеріалу.

— Збирався? — повторив я. — Що ж тебе зупинило?

— Саме це, — він махнув рукою навколо. — Тепер це вже особистий інтерес. Нікому не вигідно турбувати людей такими думками. Зрештою, триффіди добре контролюються, і це суто академічна точка зору, тож навряд чи її варто піднімати.

— Я ніколи не можу бути в тобі впевненим, — сказав я йому. — Ніколи не ясно, наскільки ти серйозний і як далеко ти дозволяєш своїй фантазії заводити тебе за межі фактів. Ти справді вважаєш, що ці істоти небезпечні?

Він трошки попихкав люлькою, перш ніж відповісти.

— Це справедливо, — зізнався він, — бо я й сам не впевнений у собі. Але в одному я точно переконаний — у тому, що вони небезпечні. Думаю, я був би набагато ближчий до правдивої відповіді, якби знав, що вони там вистукують. Але мене це якось мало хвилює. Сидять вони собі, всі вважають їх не більш ніж дивним видом капусти, але ж половину часу вони перестукуються, про щось базікаючи одне з одним. Що вони там таке вистукують? Ось що мені хотілося б знати.

Думаю, що Волтер рідко кому натякав на свої ідеї, а я тримав їх у таємниці, частково через те, що не знав більшого за себе скептика, а частково через те, що не хотів заробити у фірмі репутації психа.

Близько року ми працювали пліч-о-пліч. Але потім відкрилися нові розплідники, і мені довелося багато подорожувати, вивчаючи досвід. Він кинув роботу в полі й пішов до дослідницького відділу. Це його влаштовувало, бо він займався дослідженнями і для себе, і для компанії. Час від часу я забігав побачитися з ним. Він і далі проводив досліди з триффідами, але результати не настільки відповідали його загальним ідеям, як він очікував. Але принаймні для власного задоволення він довів, що вони мають добре розвинений інтелект — і навіть мені довелося визнати, що результати його дослідів показали щось більше, ніж інстинкт. Він усе ще був переконаний, що це перестукування паличками являє собою форму спілкування. Громадськості він заявляв, що палички були чимось більшим і без них триффід поступово вмирав. Також він встановив, що частка безплідного насіння в триффідів досягала 95 відсотків.

— І це, — зазначив він, — надзвичайно добре, чорт забирай. Якби воно все проростало, то на цій планеті вже не лишилося б місця ні для кого, крім триффідів.

З цим я теж погоджувався. Визрівання насіння в триффідів було справжнім видовищем. Темно-зелений стручок просто під чашечкою весь блищав і роздувався, стаючи приблизно в півтора рази більшим за велике яблуко. Коли він розривався, то шум можна було почути за двадцять ярдів. Білі насінинки вистрілювали у повітря, мов пара, і навіть найлегший вітерець починав відносити їх подалі. Дивлячись на поле триффідів наприкінці серпня, можна було подумати, що відбувається якесь безцільне бомбардування.

Волтер зробив ще одне відкриття: якість екстрактів покращується, якщо зберегти жала триффідів. У результаті практику підрізання жал припинили на всіх фермах, і нам довелося носити захисне обладнання, коли ми працювали серед рослин.

На момент нещасного випадку, що загнав мене до лікарні, я був з Волтером. Ми вивчали деякі зразки, що демонстрували незвичні відхилення. Ми обидва були в дротяних масках.

Я не встиг побачити, що саме сталося. Все, що я пам’ятаю, — це те, що, коли я нахилився вперед, жало різко хльоснуло мені по обличчю, врізавшись у дротяну маску. У дев’яноста дев’яти випадках зі ста такий удар був би нешкідливим; для того й були придумані маски. Але цей був настільки сильним, що кілька мішечків з отрутою розірвалися і краплі з них потрапили мені в очі.